СУЧАСНИЙ ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС. Українська література, Довідник з підготовки до зовнішнього незалежного оцінювання

СУЧАСНИЙ ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС. Українська література, Довідник з підготовки до зовнішнього незалежного оцінювання

Період 1956—1964 рр. дістав у СРСР назву «хрущовської відлиги». Перший секретар ЦК КПРС М. Хрущов у 1956 р. на XX з’їзді КПРС зробив спробу врятувати комуністичну ідеологію шляхом відмови від масових репресій, гострої критики сталінізму та послаблення ідеологічного тиску. Повернулися живими зі сталінських таборів Б. Антоненко-Давидович, В. Мисик, 3. Тулуб. В УРСР у цей час з’явилися нові журнали «Березіль» (з 1956 р. до 1991 р. «Прапор»), «Всесвіт» (1958), «Слово і час» (з 1957 р. до 1990 р. «Радянське літературознавство»). Було видано твори деяких знищених у добу терору письменників (І. Микитенко, Г. Косинка, М. Куліш, М. Зеров, Є. Плужник, В. Свідзинський, Б.-І. Антонич та ін.) і вилучених на довгі роки українських класиків (М. Драгоманов, Μ. Костомаров, Б. Грінченко, О. Олесь, М. Старицький). Але залишилися нереабілітованими М. Хвильовий, К. Буревій, М. Івченко, Г. Михайличенко, Г. Чупринка, не друкувалися твори В. Під могильного, не всіх класиків було повернуто до літератури (П. Куліш, В. Винниченко, Б. Лепкий), під суворою забороною залишалися науковці та письменники еміграції. Однак і такі заходи стали поштовхом до творчого оживлення і розвитку української літератури.
Послаблення ідеологічного тиску сприяло певному творчому піднесенню митців старшого покоління: М. Рильського (сам поет назвав це добою свого «Третього цвітіння»), М. Бажана, Л. Первомайського, А. Малишка та інших поетів старшого покоління. В. Сосюра написав автобіографічний роман «Третя рота» та поему «Розстріляне безсмертя» (які були надруковані лише наприкінці 1980-х рр.)· Тема сталінських репресій стала однією з провідних у романах О. Гончара «Людина і зброя» (1960), М. Стельмаха «Правда і кривда» (1961), Л. Первомайського «Дикий мед» (1963), поеми М. Бажана «Політ крізь бурю» (1964).
На початку 1960-х рр. постало нове покоління молодих поетів та письменників, які дістали загальну назву «шістдесятники». Це були поети: Д. Павличко, Л. Костенко, І. Драч, В. Симоненко, В. Коротич, Б. Олійник, М. Вінграновський, І. Жиленко, Р. Третьяков, М. Сингаївський; прозаїки: Ю. Му шкетик, Є. Гуцало, В. Дрозд, Ю. Щербак, В. Шевчук, Гр. Тютюнник, Р. Іваничук; критики: І. Дзюба, І. Світличний, М. Коцюбинська, Є. Сверстюк та ін. Шістдесятники зробили спробу звільнитися з лабетів тоталітарної ідеології та ствердити в українській літературі гуманістичні цінності, відродити національну культуру. На думку сучасної дослідниці Н. Зборовської, шістдесятництво постало в історії української літератури як «дволике, перехідне явище». Оскільки більшість митців значною мірою залишалося в полоні радянських ілюзій, то зруйнувати старий «соцреалістичний» міф та створити модерний національний їм так і не вдалося. Світоглядна роздвоєність між радянським та українським призвела до подальшого конформізму та відсутності принципово нових художніх ідей. Як зазначає Н. Зборовська, «характерною ознакою провалу в прозі була відсутність повноцінного реалістичного роману» в українській літературі другої половини XX ст.
