Сентиментальна школа в Україні. Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Сентиментальна школа в Україні. Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Сентименталізм (фр. sentimentalisme, вiд sentiment — почуття, чуттєвiсть, чутливiсть) – напрям у європейськiй лiтературi другої половини XVIII — початку XIX ст., що розвивався як утвердження чуттєвої, iррацiональної стихiї в художнiй творчостi на противагу жорстким, рацiоналiстичним нормативам класицизму та властивому добi Просвiтництва культу абсолютизованого розуму. Сентименталiзм отримав свою назву за твором англiйського письменника Л. Стерна «Сентиментальна подорож» (1768), невдовзi запанував i в iнших жанрах – епiстоларних романах, мелодрамах, пасторалях тощо. Тогочасне письменство вiдкрило здатнiсть простої людини, не зiпсованої цивiлiзацiєю, передовсiм iдеалiзованого селянина, до тонких чуттєвих переживань. Значними явищами цього напряму вважаються «Юлiя, або Нова Елоїза» Ж.-Ж. Руссо (Францiя), «Памела, або Винагороджена цнота» С. Рiчардсона (Англiя), «Страждання молодого Вертера» Й.-В. Гете (Нiмеччина), «Бiдна Лiза» М. Карамзiна (Росiя), «Маруся» Г. Квiтки-Основ’яненка та iн. При цьому сентименталiзм як напрям слiд вiдмежвувати вiд сентиментальностi як пафосу, що була притаманна письменникам рiзних епох. Цей пафос особливо характерний для схильної до емоцiйного «кордоцентризму» української ментальностi, що засвiдчуе фольклор, передовсiм народна пiсня («Та забiлiли снiги», «Ой матiнко-зiрко», «Та нема в свiтi гiрш нiкому» та iн.), що вплинула i на пiснi лiтератуного походження («Гуде вiтер вельми в полi», «Коли розлучаються двоє» тощо). Тож не дивно, що сентименталiзм вiднайшов в українськiй лiтературi сприятливий грунт. Започаткований I. Котляревським («Наталка Полтавка»), вiн одразу став панiвним явищем, що найяскравiше розкрилося у творчостi Г. Квiтки-Основ’яненка («Маруся», «Сердешна Оксана», «Козир-дiвка», «Щира любов» та iн.), де змальована галерея шляхетних, мрiйливих, душевно замилуваних, морально цнотливих персонажiв, що втiлювали iдеалiзовану душу простолюду. Сентименталiзм, що спирався на фольклорну лiтературну традицiю зображення позитивного героя – носiя вроджених високих етичних якостей, — укрупненим трактуванням чуттєвого свiту багато в чому спричинив появу романтизму, однак не виявив рiзкого протиставлення класицизму та Просвiтництву, як той же романтизм, був близьким до «просвiтницького реалiзму». Iнерцiя сентименталiзму в українському письменствi, опертому на основи ментального свiтосприймання нацiї, спостерiгалася не тiльки у XIX ст. («Люба-згуба» Ю. Федьковича, «Швачка» П. Грабовського та iн.), а й у XX ст. (Марiя Проскурiвна – «Панi писарiвна», «Од сiна до соломи», «Уляся») своєю надмiрною чутлiвiстю спаралiзувала волю до життя, перетворилася на один iз прикрих компонентiв так званої неповноцiнної «малоросiйщини», проти якої повстали I. Франко, Леся Українка, представники «розтрiляного вiдродження» та «празької школи».

Сентименталізм в українській, як і в інших літературах Європи, − ідейно-естетичне і художнє явище, що являє собою реакцію на ранній, раціоналістичний етап у культурі європейського Просвітництва знаменує собою переорієнтацію художньої свідомості з «життя розуму» на «життя серця». Художні засади сентименталізму, що сформувалися в межах просвітницьких художніх цінностей, вже фактом своєї появи свідчили про те, що «розум втратив не лише свою провідну роль; навіть більше того – у своїй власній сфері, в царині знання, він поступово починав поступатися місцем уяві». Як нова форма самоутвердження особистості сентименталізм тісно пов’язаний із процесом виокремлення індивіда з колективу, з розпадом корпоративності та конвенціональності у сфері художнього мислення, що відбилося у відповідних художніх формах – від специфічного стилю до жанрової системи.
