Тема уроку: Леся Українка. Життя і творчість геніальної дочки українського народу, українська література, 10 клас

Тема уроку: Леся Українка. Життя і творчість геніальної дочки українського народу, українська література, 10 клас

Мета: Дослідити життєвий та творчий шлях Лесі Українки. Ознайомити учнів з героїчним творчим подвигом життя поетеси: «30-річна війна з хворобою», відданість своїй справі, народу, Україні. На цьому прикладі виховувати людяність, щедрість душі, любов до слова. Розвивати творче мислення, потяг до прекрасного

ХІД УРОКУ Леся Українка. Життя і творчість геніальної дочки українського народу, українська література, 10 клас

1. Організаційна частина:

2. Актуалізація опорних знань з раніше вивченого матеріалу — опитування за творчістю М. Коцюбинського:

  • у чому полягає загадка дійових осіб у новелі «Інтермецо»?
  • яка тема цього оповідання?
  • Що означає «інтермецо»?
  • назвати теми повісті «Тіні забутих предків»,
  • описати головних герої повісті.

3.  Викладання нового матеріалу.

3.1. Тема заняття:

Леся Українка. Життя і творчість геніальної дочки українського народу.

3.2. Мотивація вивчення теми:

Хто вам сказав, що я слабка,
Що я корюся долі?
Хіба тремтить моя рука?
Чи пісня й думка кволі?

Доля дуже рано навчила Лесю Українку мужності. Вона змушена була змагатися з тяжкою хворобою, що вразила її ще в дитинстві, зробила недосяжною її блискучу музичну кар’єру і мучила поетесу всі подальші роки. Проте оця ще дитяча зневага до фізичного і душевного болю супроводжувала Лесю Українку все її життя.

У несприятливій для повнокровного розвитку України суспільній атмосфері межі ХІХ-ХХ століть родина Косачів вирізнялася своїми демократичними поглядами, плеканням національних традицій, всебічною освіченістю. Виховуючись у такому середовищі, Леся не могла не зазнати його впливу на формування власних поглядів, уподобань, життєвих настанов. Її громадянська свідомість, національна гідність, демократичні позиції були закладені саме в родинному колі. А ще, напевно, вродженою особливістю натури пояснюється отой постійний дух непокори, волелюбства, ота зневага до труднощів і втоми, оте гордовите бажання ніколи не бути слабкою, розбитою, зневіреною.

3.3. План вивчення нового матеріалу:

  • Життєвий і творчий шлях. Роль родини, культурного оточення і самоосвіти у формуванні світобачення письменниці. Неоромантичний світогляд Лесі Українки.
  • Збірки поезій “На крилах пісень”, “Думи і мрії”, “Відгуки”. Образний світ неоромантичної поезії Лесі Українки.
  • Теорія літератури. Поняття про неоромантизм

4. Виклад нового матеріалу.

Лариса Петрівна Косач, в одруженні — Квітка, відома читачам як Леся Українка. 1871-1913

25(13) лютого 1871 року
Народилася майбутня письменниця в Новограді-Волинському і виховувалася в інтелігентній сім’ї. Лесин дід по матері — Яків Драгоманов — був декабристом, а дядько — Михайло Драгоманов — відомим публіцистом, критиком, істориком, активним громадським діячем, якого переслідував уряд. Виїхавши за кордон, Михайло Драгоманов у Женеві створив вільну друкарню, де українські автори видавали свої твори, оскільки на території Східної України валуєвський циркуляр та Ємський указ унеможливлювали вихід книжок рідною мовою. Мати Лесі Українки — Ольга Петрівна Косач, відома на той час українська письменниця Олена Пчілка — мала величезний вплив на доньку, сама вибрала їй високо зобов’язуючий псевдонім — Українка. Батько — Петро Антонович Косач — був людиною передових поглядів, за що ще в студентські роки його виключили з Петербурзького університету.

Сприятливе середовище з ранніх літ благотворно впливало на здібності дівчинки. Поетеса недарма пізніше підкреслювала: «Мені легко було вийти на літературний шлях, бо я з літературної родини походжу, але від того не менше кололи мене поетичні терни». О. Гончар, аналізуючи цей період в житті Лесі, додавав: «…Разом з родинно близькими людьми майбутню поетесу формувала, виховувала й готувала до творчого подвигу вся тодішня передова Україна».

