Розвиток соціальної та соціально-психологічної прози, нові теми й мотиви в прозі, ідеологічні тенденції в поезії й прозі (ІІ частина), Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Розвиток соціальної та соціально-психологічної прози, нові теми й мотиви в прозі, ідеологічні тенденції в поезії й прозі (ІІ частина), Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Найповніший вияв у поезії 40-50-х років дістав романтизм, різні його модифікації — від «фольклорного» до глибинно-психологічного. Цей напрям складають значні масиви творчості А. Метлинського, М. Костомарова, О. Афанасьєва-Чужбинського, М. Петренка, О. Корсуна, М. Устияновича, П. Леонтовича, І. Гушалевича, раннього Я. Щоголева, раннього Т. Шевченка (а також низка його творів пізнішого часу), поеми П. Куліша («Україна») та П. Морачевського, деякі твори В. Забіли, О. Навроцького, Л. Глібова, С. Руданського. Маючи своїм художнім предметом загалом неширокий (вибірковий) діапазон переживань, романтизм надавав змогу заглиблення у внутрішній стан особистості, вирізьблення індивідуальності, спеціфікації окремих вражень і настроїв, проникливого перевідчуття навколишньої дійсності, зокрема деяких процесів і станів природи («романтичні» пейзажі).
Прямі форми активізації суб’єктного начала, притаманні романтизму, уможливлювали саме в річищі цього напряму новий рішучий поштовх у розвитку лірики як літературного роду, її подальшої жанрової диференціації (передусім Т. Шевченко, а також М. Костомаров, М. Устиянович, М. Петренко). Насамперед у поезії романтичного складу відбувався посилений розвиток іносказально-образного представлення навколишнього світу та емоційного життя героя — метафоричності, фантастичної умовності, метаморфози (М. Костомаров, П. Леоностивч, М. Устиянович, П. Морачевський, пізінше — Ю. Федькович). Водночас українському романтизму далеко не чужим виявилося грунтовне, колоритне відтворення зовнішньої предметності (А. Метлинський, В. Забіла, О. Афанасьєв-Чужбинський, пізній Я. Щоголев).
Таким чином, у 40-50-х роках здійснюється помітний крок у розвитку української поезії як однієї з провідних ділянок української літератури та сфери національного самоусвідомлення. На хвилі просвітницького й іще більше — романтичного руху в українській поезії цього часу дістає різнобічне обгрунтування ідея національної культурної самобутності, формуються різні варіанти міфу про Україну, образу України, її минулого й теперішнього. В поетичних творах вияскравлюються міфологічні та фольклорні первні етнокультури; значно поглиблюється розуміння людини, насамперед у проблемі взаємовідношень людини та її життєвого шляху як «долі». Відповідно до структури українського суспільства того часу в поезії утверджується герой із простолюду — як об’єкт художнього зображення та суб’єкт самовираження, в тому і в тому випадку із глибоко змістовним переживанням. Усе ще не пориваючи загалом із фольклорною образністю, формується механізм новочасного літературного образу, де в центр висувається метафора та художня деталь; має місце й спроба нового застосування алегоричних форм. Великою різноманітністю характеризується жанрова система поезії, найпомітніше явище в якій — утвердження цілого ряду ліричних жанрів, провноцінне буття лірики як літературного роду.
Орієнтація на наукове розуміння суспільства й людини сприяла зміцненню реалістичних засад у творчості Макра Вовчка, А. Свидницького та інших письменників 40-60-х років.
Відбувається характерне для реалізму розширення об’єкта художнього пізнання завдяки введенню у сферу творчого інтересу, крім долі селянства, також особливостей життя інших верств суспільства (духівництва, солдатів, бурсацтва, козацтва, панства). Посилення суспільного зацікавлення мистецтва, реалізовується в розширенні проблематики, у трактуванні зображуваного у світлі передових суспільних ідеалів, близьких у ряді моментів до шевченківських. Оновлюються прийоми художнього зображення й вираження.