Кожний літературний напрям, як відомо грунтується на певній концепції людини і світу, їх нових взаємовідносин і зв’язків.

Лiтературний напрям
Вiдносно монолiтна i внутрiшньо упорядкована сукупнiсть лiтературних (iдейно-художнiх) тенденцiй, уставлена в рядi визначних чи епохальних творiв, що з’явилася приблизно в один i той же час. Лiтературний напрям є важливим чинником лiтературного перiоду. В межах одного лiтературного перiоду може виступати кiлька лiтературних напрямiв, наприклад, у Просвiтництвi – класицизм, рококо, сентименталiзм. Назва домiнантного напряму нерiдко стає назвою цiлого лiтературного перiоду, а його часовi межi – межами перiоду (бароко, романтизм, модернiзм, авангардизм). Кожному лiтературному напрямку вiдповiдає сукупнiсть творiв, якi мають ряд спiльних, характерних рис, що свiдчить про їх належнiсть до того чи iншого лiтературного напряму. Така нележнiсть впливає на iсторичну класифiкацiю жанрiв (романтична балада, класична ода, трагедiя, реалiстичний роман тощо). Лiтературний напрям можно розглядати дiахронно i синхронно: водночас вiн є сукупнiстю тенденцiй, котрi мають свiй iсторичний розвиток, свою еволюцiю, i систематизованою сукупнiстю певних iєрархiзованих тенденцiй, що є явищем нижчого порядку вiдносно лiтературного перiоду. У боротьбi й змiнi лiтературних напрямiв найбiльш виразно проявляються закономiрностi лiтературного процесу. Змiннiсть лiтературних напрямiв є пiдставою для iсторико-лiтературної перiодизацiї. Лiтературний напрям визначають такi важливi чинники:
1. Свiтоглядний (iдейний i фiлософський) фундамент, який продовжує певну концепцiю дiйсностi, певний спосiб її пiзнання, розумiння суспiльно-iсторичних закономiрностей, мiсце людини у суспiльствi та Всесвiтi. Сюди ж вiдносяться iдейнi переконання, спрямованi на змiну наявних суспiльних вiдносин, суспiльнi та моральнi iдеали, згiдно з якими оцiнюється сучаснiсть, а також погляди на роль i значення лiтературної творчостi в життi суспiльства, iсторичної епохи, людської культури в цiлому.
2. Поетика як система бiль-менш нормативних правил, котрi виросли на фiлософськiм фундаментi того чи iншого лiтературного напряму i безпосередньо пов’язанi з лiтературною творчiстю. Це – головний чинник лiтературного напряму. Власне поетика зосереджує в собi всi специфiчнi художнi особливостi лiтературного напряму (на рiвнi стилю, композицiї i т. iн.), визначає його лiтературну суть.
3. Спiльнiсть мотивiв, тем, iдей, образiв, сюжетних схем, що переважають у певному лiтературному напрямi, є характерними для нього. Цей чинник тiсно пов’язаний iз суспiльно-культурними умовами iснування лiтературного напряму, особливо з фiлософськими та естетичними iдеалами, що складають його фундамент. Скажiмо, для класицизму було властиве переважання мiфологiчних мотивiв, тем, сюжетiв античностi, що вiдповiдало культурно-iсторичним iдеалам епохи; саме на них письменники класицизму вiдтворювали моральнi конфлiкти (конфлiкт почуття обов’язку, емоцiй та морального наказу). Так, у межах кожного лiтературного напряму iснує своєрiдний набiр близьких або тих самих мотивiв, типових образiв i схем.