1876
Сім’я Косачів дійсно приятелювала з Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Павлом Житецьким. З дитинства мала Косачівна кохалася в народних піснях і казках, в чотири роки уже читала, в п’ять — грала на фортепіано і пробувала творити власну музику, а пізніше не раз тяжко зітхала, говорячи, що тяжка недуга не дала їй можливості стати композитором. Олена Пчілка збирала зразки народних вишивок, і мале біляве дівча не тільки милувалося красою узорів, а й у вісім років виконало майже непосильну для такого віку роботу: вимережило батькові сорочку.

Сім’я Косачів була великою, але жила у достатку. Усього Леся мала двох братів і три сестри. Батьки займалися громадською діяльністю, навіть їздили на всесвітню виставку в Париж, тому дітей часто залишали під опікою родичів Лесі дуже подобалося жити в Олени Косач, тітки по батькові, яку в 1879 році за революційну пропаганду було заарештовано й вислано в Олонецьку губернію Судове звинувачення звучало досить серйозно Олені приписували спробу замаху на шефа жандармерії Дрентельна. Перший Лесин вірш якраз і присвячений тітці Олені («Надія»).

Взагалі Косачі мали чимало друзів серед «неблагонадійних» Наприклад, ще одна рідна тітка, Олександра Косач-Шимановська, дружина політичного в’язня, вчила Лесю гри на фортепіано, добре знала історію й літературу Недарма малі Косачі, наслухавшись тітчиних оповідей, гралися у видумані ними ігри за літературними мотивами «Юнак та біла Віла», «Одіссея» Лесю найчастіше обирали Андромахою чи Жанною Д’Арк. Безпомильна дитяча інтуїція вгадувала в маленькій дівчинці велику людину.

У 1881 році
в Луцьку, куди наказом міністерства внутрішніх справ був переведений на роботу батько, Леся з братом Михайлом пішла на річку Стир подивитися, як святять воду, застудилася і захворіла. Хвороба дала ускладнення Пізніше виявилося, що в дівчинки туберкульоз кісток.

Для найстаршого сина Михайла і молодшої від нього всього на півтора року Лесі батьки найняли приватних учителів, які у Києві, де якийсь час жила Олена Пчілка з дітьми, вчили їх за програмою чоловічої гімназії. В цей час Леся грала на фортепіано під керівництвом дружини Миколи Лисенка Ольги Деконор.

Літо Косачі провели в Колодяжкому, яке назавжди зачарувало Лесю прекрасною природою і розповідями місцевого селянина Лева Скулинського про «нечисту силу». Наступну зиму знову був Київ, вивчення класичних (грецької та латинської) мов. Хвора дочка викликала глибоку тривогу матері. Улюблениця батька, Леся ставала улюбленицею й матері, хоч колись Олена Пчілка не дуже раділа навіть її народженню. Мати допомогла дочці вивчити французьку й німецьку мови, заохотила до творчості і якщо ім’я Леся Лариса вибрала собі ще в дитинстві сама, то псевдонім був підказаний матір’ю, яка інтуїтивно відчувала, що доня буде відомою і національне свідомою людиною.

у 1884 році
При сприянні матері восени у львівському журналі «Зоря» з’явилася перша Лесина публікація — вірш «Конвалія».

Взимку Олена Пчілка запропонувала Михайлові й Лесі перекласти українською мовою “Вечори на хуторі поблизу Диканьки» Миколи Гоголя. Наступного року у Львові вийшла книжка перекладених оповідань М Гоголя, авторами якої були молоді Косачі, що прибрали псевдоніми Михайло Обачний та Леся Українка.

Наступні роки стали літами великих Лесиних страждань. Хвороба прогресувала, вражала суглоби правої ноги, для лікування потребувалися все нові й нові кошти. Мати возила дівчину в Київ до професора О.Рінека, який раніше оперував Лесі ліву руку, видаливши уражені туберкульозом кістки кисті. Через рік хвора побувала у Варшаві, та лікарі відмовлялися робити операцію, тільки виготовили протез для ноги, який давав можливість Косачівні ходити без сторонньої допомоги.

Влітку 1888 року
батько повіз Лесю на лікування в Одесу. У цей час вірші юної поетеси друкувалися в львівських журналах, на її твори звернули увагу галицькі критики Іван Франко та Михайло Павлик. Під час короткого гостювання в Києві у брата Михайла Леся відвідувала гурток “Плеяда».