Поети-шістдесятники прагнули оновити поезію, пов’язавши українські національні традиції із модерністськими художніми досягненнями вітчизняної та світової літератур. Поезія 1960-х рр. прагнула до синтезу, до взаємодії з публіцистикою і наукою, особливо з філософією та іншими формами мистецтва. Притча і балада — улюблені жанри шістдесятників. В українській поезії з’явилися такі різновиди східного вірша, як газель і рубаї.
Усе це мало на меті створити інтелектуальний дискурс на національному ґрунті, вийти за межі утилітарно-провінційної обмеженості, на яку прирікала українську культуру колоніальна сутність соцреалізму. У прозі 60—70-х рр. значною мірою посилився психологізм, що свідчило про перенесення центру уваги зі сфери соціального та публічного до приватного та індивідуального. Найяскравіше психологічна тенденція української прози проявилася в інтелектуально-міфологічних творах В. Шевчука та реалістично-імпресіоністичній новелістиці Гр. Тютюнника. Провідною ознакою творів Гр. Тютюнника стала трагічна самотність його героїв, що програли боротьбу із соціумом внаслідок своєї душевної незахищеності та доброти. Цікавими спробами українського інтелектуально-психологічного роману стали твори Р. Андріяшика «Люди зі страху» (1965), «Додому нема вороття» (1969), «Полтва» (1969).
Популяризації української літератури сприяли історично-психологічні романи П. Загребельного «Диво» (1968), «Первоміст» (1972), «Євпраксія» (1975), «Роксолана» (1980), «Я, Богдан» (1983). Письменник прагнув розширити межі російської історичної міфології і розвинути державницьку ідею, запропонувавши авантюрно-гіпотетичне прочитання історії. Це поєднувалося з глибоким розкриттям психології персонажів, філософською аналітичністю, оригінальною композиційною побудовою.
Цікавим явищем стала умовно-алегорична, т. зв. «химерна» проза, що використовувала елементи міфологічного мислення, початок якій поклав роман О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу» (1959). Це були твори «Катастрофа» (1968) та «Ірій» (1974) В. Дрозда, «Хроніка міста Ярополя» (1968) Ю. Щербака, «Жбан вина» (1968) Р. Федоріва, дилогія «Лебедина зграя» (1971) і «Зелені млини» (1976) В. Земляка та ін.
Шістдесятники виступали як певна культурно-ідеологічна опозиція системі, що спричиняло, зрозуміло, незадоволення з боку влади. З середини 1960-х рр. розпочалися арешти української інтелігенції. 1965 р. потрапили за ґрати І. Світличний, Є. Сверстюк, І. Калинець, В. Стус, В. За-харченко, В. Марченко та ін. Нова хвиля арештів пройшла 1972 р. Водночас були засуджені офіційною критикою за відступи від радянської ідеології та пропаганду націоналістичних ідей такі твори, як «Собор» О. Гончара, «Мертва зона», «Родинне вогнище» Є. Гуцала, «Мальви» Р. Іваничука, «Полтва» Р. Андріяшика, «Меч Арея» І. Білика та ін. Фактично, ці твори було вилучено з літературного процесу того періоду. Звільнили з роботи або позбавили можливості друкуватися Б. Антоненка-Давидовича, Μ. Лукаша, Г. Кочура, Михайлину Коцюбинську, В. Голобородька, В. Іва-нисенка та ін. Багато з тих, хто дебютував у шістдесяті, змушені були на довгі роки замовкнути (В. Шевчук, Л. Костенко) або писати «покаянні листи». Твори замовчуваних і ув’язнених митців поширювалися у машинописах («самвидав») або виходили за кордоном, де діяло кілька українських видавництв.
Для українців, як і для багатьох народів світу, тією чи іншою мірою не чужим є явище еміграції. Громадяни нашої держави виїжджали зі своєї землі з різних причин, але в основному з економічних і політичних.
Серед емігрантів було багато талановитих письменників, художників, композиторів, науковців. Час еміграції був ще й часом революційних подій, часом українського відродження — дивовижним, радісним, тривожним. На літературному небосхилі з’явилися революційні романтики, символісти, модерністи, футуристи. Що не поет — то нова форма, нова концепція художнього розвитку. Багато хто з них емігрував до Чехословаччини, зокрема до Праги, згодом там виникла так звана поетична «Празька школа».