4. Сукупнiсть художнiх засобiв, регульованих поетикою лiтературного напряму. Це певнi стильовi, композицiйнi особливостi, певнi жанровi форми, що переважають у даному лiтературному напрямi, є характерними для творчостi його представникiв. Якщо для класицизму було властиве чiтке розмежування жанрiв i жанрових форм, то романтизм активно впроваджував змiшаний жанр. Нацiональнi рiзновиди лiтературного напряму вiдповiдають загальнiй, спiльнiй моделi лiтературного напряму (європейської чи навiть свiтової лiтератури). Мiж нацiональними рiзновидами лiтературного напряму iснує певний внутрiшнiй зв’язок – у них проявляються закономiрностi свiтового лiтературного процесу. Стильовi тенденцiї меншого масштабу, нiж лiтературний напрям, називаються течiями, стурменями тощо.

Концепція особистості впливає на вибір героя, визначає систему зв’язків між ним і середовищем, що позначається на структурі твору, особливостях його жанру, поетики. В цьому плані сентименталізм став закономірною реакцією на раціоналістично-механістичну картину дійсності, розроблену передовсім філософією раціоналізму (Р. Декарт), яка, зокрема, мала вияв в жорстко регламентованій ідейно-естетичній парадигмі класицизму. Спираючись на досвід сенсуалістів (Ф. Бекон, Д. Локк), які в процесі пізнання відвели першорядну роль чуттєвим аспектам сприйняття світу, а також на філософський скептицизм Д. Юма, який піддавав сумніву віру в безмежні можливості інтелекту, сентименталісти протиставили розумові світ інтимних поччутів людини.
Однак це протиставлення не мало абсолютного характеру. З одного боку, саме «почуття» в сентименталістів, на відміну від його тлумачення філософами-сенсуалістами, було позбавлене онтологічного змісту (воно мало радше етичне значення як момент самовиявлення внутрішнього світу особистості), а з іншого – сентименталісти все-таки й далі спиралися на той самий раціоналізм. У їхніх творах чуттєвість героїв, як правило, наперед визначена, наявні дидактизм, класицистична тенденція поділу героїв на позитивних і негативних, домінує чітка ієрархія морально-етичних цінностей тощо. Водночас прагматичний підхід до зовнішньої оболонки світу, ситуація, коли буття постає як таке, що буквально «наявне» перед суб’єктом споглядання в широкому розмаїтті своїх природних форм, надавало важливого гносеологічного імпульсу для зародження багатьох літературних явищ, які спиралися на інтерес до емпіричної сторони дійсності, що віддзеркалюється безпосередньо у світі відчуттів та почуттів індивіда (в жанровому плані він стимулював розвиток роману, котрий відбивав становлення героя в процесі «відкриття» ним світу).
Висунення просвітниками «другої хвилі» на перше місце «почуття», «чуттєвості» не означало заперечення розуму, раціонального первня, оскільки в своїх засадничих художньо-естетичних регістрах сентименталізм ще не виходив остаточно за межі просвітницького способу моделювання дійсності в художньому образі. І водночас поєднання раціоналізму й сенсуалізму в просвітницький естетиці було суперечливим і не утворювало синтезу. В концепції особистості це означало, що втрачений ідеал «універсальної людини» (homo universalis) Відродження, в якій би гармонійно поєднувалисая інтелектуальна і чуттєва сторони, просвітниками так і не було повернено.
Просвітницька орієнтація на природу, розвиток уявлень про самоцінність особистості, утвердження права на її приватне життя незалежно від станової належності сприяли висуненню на перше місце в літературі героя, який не поривав свого органічного зв’язку із природою й не зазнав розкладницького впливу цивілізації. Не походження й соціальний статус індивіда, а здатність його до живого й глибокого почуття, «життя серця» визначали в сентименталізмі цінність особистості. Зовнішнім імпульсом і підставою вільного прояву емоцій виступала природа, яка не знає трагічних суспільних колізій і безпосредньо пов’язана з внутрішнім життям людини. Такий у своїй засаді антропологічний характер естетики сентименталістів надавав особливої ваги моральній стороні переживання й почуття. Тому прагнення до найвищої морально-етичної цінності людини – щастя – неможливе в їхніх творах без співстраждання, співпереживання, готовності розділити смуток і тугу з іншою людиною, часто за допомогою сліз.