У 1890 році
Крім поезій, вона почала писати прозу. з-під пера Українки вийшли непересічні поезії «Contra spem spero», “Мій шлях», “Сім струн». Повертаючись з Відня, куди мати возила дочку на консультацію до лікарів, Косачі зупинилися у Львові, де зустрічалися з І.Франком, В.Гнатюком, М.Павликом.

У березні 1893 року
вийшла у Львові перша Лесина збірка — «На крилах пісень”. Схвальну рецензію на книгу написав О.Маковей, правильно визначивши провідні мотиви творчості поетеси. «Перший — то сумовитий погляд авторки на своє життя і долю, другий — то культ природи, а третій — то культ України і світове горе».

Леся цікавилася історією. Дев’ятнадцятирічною дівчиною вона написала для молодшої сестри підручник «Стародавня історія східних народів» в якому проводила багато паралелей і порівнянь дійсності трьохтисячного минулого зі сучасним. Цей підручник був доступний, лаконічний і цікавий. Мужніючи, Леся зацікавилася філософією, почала також пробувати себе в публіцистиці. Разом зі сестрою Ольгою вона відвідувала публічні лекції в Київському університеті, займалася самоосвітою, завдяки чому стала найосвіченішою жінкою в тогочасній Європі.

У 1894 році
Леся гостювала в Болгарії в Софії у дядька Михайла Драгоманова, працювала в його бібліотеці, впорядковувала її, наче передчуваючи близьку смерть видатного родича.

За письменницею було встановлено негласний нагляд, але Леся нехтувала цим. Вона надіслала Людмилі Драгомановій статтю «Голос однієї ув’язненої” в якій критикувала французьких митців за їхнє схиляння перед російською імператорською сім’єю, яка відвідала Париж. Вірш “Мати-невільниця» Леся присвятила Марії Павлівні Воронцовій-Ковалевській, яка отруїлася в знак протесту, коли Надію Сигиду забили до півсмерті різками з наказу коменданта Карійської тюрми Масюкова. Стосунки з революціонером Сергієм Мержинським з дружніх переросли у кохання. Леся взяла на свої плечі страшний труд: доглядати вмираючого і надзвичайно прикрого друга до самої смерті. Сергій поводився далеко не по-джентельменськи, змушував Лесю писати листи його коханим, нервувався, коли не було відповіді, дорікав, що Леся не відіслала його послання аби знищила ті, що надійшли на його адресу. Платою за піклування і жертовну любов були безсердечні слова коханого: «І все одно, Ларисо, я тебе не любив». Про перебування поетеси в Мінську біля Мержинського існує багато легенд. Одна з них розповідає, що поему «Одержима» поетеса написала в ту ніч, коли помер Сергій і вона сама сиділа коло покійника до ранку.

Знайомих і друзів у Лесі Українки завжди було багато. Вона цікавилася творчістю П.Грабовського, познайомилася і листувалася з Ольгою Кобилянською, називаючи її в листах «Хтось чорненький», «Хтосічок». Відвідала Українка й Буковину, лікувалася в Карпатах, в Беркуті, де мала прекрасні диспути про мистецтво з І.Франком. Про поетесу особливо піклувався фольклорист Климентій Квітка, який пізніше став її чоловіком.

Хвороба прогресувала. В пошуках ефективного лікування Леся поїхала в Італію. Взагалі поетеса багато мандрувала по світу, та хворобу подолати не могли ні вітчизняні, ні зарубіжні лікарі. У Венеції Леся познайомилася з італійською письменницею Альбіною Бізе і під її впливом почала писати драми у віршах — жанр, який надзвичайно вдавався Лесі Українці.

У 1899 році
у Львові вийшла друга Лесина збірка «Думи і мрії», а

у квітні 1902 року
в Чернівцях — книга поезій «Відгуки». У співавторстві з Климентієм Квіткою поетеса видала збірку «Дитячі ігри, пісні й казки з Ковельщини, Луцьщини і Звягельщини на Волині».

Першою дуже вдалою і цікавою трагедією Лесі Українки стала «Касандра». Окрилена успіхом, письменниця створила ще «Одержиму» та «Жертву», але при виході у світ вдруге збірки «На крилах пісень» ці драми були вилучені цензурою.