Чеський літературознавець Мікулаш Неврлий сказав: «»Празьку школу» утворили художньо найталановитіші пореволюційні поети, більшість з яких ще донедавна зі зброєю в руках боролась за українську державу і після занепаду УНР опинились за кордоном. Світоглядно й тематично до неї належали Ю. Дараган, Є. Маланюк, Олег Ольжич, Л. Мосендз, Юрій Клен, Юрій Липа, О. Лятуринська, Н. Левицька-Холодна, О. Теліга, Галина Мазуренко, О. Степанович, А. Гарсевич. Це не група, об’єднана організаційно,— це поети, які писали в еміграції в Празі та Подєбрадах».
Термін «Празька школа» умовний, тому що це не була група, об’єднана організаційно, — із статутом, ідеологічною та політичною платформою.
У творчості письменників «Празької школи» звучать ностальгічні мотиви до історичного минулого України. Окреслений новий ліричний герой у поезії — свідомий до національного обов’язку, твердий у переконаннях, рішучий, вольовий.
Поезія представників «Празької школи» має високий естетичний рівень, вона пройнята новаторськими пошуками і за стилем є синтезом реалізму/ неоромантизму, символізму та інших новітніх досягнень модернізму.
Оксана Лятуринська — письменниця, скульптор, маляр, есеїст та перекладач. В еміграції з 1924 року: спочатку жила в Чехословаччині, а потім у Німеччині та СІЛА, померла 1970 року в Міннеаполісі.
Перша її збірка має назву «Гусла» (1938). Поетеса занурювалася у проукраїнську добу. Вона уникала стилізації. Для Оксани Лятуринської неначе не існувало часових меж, оскільки історична протяжність «стискалася» в одній точці ліричного сюжету.
Історіософічні мотиви є центральними і для Олега Ольжича, сина уславленого українського лірика Олександра Олеся. Археолог за фахом, він заглиблювався у праісторичну добу (збірка «Рінь», 1935). Також йому належать збірки «Вежі», «Підзамча», «Гали», «Воно зросло з шукання і розлуки».
Ліричний герой його поезій — твердий у переконаннях борець за національну ідею, сильна людина. Для поетичного стилю О. Ольжича характерні висока культура та самобутність образного мислення.
В осередді тематичного розмаїття єдиної поетичної збірки Юрія Клена «Каравели» (1944) символом історіософічних роздумів також поставала Україна в широкій історичній протяжності — від Київської Русі до періоду більшовицьких експериментів над Україною.
У своїй ліриці поет поєднував мотиви західноєвропейської лицарської романтики, античної героїки, української барокової та «неокласичної» культури.
Найвагомішою у доробку Юрія Клена вважається незакінчена епопея «Попіл імперії» (1943—1947) — художній документ високого гуманізму, в якому з переконливою силою розкрито природу однаково антилюдських тоталітарних систем — більшовицької та нацистської, вказано на їхню спільну, небезпечну для світу сутність, завбачено неминучість краху імперій зла, на уламках яких має виникнути, відродитися, наче фенікс із попелу, нова Україна.
Юрій Клен (Освальд Бургард) створив також декілька психологічних новел («Акація», «Яблука», «Медальйон»), нарисів, його перу належать і майстерні переклади творів світової класики.
Олена Теліга — мужня учасниця національно-визвольного руху, антифашистського підпілля — трагічно загинула в Бабиному Яру. Вона продовжила й розвинула традиції Лесі Українки. В її віршах «Літо», «Мужчинам», «Вечірня пісня» дивовижно поєдналися жіноча ніжність та мужність чоловіка-борця.
Євген Маланюк — відомий світові талановитий поет, мистецтвознавець, літературний критик.