Найповніший вияв сентименталізм дістав в Англії, де на першому етапі свого існування він відзначався ідилічністю та меланхолійною споглядальністю в поезії (Д. Томпсон, Е. Юнг, Т. Грей), а на другому – домінуванням прозових жанрів, поглибленням уявлення про психологію людини (С. Річардсон, О. Голдсміт). Роман Л. Стерна «Сентиментальна подорож Францією та Італією» (1768) дав назву літературному напрямові загалом.
Типологічна близькість у розвитку європейських літератур зумовила стрімке поширення сентименталізму в різних країнах Європи, де він виявлявся з різною мірою інтенсивності. Сентименталізм стає дуже помітним явищем літератури французького Просвітництва, де він відзначався культом руссоїстської концепції чутливої особистості, що не мислить свого існування без безпосереднього зв’язку з природою, її цілісністю, красою й недоторканістю й ладна протиставити свою «природність» ницості «цивілізованого» світу.
Позначився сентименталізм і на літературах – німецькій («Буря і натиск», драматругія Г. Лессінга, «Страждання молодого Вертера» Й. В. Гете), польській (К. Бродзінський, Ф. Карпінський, Ю. Немцевич), російській (М. Карамзін, О. Радищев, В. Капніст), угорській (Й. Карман), сербській (Д. Обрадович), хорватській («Любовні вірші» І. Джурджевича) та інших, охоплюючи своїм впливом усі три літературні роди – епіку, лірику й драму – й культивуючи передусім ті жанри, в яких увиразнено лірично-емоційний струмінь: елегію, медитацію, послання, щоденник, епістолярний роман, роман-подорож.
В українській художній свідомості важливі передумови для формування сентименталістських ідейно-художніх засад складаються вже в кінці ХVІІ-ХVІІІ ст. Цього часу в українській літературі відбувалися важливі в історико-культурному плані зрушення, що знаменували собою поступову й закономірну еволюцію культурної свідомості, що рухалася від розвинутої в жанровому й стильовому плані системи бароко до раннього Просвітництва.
Активнішому поширенню сентименталізму порівняно з класицизмом у ХVІІІ ст. сприяли й історико-культурні обставини. Йдеться про загальний занепад історичного життя в середині й другій половині ХVІІІ ст., відсутність власної державності та від’їзд інтелектуальної еліти (професорів і викладачів Києво-Могилянської академії) до Росії – факти, які історично збіглися з тим, що просвітницькі тенденції, на відміну від більшості європейських країн, були витіснені в Україні на периферію літературного процесу. В панівному стилі бароко набувала поширення не та лінія, що спиралася на містицизм та символізм і значною мірою відкидала однобічний західноєвропейський раціоналізм в його декартівсько-механістичному вигляді (що було водночас і своєрідним відбиттям в Україні процесу переорієнтації західноєвропейського художнього дискурсу другої половини ХVІІІ ст. із «життя розуму» на «життя серця»).
На межі ХVІІ-ХVІІІ ст. в українській літературі виникає інтерес до такого почуття людини, яке аосціюється не просто з тугою і скорботою у зв’язку з неможливістю віднайти гармонію в розірваному суперечностями світі, а й проймається усвідомленням страждання особистості в реальному земному житті. Люди народжуються рівними від природи, що підтверджується таким всеохопним почуттям, як кохання, не пов’язаним із становою ієрархією. Тим часом саме суспільне життя робить одних людей залежними від інших та від обставин, що стають на перешкоді до щастя. Незмінними факторами залишаютъся тільки чутлива природа людини, наявність її активного «життя серця», чим і має визначатися гідність.
Ці мотиви найбільшою мірою характерні для тогочасної української поезії, тісно пов’язаної з народнопоетичною традицією (насамперед із козацькими, бурлацькими, чумацькими піснями). Мотиви, в яких відчувається відгомін західноєвропейського сентименталізму, з’являються й у самій народній пісні.
Народна пісня виражала насамперед колективну свідомість, найхарактерніші риси української ментальності, особливості психічного складу народу, який вирізняєтъя тонкою чутливістю й емоційністю. У зв’язку з цим можна говорити про притаманний українцям інтровертний тип світосприйняття.