Щоб довести російським читачам, що українська література не поступається їхній, Леся переклала російською твори І.Франка «На дні» та «Добрий заробок», які вийшли у видавництві «Донская речь» (Ростов-на-Дону).

В ніч з 17 на 18 січня
у Київській квартирі Косачів було зроблено трус. Але він суттєво відрізнявся від обшуку 7 червня 1902 року в Одесі, коли жандарми не знайшли у Лесиних валізах нічого компрометуючого. Тепер у руках жандармів була 121 заборонена книжка. Лесю та її сестру заарештували, але все обійшлося більш-менш щасливо, і скоро обидві вже були на волі.

25 липня 1907 року
Леся Українка та Климентій Квітка одружилися. Чоловік одержав посаду в суді в Криму в Балаклаві, й подружжя переїхало туди, а згодом до Ялти. Здається, прекрасний морський клімат мав би сприяти покращенню здоров’я, а поетесі стало гірше. Берлінський професор радив їхати до Єгипту, але зібрані на поїздку гроші подружжя віддало на організацію етнографічної експедиції, яка основною метою мала запис мелодій українських народних дум. Фонограф репертуару кобзаря Гната Гончаренка подружжя вислало до Львова.

У січні 1909 року
у Києві було поставлено «Блакитну троянду», а грошовий збір передано на пам’ятник Т. Шевченку.

Далеко від рідної України — в Тбілісі, Талаві, Єгипті — Леся не забувала рідної землі. До речі, на чужині, в країні пірамід, поетесу знайшов і відвідав український історик, академік Д. Яворницький. Критичний стан здоров’я змушував Лесю Українку до частих переїздів.

У 1911 році
сім’я опинилася в Кутаїсі, де чоловік одержав посаду. Письменниця вже відчувала наближення смерті. Вона переслала сестрі Ользі свій архів, до виснаження працювала над «Лісовою піснею», яку розпочала 3, а закінчила 25 липня. «Лісова пісня» вийшла друком в Києві ще за життя поетеси, в 1912 році. У Кутаїсі було написано також драми «Камінний хрест» та «Оргія».

Друзі та близькі наполягали на лікуванні. Леся ще раз відвідала Єгипет. Подорожі стали для неї мукою, надії на полегшення не виправдувалися.

Письменниця мужньо готувалася до трагічного кінця.

З голосу вмираючої дружини Климентій Квітка ще встиг записати народні пісні, а матері й сестрі Ользі Леся продиктувала зміст задуманої драми «На передмістю Александрії». Тяжкохвору поетесу перевезли до Сурамі, але врятувати її вже ніхто не міг.

19 липня 1913
між першою і другою годиною ночі вона померла.

26 липня 1913 року
Труну з прахом доставили до Києва. Лесю Українку поховали на Байковому кладовищі. Поліція не дозволила ні промов, ні співів, а щоб ніхто не посмів порушити заборону, дала у супровід похоронної процесії наряд кінноти. За труною йшов багатотисячний натовп. Україна ховала свою дочку.

Творчий доробок

1884 р. – виходять вірші поетеси “Конвалія”, “Сафо”, які опубліковано у Львівському журналі “Зоря”. Таким чином, з’явилося ім’я Леся Українка, завдяки дядькові — Драгоманову.

1889 р. – у журналі “Зоря” – прозові твори – оповідання “Така її доля”, “Святий вечір”.

1892 р. – 92 переклади з німецької Г.Гейне українською мовою.

1893 р. – перебуває під таємним доглядом поліції (зв’язок з київськими соціал-демократами – групою “Рабочее дело”, а з 900-х років – з іскрівцями). У цьому ж році у Львові вийшла перша поетична збірка “На крилах пісень”.

1896 – політичний памфлет “Голос однієї російської ув’язненої”, де розкрито протест деспотизму: “…у цьому царевбивчому місті кожен камінь кричить: “Геть тиранію!”.

1899 р. — у Львові виходить друга збірка поезій “Думи і мрії”, куди ввійшли такі твори, як “Давня казка”, цикли поезій “Мелодії”, “Невільнічні пісні”, “Відгуки”.

1900 р. – пише 7 статей для російського журналу “Жизнь”.