У його поезії відчутне національне коріння. Найвідоміші збірки — «Стилет і стилос», «Гербарій», «Земля й залізо», «Земна Мадонна», «Серпень» та інші, видані у різних куточках світу.
Про що б він не писав, його погляди звернені до України, рідного народу. Своє завдання поет вбачає у тому, щоб сформувати національну свідомість. І робить він це, вдаючись, з одного боку, до безкомпромісного суду над слабким, негідним у національному характері, історії, а з іншого — возвеличуючи все гідне, високе, що в ньому є.
Погляди Є. Маланюка лягли в основу естетичної концепції «Празької школи». У ній не знімалися, а навпаки, підкреслювалися питання відповідальності письменника за долю нації, література визнавалась як рівновелика, непідлегла іншим (політика, релігія, педагогіка) сферам духовного життя.
В особі Є. Маланюка щасливо поєдналися поет-трибун і поет-лірик. Йому належать і вишукана любовна лірика, і пейзажні замальовки, сповнені філософських роздумів про «світ гріховний».
Ю. Дараган не розгортає перед читачем конкретних сюжетів з минулого (крім хіба поеми «Мазепа»), він оспівує стихію природи, пройняту духом язичницьких уявлень давніх русичів. Поезії Дарагана сповнені асоціацій, спогадів про «забутий край», вони ніжні й тужливі, а разом з тим тверді, мов криця. Дараганівська лірика відновлювала героїчний епос (билини, думи, історичні пісні тощо) києво-руських та козацьких часів. Збірка Ю. Дарагана «Сагайдак» містила «всі елементи, які згодом розвиватиме решта поетів еміграції: яскравий історизм, варяги, дикий степ, сонячний Дажбог, настрої вигнанця» — так писав про неї західноукраїнський поет Богдан-Ігор Антонич.
Найяскравіші історіософічні осяяння знаходимо ми у творчості О. Степановича, автора самобутніх збірок «Поезії» (1927), (1938). У своєму доробку він заглиблювався в осмислення історичної долі України, у якій перехрещувалися язичницьке та християнське світобачення. В його доробку трапляються вірші з органічним відтворенням колориту києво-руського мовлення, приміром «З літопису».
У літературі еміграції цікавим явищем стала поява наприкінці 1950-х рр. «Нью-Йоркської групи» поетів (Б. Рубчак, Б. Бойчук. Ю. Тарнавський, Емма Андієвська, Віра Вовк, Патриція Килина (до речі, ірландка за походженням) та ін.). У своїй творчості вони прагнули відійти від публіцистичної заангажованості української емігрантської поезії та повернутися до естетичних витоків мистецтва, спираючись на засади філософії екзистенціалізму та естетику сюрреалізму. У цей час також плідно працювали І. Багряний (повість «Огненне коло», 1954, романи «Маруся Богуславка», 1957 та «Людина біжить над прірвою», 1964), В. Барка (роман «Жовтий князь», 1963), У. Самчук (романна трилогія «Ост», 1948—1982, романи «Чого не гоїть вогонь», 1959, «На твердій землі», 1967, «Слідами піонерів», 1980, мемуари «П’ять по дванадцятій», «На білому коні», «На коні вороному», «Планета Ді-Пі») та інші.
1970-ті рр. в українській радянській літературі позначені жорстким політичним диктатом. Реалістично-психологічні тенденції 1960-х рр. замінялися заангажованою за канонами соціалістичного реалізму творами. Н. Зборовська вважає, що компроміс між реалізмом та соцреалізмом, романтизмом і соцреалізмом на користь останнього сприяв утвердженню «монументального епічного стилю» в українській прозі цього періоду. Об’єктом монументального епосу стала радянська епоха доби науково-технічної революції. Яскравими зразками таких творів стали романи «Розгін» (1976) П. Загребельного та «Твоя зоря» (1980) О. Гончара. Завдяки ідейній єдності героїчної біографії центрального персонажа з історією радянського суспільства особисте і державне в таких творах ототожнювалось. Основою героїчного самовизначення такого персонажа (що маскується духовно-етичною проблематикою) став захист соціалістичного світогляду.