Роздуми про втрачене щастя, глибока емоційність ліричного героя, глибина й щирість його почуттів сприяли розвитку художньої фантазії, прагненню до можливого й недосяжного. Філософсько-елегійний характер цих віршів надавав могутнього імпульсу поезії ХVІІ-ХVІІІ ст. Розвиток цього жанру пов’язується з переосмисленням середньовічного погляду на світ та відкриттям можливостей духовного розкутого світу людини. Під елегією тогочасні письменники розуміли ліричний вірш, викладений від першої особи, як правило, у вигляді монологу, в якому переважали мотиви жалю, туги, скарги.
Українські поети ХVІІІ ст. прагнуть якнайглибше відтворити внутрішні почуття людини, світ «сердечної уяви» (Руссо) про добро й зло, правду й кривду, ті почуття, які йдуть від «серця» або тісно пов’язані з ними й сприймаються як іманентно властиві людині. Вони є безпосередньою чуттєвою реакцією на дійсність на відміну від інтелектуально-розумового погляду, який за допомогою тверезої думки віддаляє людину від живих реалій світу. Природно, що на перше місце висувається кохання. Характерна з цього погляду пісня С. Климовського «Їхав козак за Дунай». Чистота почуттів закоханих, сміливість козака, який вирушає на війну, й душевна теплота дівчини надають пісні суто ліричного характеру. Поет наштовхує на думку про те, що внутрішній світ героїв цінний своїми щирими переживаннями, глибоким відчуттям внутрішнього життя близької душі.
Як і філософсько-елегійній поезії, характерна для всіх письменників тема жахливої смерті, її неминучості в любовній ліриці набуває більш світського звучання й пов’язується вже не лише з «космічним» призначенням людини, фатальною долею й «неземним життям», а й із долею самої людини, яка спроможна віднайти своє щастя в повсякденній дійсності, в царині власних почуттів.
Під впливом народнопісенної традиції в ХVІІ-ХVІІІ ст. з’являється й чутливе звертання до пейзажу, з яким пов’язувався процес зародження душевного почуття ліричного героя. Картина зі сфери природи в таких віршах, як правило, була частиною психологічного паралелізму й підпорядковувалася розкриттю настрою людини.
І хоча поезія, в якій зароджуються елементи сентименталізму, ще не позначена багатством і розмаїттям жанрів, у ній формується образ ліричного героя з виразним суб’єктивним «я», з’являється пейзаж, освітлений внутрішнім переживанням, емоційно забарвлене слово, яке найповніше передає гаму настроїв героя.
На початку ХІХ ст., спираючись на сентименталістську традицію поезії ХVІІ-ХVІІІ ст., сентименталізм в Україні набуває якісно нових ознак, що значно поглиблювало уявлення про природу внутрішнього світу людини, її приватне життя, здатність до глибоких інтимних почуттів. Його розвиток відбувається в річищі пошуку нових художньо-зображальних засобів, прийомів композиційної й сюжетної побудови творів та істотно впливає на процес перебудови жанрової структури української літератури. Він охоплює в цей період не тільки поезію, а й художню прозу та драматургію.
Великою мірою розвиток українського сентименталізму залежав від характеру Просвітництва в Україні. Просвітницькі ідеї поширювалися тут не в своїх радикальних, а в «поміркованих» формах, вільних від ідеологічних приписів на кардинальну перебудову суспільства, що було притаманне, приміром, французькому Просвітництву. Це помітно в самому погляді на людину, яку українські письменники бачили не в центрі напружених соціально-ієрархічних стосунків (соціальна природа особистості ще тривалий час залишалася для них невідкритою), а в безпосередній близькості до природи, яка вже з моменту народження прищеплює кожному індивіду доброту. Особливого значення набуває чутливість, що йде від «серця», якому слід довіряти набагато більше, ніж найраціональнішим переконанням і настановам. Просвітницький демократичний герой утверджується в літературі як людина, максимално наближена до природи. Такому типові «чутливого» позитивного героя зазвичай властиві внутрішній стоїцизм, несхитність моральних переконань. Внутрішня незламність, бажання перебороти в собі страждання притаманні сентиментальним героям Г. Квітки-Основ’яненка, І. Котляревського, Є. Гребінки; принципи стоїцизму розгорнуто в цілу етичну програму в П. Гулака-Артемовського.