Влітку 1900 р. захворів її друг – Сергій Мержинський, якого Леся кохала, але безвідповідно. Він помер на руках у Лесі у березні 1901 р.:

Уста говорять: “він навіки згинув!”
А серце каже: “ні, він не покинув!”

Велика кількість творів присвячена йому. За життя Українка ці твори не друкувала.

1902 р. – третя збірка “Відгуки”.

1904 р. – займається перекладницькою діяльністю (Гейне, Гауптман, Шекспір, Данте, Байрон, Негрі та ін.). Виходить ще одне видання “На крилах пісень”.

Драматургія

1896  — “Блакитна троянда”

1903 – “Вавілонський полон”

1904 – “На руїнах”

1905 – “В катакомбах”

1910 – “Руфін і Прісціла”

1911 – “Лісова пісня”

Аналіз поезії «Дим»

Ця поезія належить до кращих сторінок української громадсько-політичної лірики. Написано поезію “Дим” 1903 р. Лесею Українкою в Італії. Найсильніше тут звучить тема інтернаціональної єдності трудящих усіх країн, яких поетеса у своїх публіцистичних виступах закликає єднатись, бо у всіх них спільний ворог – стан багачів.

Безпосереднє зближення з тогочасною дійсністю – ось те характерне, що впадає в око, коли читаєш поезію “Дим”. Навіть окремі художні деталі тут виникають з реальних життєвих обставин, і ця правдивість дуже відчутна у творі. Ось, наприклад, у листі до сестри Ольги, описуючи подорож до Італії, Леся Українка зауважує: “Дорогою від негоди, протягів і найгірше від диму в тунелях напав на мене кашель…” А у вірші читаємо:

…Тунель! І дим влетів мені в вікно
гірко хмарою – поганий дим,
либонь, погане вугля італьянське –
так не душив і дим в курній хатині
Там, на Поліссі…

Ця достовірність, життєва конкретність збережена послідовно впродовж усього вірша, багатого на таке опредмечене вираження думки. Соціальна типізація образів, підкреслені соціальні контрасти утверджують таке враження. Поетеса пише про те, що сама бачила, що передумала:

«Для нас у ріднім краю навіть дим
солодкий та коханий…” Без упину
я думала собі оці слова…

Так просто й довірливо-щиро розпочинається розповідь. І розмова автора в дорозі з панком, який, вказуючи на закурену Геную, поважно мовив: “Багатство наше отут росте!” – це також реальність життєво достовірна. Побутові реалії виникають і в спогадах про коханий рідний край, про близьких, дорогих людей:

І мріялись мені далекі села:
Дівчата йдуть, співаючи, з ланів,
Клопочуться хазяйки невсипущі,
Стрічаючи отару та черідку,
Господарі вертаються з роботи,
Не прискоряючи ходи, поважно,
А нишком поглядають на димок,
Що в’ється понад комином низеньким,
І думають: “Оце ж воно й вечеря…”

Відразу пригадуються рядки Шевченківської поезії “Садок вишневий коло хати”.

У вірші Лесі Українки центральним є образ диму. Він весь час виринає, снується – то в тунелі, то в курній хаті, то в’ється над комином в далекому паоліському селі, а то окутує ціле велике індустріальне місто. Соціальні контрасти починаються тут. Цілий ліс високих фабричних коминів – “багатство наше отут росте!”. І поруч – робітниче передмістя, де “до вікон хустя прип’ялось, мов злидні”. Багатство і злидні поруч – ось обличчя капіталістичного міста, як його бачила поетеса.

А над усім – дим – і знову контраст: “Обличчя білить і чорнить одежу”. Буденними, простими словами малюється картина правдиво, без жодної патетики. І логічно випливає з неї висновок про спільну недолю трударів різних країн в капіталістичному світі.

Від жалю стискається серце поета-гуманіста. Лесю Українку вражають картини, що розгортаються перед очима, картини убожества італійських робітників.

За вікнами щось темне маячіло…
Чорні,
Закурені стояли там будинки…
А з вікон визирали, мов привиддя,
Якісь бліді, невільніцькі обличчя.
А над усім той дим…

Але той дим, що “краде людям сонечко веселе, п’є кров з лиця”, є і в інших робітничих оселях, в інших містах, інших країнах. Це глибоко усвідомлює авторка.