Серед художньо вартісних творів цього періоду можна назвати поетичні збірки «Сонети подільської осені» (1973) Д. Павличка; «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), історичний роман у віршах «Маруся Чурай» (1979) Ліни Костенко; дра-. матичну поему І. Драча «Дума про вчителя» (1977). У прозі — романи «Лебедина зграя»
(1971) та «Зелені млини» (1976) В. Земляка; збірки оповідань «Батьківські пороги» (1972) та «Коріння» (1976) Гр. Тютюнника; повісті Є. Гуцала «Шкільний хліб» та «Сільські вчителі» (1982); роман «Рубіж» (1983) Ю. Мушкетика, «Містечкові історії» (1983) A. Дімарова, «Спектакль» (1984) В. Дрозда та ін.
Початок «перебудови» в СРСР і Чорнобильська катастрофа 1986 р. дала новий поштовх для розвитку «критичного» та «документального» реалізму в українській літературі. Цим позначені поеми Б. Олійника «Сім» (1987) та І. Драча «Чорнобильська Мадонна» (1988), документальна повість Ю. Щербака «Чорнобиль» (1987), роман B. Яворівського «Марія з полином у кінці століття» (1987).
«Перебудова» (1986—1991 рр.) прикметна передусім поступовим зняттям заборони з історичних постатей (І. Мазепи, М. Гру-шевського, С Петлюри та ін.), повним розкриттям спецсховів і поверненням літературної творчості багатьох письменників (М. Куліша, М. Хвильового, В. Підмогильного, В. Винниченка (найкращі романи якого й досі не перевидано), Є. Маланюка. У. Самчука, І. Багряного, В. Барки, Б. Антоненка-Давидовича, В. Стуса та ін.). Суттєві зміни відбулися в українському літературознавстві після знайомства із забороненими працями українських вчених поч. XX ст. (М. Гру-шевського, С Єфремова, М. Зерова) та літературознавців діаспори (Д. Чижевського, Ю. Шереха-Шевельова, Г. Костюка, І. Кошелівця, Г. Грабовича та ін.)
З кінця 80-х років письменники України беруть активну участь у політичній і культурній боротьбі за державну незалежність. З ініціативи письменницької громади створюються Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка, Народний Рух України (І з’їзд якого відкривав О. Гончар), відбувається масовий вихід з лав КПРС творчої інтелігенції, яка бере участь у створенні й діяльності політичних партій тощо.
Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. остаточно скасовуються будь-які обмеження для самовираження митця. Останнім часом до літературного лексикону ввійшло поняття «українська література після 1991 року», яким стали позначати пострадянську літературну епоху, що співпала з входженням в історію нового покоління українських письменників. «Дев’яностівці», на відміну від трохи старших « вісім-десятників », формувалися в умовах національної депресії. В основу естетики письменників-«дев’яностівців» лягли розчарування національною ідеєю, суспільством, самою людиною. У цей час раптово щезли ідеологічні прив’язні ремені, що дало літературі цікаві твори молодої генерації творчої інтелігенції. Взагалі, література останніх десятиріч XX ст. є вельми високохудожньою, а її автори удостоєні різноманітних премій.
У минуле відходять партійно-ідеологічний контроль над літературою, соцреалізмівська закомплексованість письменницької творчості, а натомість активізуються розкутість художнього мислення, інтеграція у світовий літературний процес з його філософсько-естетичним розмаїттям.
Художня свідомість сучасних митців зазнає глобальних змін та переорієнтації, відбувається переоцінка життєвих та естетичних цінностей — зрештою, завершується ще одна літературна епоха, й на наших очах постає й формується нова якість художнього слова.
Останнім часом з’явилися нові часописи: «Хроніка 2000», «Світовид», «Основа», «Знак», «Вежа», «Степ» та ін. Повернулися в Україну діаспорні видання «Сучасність», «Українське слово». Докорінно оновилися журнали «Вітчизна», «Дніпро», «Київ», «Дзвін» («Жовтень»), «Березіль» («Прапор»).