У першій половині ХІХ ст. сентименталізм набуває виразних ознак окремої течії в літературі, з новою концепцією особистості. Формується специфічна художня структура українського сентименталізму, що легко вступає в контакт з іншими, іноді ідеологічно різними, ідейно-художніми явищами епохи. Характерно, що в українській літературі не було такого епігонського наслідування сентименталізму, з яким пов’язується його відмирання як самостійного й сатиричного переосмислення. Його історична й естетична цілісність визначалася орієнтацією на послідовно чуттєве відтворення світу, результати якого бачилися як щось «безпосереднє», «наївне», «природне», а отже, й моральне. І хоча сентименталізм в українській літературі не розгорнувся в окремий самодостатній художній напрям, відмітні ознаки його нагадують про себе у творах багатьох письменників. Насамперед це стосується художнього стилю, де сентименталізму властивий цілий ряд відносно сталих ознак: «чутливе» відтворення художніх образів та навколишньої дійсності, зображення в героях емоційної стихії, яка примушує їх керуватися не розумом, а серцем, реагувати на знегоди життя сльозами, викликати співпереживання, а іноді навіть і сльози в інших персонажів і читачів. Він відчувається у своєрідності розгортання художньої оповіді та загальній побудові твору, в прагненні створити динамічну композицію, вільну від класицистичної заданості й нормативності (однак більш чітку й психологічно вмотивовану, ніж у бурлеску), найбільшу увагу приділити ліричному струменю, передаючи авторське співчутливе ставлення до подій суб’єктивно-емоційними епітетами, метафорами, імпульсивним ритмом, підвищеною експресивністю висловів.
На початку ХІХ ст. сентименталізм проникає в бурлескну поезію, значно розширюючи художню макроструктуру цих творів та розхитуючи зсередини самі основи бурлеску. І хоча автори бурлескних віршів надаютъ перевагу гротескному перебільшенню почуттів, у них відчувається імпульсивний пошук найбільш відповідних художньо-виражальних засобів для зображення різних проявів внутрішнього світу людини. Вони навмисне вдаються до зображення предмета чи явища не з погляду самого автора, а з погляду малоосвіченого селянина, виправдовуючи в такий спосіб деякі недореченості й недотепності, наявні в творі.
Схильність до сентиментальності й сентименталізму в укранїській бурлескній поезії був, отже, не випадковою – вона зумовлювалася потребою розширення внутрішніх можливостей української поезії, була знаком тогочасного утвердження духовно розкутого, глибоко емоційного внутрішнього світу просвітницької особистості. Зрештою, весь подальший шлях української поезії ХІХ ст. й полягав у дедалі глибшому інтелектуальному й емоційно-авторському осмисленні глибинної суті природи людини.
Із зародженням наприкінці 20-х років ХІХ ст. в українській поезії романтизму не зникає і сентименталістське уявлення про почуття, що створювало –життєдайний грунт для активної взаємодії романтичного типу художньої свідомості з сентименталізмом, який уперше наголосив на самоцінності та самодостатності чуттєвої сторони як одного з моментів емоційно-рефлексивного сприйняття героєм дійсності. Романтики принципово не заперечували й не відкидали сентиментальності. Навпаки, вони вбачали в ній один із необхідних компонентів своєї творчості, але вкладали в поняття «сентиментальний» зовсім інший зміст, аніж сентименталісти.
Чутливість героя романтизму набуває принципово іншого характеру. Тоді як сентименталістські почуття раціоналістично задано й письменників-сентименталістів більшою мірою цікавить не їх діалектика, а хвилеподібні спалахи, романтики вже відмовляються від цього. Почуття романтичних героїв підкреслено вільні від будь-якого впливу раціоналізму й сприймаються як можливий шлях до досягнення абсолютної свободи від сірого й відсталого навколишнього світу з його «прозою життя». Не дивно, що вони можуть бути прямо пов’язані з прагненням героя до обстоювання власного індивідуалізму та цілковитої самотності свого «я». В поезії українського романтизму почуття поступово набуває медитативної зосередженості, за його допомогою поглиблюється уявлення про плинність світу й місце в ньому особистості, яка вже здатна не тільки до чутливих проявів своєї натури, а й до «штюрмерських» високих пристрастей.