Мені згадалось теж приморське місто,
Не італьянське, потім друге, третє,
Четверте…
Скрізь комини високі непомірно…

Дим, як символ капіталістичного визиску, пронизує весь твір. Він закликає до протесту, до об’єднання всіх пролетарів, всіх гноблених, бо той дим не знає кордонів, він не має меж, не розрізняє націй:

Той дим проник мені у саме серце,
І стиснулось воно, і заніміло,
І вже не говорило: чужина.

Так ненав’язливо, самозрозуміло втілюється у творі ідея інтернаціональної солідарності. Мотив цей не випадковий у творчості поетеси. Він перегукується з її висловлюваннями у публіцистиці: “Робітники не повинні вважати на те, хто з них до якої віри чи народу належить… а повинні триматися спільно, одностайно, бо в усіх них один ворог – стан багачів, капіталістів, що користає з робітницької праці”.

Поезію написано 5-стопним ямбом.

5. Закріплення нового матеріалу: аналіз поезій

Все, все покинуть, до тебе полинуть,
Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть,
То було б щастя, мій згублений світе!

Стать над тобою і кликнуть до бою
Злую мару, що тебе забирає,
Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,
З нами хай щастя і горе вмирає.
[16.ХІ 1900]

ЕПІЛОГ
Хто не жив посеред бурі,
той ціни не знає силі,
той не знає, як людині
боротьба і праця милі.
Хто не жив посеред бурі,
не збагне журби безсилля,
той не знає всеї муки
примусового безділля.
Як я заздрила тим людям,
що не мали відпочинку,
поки їх нелюдська втома
з ніг валила на часинку!
День і ніч — вони на варті, —
довгий труд, коротка зміна.
День і ніч — вони в роботі,
аж німіли руки й спина.
Певне, їм тоді здавалось,
що немає гірше муки…
Ох, борці, якби ви знали,
що то є безсилі руки!
Що то є — лежати тихо,
мов сумний розвиток долі,
і на ласку здатись бурі
та чужій сназі і волі.
Що ж зосталося такому?
Тільки думати-гадати…
Ви, борці, прийміть сі думи.
Більш не маю що вам дати.
15-21/1 1911.

Чорне море коло Анатолії
І все-таки до тебе думка лине,
Мій занапащений, нещасний краю,
Як я тебе згадаю,
У грудях серце з туги, з жалю гине.
Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,
А тяжчого від твого не видали,
Вони б над ним ридали,
Та сором сліз, що ллються від безсилля.
О, сліз таких вже вилито чимало, —
Країна ціла може в них втопитись;
Доволі вже їм литись, —
Що сльози там, де навіть крові мало!
1895

Красо України, Подолля!
Красо України, Подолля!
Розкинулось мило, недбало!
Здається, що зроду недоля,
Що горе тебе не знавало!
Онде балочка весела,
В ній хороші, красні села,
Там хати садками вкриті,
Срібним маревом повиті,
Коло сел стоять тополі,
Розмовляють з вітром в полі.
Хвилюють лани золотії,
Здається, без краю, — аж знову
Бори величезні, густії
Провадять таємну розмову.
Он ярочки зелененькі,
Стежечки по них маленькі,
Перевиті, мов стрічечки,
Збігаються до річечки,
Річка плине, берег рвучи,
Далі, далі попід кручі…
Красо України, Подолля!
Розкинулось мило, недбало!
Здається, що зроду недоля,
Що горе тебе не знавало!..

Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись… А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, — вона тремтить, як струна, — все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, — ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни…

Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів’ялі троянди?

Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?

Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди!

Візьми мене з собою.

Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в’януть, в’януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже…

Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!

І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.

6. Підсумки заняття — фронтальне опитування за темою:

· Що в біографії письменниці вас найбільше вразило і схвилювало?

· Які твори Лесі Українки вам відомі?

· Якою постає в них авторка?

7. Домашнє завдання

Для додаткового читання: “Хотіла б я піснею стати…”, “Романс”, “Кассандра”, “Стояла я і слухала весну”.

Тема уроку: Леся Українка. Життя і творчість геніальної дочки українського народу, українська література, 10 клас

Повернутися на сторінку Конспекти уроків української літератури, 10 клас

Повернутися на сторінку Додаткові конспекти уроків з української літератури, 10 клас

Комментарии закрыты.