Сьогодні автори не мають обмежень у виборі стилю чи форми.
У літературному процесі можемо виділити три основні стильові напрямки:
1) Традиційна народницько-реалістична течія.
Представники: Анатолій Дімаров, Василь Захарченко, Юрій Мушкетик, Борис Олійник, Дмитро Павличко, Роман Іваничук.
2) Модерністська течія. Представники: Василь Барка, Микола Вінграновський, Василь Голобородько, Іван Драч, Оксана Забужко, Ліна Костенко.
3) Постмодерністська течія. Представники: Валерій Шевчук, Іван Андрусяк, Микола Бабак, Юрій Андрухович, Степан Процюк, Андрій Охрімович, Євген Пєшковський.
У радянські часи були не лише заборонені письменники, а й заборонені твори на певну тематику. За останні 10 років до читачів прийшли роман «Северин Наливайко» Миколи Вінграновського, «Берестечко»» Ліни Костенко, «Єрусалим на горах» Романа Федоріва, «Прибутні люди» Василя Захарченка. Духовне зубожіння нашого суспільства, крик душі — такі теми домінують у повістях і романах Оксани Забужко, Юрія Андруховича, Павла Загребе л ьного (роман «Гола душа»).
З’являються нові масові об’єднання, як-от: «Бу-Ба-Бу», «Пропала грамота», «Червона фіра», «Пси святого Юра» тощо.
Поезія 90-х рр. окреслена в єдиній площині жанру провідних художньо-філософських напрямків. Розвивається авангардна лірика. Прикладом може слугувати «Пропала грамота». їхня збірка з такою назвою вийшла у світ 1991 року.
Поезія кінця 90-х позначена іменами І. Бондаря-Терещенка, О. Гордона, І. Павлюка, С. Процюка, В. Слабчука та ін.
Естетичні шукання бачимо й у кращих представників поезії дев’яностих з харківського літгурту «Червона фіра» на чолі із С. Жаданом. Його вважають непересічною поетичною індивідуальністю.
Поезія кінця XX ст.— це поезія нової епохи — епохи естетичної свободи.
Ю. Андрухович — одна з найпомітніших, найсуперечливіших і найцікавіших постатей у сучасному українському літературному процесі. Він має у творчому доробку такі збірки: «Небо і площі», «Середмістя», «Екзотичні птахи і рослини», є автором повісті «Рекреації» (1992), роману «Московіада» (1993) та «Перверзія» (1996). Учасник літгурту «Бу-Ба-Бу».
Особливий інтерес викликає роман письменника «Московіада». Це яскравий зразок літератури постмодернізму. З перших рядків впадає в око наскрізна його ознака — антиідеологічність. Читачеві про це говорить і місце, і час, і оточення, описані у творі.
З перших епізодів видно, що мова в романі йде про щось грандіозне, а це, як бачимо далі, Російська імперія, СРСР, «Третій Рим». Автор показував лише один травневий день 1991 року (напередодні путчу?), але зумів подати повну картину життя людей у хаосі рабства. Кожен у цій країні живе сьогоденням (не випадково окреслена лише одна доба). Події цього дня не вимірюються ні змістовністю, ні корисністю, ні перспективністю. Так автор підводить нас до розуміння причин, які змусили людей бути рабами своїх вчинків. Це — абсурд ідеології. Адже лише заідеологізованість змусила коритися тому, чому б ніколи не скорився, слухатися тих, кого б ніколи не слухався. Герої навіть не намагалися розібратися в тому, що коїться, і головний герой самотній у намаганні зрозуміти навколишній світ.

СУЧАСНИЙ ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС. Українська література, Довідник з підготовки до зовнішнього незалежного оцінювання

Повернутися на сторінку Українська література, Довідник з підготовки до зовнішнього незалежного оцінювання

Комментарии закрыты.