Однією із сентименталістських тем, що дістала своє втілення і подальший розвиток в українській романтичній поезії, була тема поезії кладовищ («могил»), започаткована у ХVІІІ ст. англійським поетом-сентименталістом Р. Блером («Могила», 1743). У ній наявні вже не тільки меланхолійні роздуми про марність світу, швидкоплинність буття усього сущого, смерть, а й містичні уявлення про таїнство життя «потойбічного» світу з його фантастичними мешканцями. Проте не згасають і сентименталістські тенденції в осмисленні цієї теми.
Загалом вростання сентименталізму в романтизм (а іноді й їх динамічне поєднання) стосується нового погляду на природу в ХІХ ст. Цього часу в європейських літературах все більшого поширення набуває погляд на неї не як на механістично-раціональну систему (Ньютон), а як на живий організм, що втілює вищі абсолютні сутності (Шеллінг). Через історико-літературні передумови в українському романтизмі концепція природи ще посутньо спиралася на просвітницьке її тлумачення, згідно з яким вона сприймалася як добре начало, мати, яка здатна розділити печаль і тугу своїх дітей. Романтичний герой не тільки відчуває подібність та суголосність різних станів природи своєму внутрішньому світові, а й повсякчас усвідомлює власну залежність від неї, вірить, що вона допоможе йому в скрутну хвилину. В цьому сенсі пейзаж українських романтиків чимало запозичує з концепції «чутливого» пейзажу сентименталістів. Це не образ-ландшафт із вказівкою на географічну достовірність певної місцевості, а проекція душевних почуттів персонажів («стан душі»), які свою чутливість можуть довірити тільки самій природі.
Сентименталізм в українській поезії першої половини ХІХ ст. – явище далеко неоднозначне й неодномірне; воно позначилося на всій структурі поетичної творчості того часу. Сентименталістська настанова на прояв почуттів відчувається вже в бурлескній поезії, а далі, набуваючи нових рис та якостей, заявляє про себе в поезії романтиків, охоплюючи поряд із традиційними для сентименталістської літератури ХVІІ і ХVІІІ ст. жанрами елегії та пісні нові жанрові форми – баладу, сонет, ліричну поему.
Про поширеність сентименталізму в поезії свідчили й нові обрії в розкритті чутливого внутрішнього світу особистості, її здатності до інтимних почуттів та в особливостях взаємовідносин із природою, яка вже виступала непересічним джерелом меланхолійних настроїв, емоцій і могла відгукнутись на сердечну тугу й біль ліричного героя, стаючи союзником у його протистоянні ординарній реальності.
Сентименталізм в українських повістях письменника заявляє про себе насамперед через утвердження нового типу особистості, здатної до найглибших і найпотаємніших почуттів, породжених самою природою.
Чутливість у сентименталістів – не просто зворушливість, «впадання в сльози», а особливе ставлення до світу, цілий морально-етичний комплекс, що поєднує в собі вірність природі (насамперед людській), доброчинність, яка народжується із співчуття до страждань інших, послідовність у вчинках, що спирається на таку постійну константу, як «серце», моральний максималізм. Моральний максималізм у людських стосунках набував значення концептуального – моделі світобудови, протиставленої тогочасним меркантильним відносинам.
Подальший поступ сентименталізму в українській літературі пов’язаний із процесом суб’єктивізації образу автора (оповідача), відмовою від дидактичних повчань, появою окремого художнього «я», як героя твору, що створювало ширші можливості для емоційних оцінок зображуваного, розширювало діапазон індивідуалізації образу. Прикметно, що в західноєвропейських літературах ХVІІІ ст. проблема художнього «я» виникає у зв’язку з розвитком загальних понять про роль особистості в суспільній свідомості, що й зумовило появу оповідача із здатністю емоційно реагувати на світ і накладати відбиток свого світобачення на всю художню структуру літературного твору.
В середині ХІХ ст. в українській літературі з’являється широке розмаїття різних модифікацій образу автора-оповідача. В цьому плані інтерес становить творчість П. Куліша, який, ще не вирізняючи автора-оповідача як окремий образ, вводить його в недалеку історію вільних козацьких часів у своїх романтично-сентиментальних оповіданнях-ідиліях. Перетлумачуючи «живу» історію, письменник не тільки постулює її як взірець і бажаний ідеал, а й як арену різних подій, у яких герої виявляють різнобарвну гаму людських почуттів. В конфлікті оповідань Куліша, засобах творення характерів відчувається потужний струмінь просвітницької настанови на пошук всезагальної гармонії буття. Основу її автор шукає не в якихось відсторонених від життя поняттях, а безпосередньо в самій людині – її серці.
Сентименталізм не оминув увагою й української драматургії, де він утверджувався в процесі занепаду основних принципів шкільної драматургії ХVІІ-ХVІІІ ст. Його вияв став можливим лише на початку ХІХ ст. разом із формуванням в українській літературі побутової драми. Звичайно, сентименталізм не був єдиним художнім явищем, яке визначало своєрідність і характер художніх пошуків драматургів цього часу: в їхніх творах виразно простежуються бурлеск, риси класицизму та просвітницького реалізму, преромантичні й романтичні елементи. Загалом пафос української драми першої половини ХІХ ст. відбивав просвітницько-руссоїстські ідеї, утверджував природний первень в особистості. Своєрідним ціннісним критерієм у них виступає чутливість персонажів: негативні, як правило, її не мають, у позитивних вона виявляється сильно, навіть гіпертрофано. Чутливість стає засобом марально-етичного відродження героїв.
Сентименталізм в українській драматургії першої половини ХІХ ст. проявився у виборі позитивного героя із нижчих верств суспільства, який живе за велінням власного серця, у конфлікті між чутливими персонажами й обставинами, у введенні в сюжет любовного трикутника, в якому сентиментальних героїв протиставлено їхнім антагоністам, що надавало творам напруженого динамічного характеру.
Сентименталізм з моменту свого зародження у кінці ХVІІ-ХVІІІ ст. і протягом першої половини ХІХ ст. відіграв важливу роль у літературному процесі України. Осмислення його художнього феномена засвідчує, що він, як і будь-яке інше помітне явище цього часу, має свою специфічну природу й динаміку становлення і розвитку. З ним пов’язується утвердження в літературі такого типу позитивного героя, в якому більш за все цінувалася його чуттєва природа, здатність до порухів найніжніших внутрішніх почуттів, що значно поглибювало уявлення про психологію людини. Водночас такий погляд на особистість цілком уписувався в основні ідеологічні настанови руху Просвітництва в Україні, однією із стрижневих ідей якого була ідея самоцінності кожної людини незалежно від її суспільного стану.
Сентименталізм охопив з різною мірою інтенсивності всі три літературні роди – епіку, лірику й драму, культивуючи передусім ті жанри, які найбільш послідовно давали змогу оцінити почуття героя зсередини його внутрішнього світу: елегію, пісню, сонет, баладу, повість, оповідання, етнографічно-побутову драму. Динамічна та лабільна художня структура українського сентименталізму спричинилася до того, що він легко вступав у плідні контакти з іншими літературними явищами епохи – просвітницьким реалізмом, класицизмом, преромантизмом і романтизмом.
Сентименталізм зробив значний внесок у ліризацію художніх структур, підніс роль інтуїції як засобу самопізнання, сягнення найпотаємніших порухів людської душі. Ці та інші набутки сентименталізму органічно засвоювалися романтизмом і класичним реалізмом другої половини ХІХ ст., про що, зокрема, свідчить наявність сентименталізму в українській літературі уже за хронологічними межами його становлення й функціонування як самостійного художнього явища.

Сентиментальна школа в Україні. Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Повернутися на сторінку Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Комментарии закрыты.