Основні колізії творів художньої прози відбивають проблему «людина й суспільство», боротьбу людини з низів за існування, проти гніту соціального й національного, трагедію нищення людини суспільною несправедлівістю, зображують страждання народу й процвітання привілейованих, панівних верств. Гостра суперечність між народно-гуманістичним ідеалом та усталеним характером суспільних відносин — основний структурний принцип прозових творів 50-60-х років. З виразною соціальною позицією в них органічно поєднується втілення таких важливих творчих принципів реалізму, як художнє відтворення істини життя, розкриття субстанціональної суті, істотних закономірностей дійсності, заглиблення у внутрішній світ людини, типізоване й індивідуалізоване зображення обставин і характерів, художній історизм.
У прагненні аналітичного зображення життєвих явищ і людини прозаїки прийшли до художньо-аналітичного розкриття в людських долях сутісних суспільних процесів (скажімо, наростання протесту в народних масах), факторів морально-психологічного руйнування особистості (кріпосне право — у Марка Вовчка, реакційний режим — у романі А. Свидницького «Люборацькі»).
У системі персонажів художньої прози 50-60-х років, — за всього домінування в ній критично-викривального осмислення дійсності, — переважає художньо-структурна роль позитивного героя, що значною мірою пов’язано з попередньою літературною й фольклорною традицією. Головним об’єктом позитивної характеристики виступають, як і раніше, люди з селянського середовища, однак тепер це, як правило, представники найбільш знедолених верств. Ведеться успішний пошук позитивних персонажів у інших, позаселянських, станах. Індивідуальні долі героїнь-кріпачок Марка Вовчка виражають загальну трагедію покріпаченого народу. Хоча в характерології великою мірою на перше місце виступають риси, що представляють певні суспільні типи, однак простежується вже тенденція до творення індивідуальних характерів. Виразнішим стає принцип зображення героя як носія суспільної ідеології.
У зв’язку з активізацією національно-культурного життя в Україні в другій половині 50-х — на початку 60-х років ХІХ ст. в літературному процесі, поряд із магістральною лінією реалістичного напряму з його масштабністю й громадянськістю проблематики, опозиційністю щодо панівного режиму, з його історизмом і психологізмом, розвивається ідейно-стильова течія, що дістала назву етнографічно-побутової школи.
Її складало широке коло письменників (головним чином прозаїків), які сповідували висунуті П. Кулішем естетично-методологічні принципи так званої етнографічної істинності й виступали переважно в «Основі» та газеті «Черниговский листок» (1861-1863), «Мета» (1863-1865), неперіодичному збірнику «Галичанин» (1862-1863).
Істотними чинниками появи етнографічно-побутової школи були приклад І. Котляревського, етнографізм і фольклоризм Г. Квітки-Основ’яненка, фольклоризм Т. Шевченка й особливо Марка Вовчка. Об’єднували школу, її ідейно-художню систему й мета служити художнім словом національно-народним інтересам, використання й розвиток засад народної естетики, близькість творчих принципів. Учасники школи керувалися ідеєю народності літератури як у плані світобачення, так і в художніх засадах. Естетичні уявлення про роль письменника зводилася до завдань точного відображення побуту, звичаїв, обрядів, етики, етнопсихології народу, сприяння його моральному вихованню. Приваблювали їх дух сивої старовини, достеменність свідчень очевидців давніх подій. Усе це письменники прагнули передати з фактографічною точністю, а нерідко й із натуралістичним емпіризмом.
З погляду формування концепції національного розвитку, розбудови програми поглиблення в народі його національного самоусвідомлення, інстинкту самозбереження нації та вироблення естетичних засад одним із провідників етнографічно-побутової школи став Куліш, який стверджував, що найважливішою вимогою до художнього твору має бути правдивість зображення звичаїв народу. У своєму відомому листі-посланні до галицьких письменників він наголошував, що їхньою літературною школою має бути не школа Шевченкова, а етнографічна.
Водночас було б неправильним виводити етнографічно-побутову школу взагалі за межі реалістичності. У творах її представників помітне розширення обсервації народного життя, психології народу, його морально-етичних норм, відтворення його історичної пам’яті.
Набувають поширення оповідання ідилічного характеру, особливістю яких є безконфліктність, гармонійні стосунки героя й з іншими людьми, мальовничість зображуваного тла, показ в ідеалізованих тонах мирного, безтурботного, близького до природи життя простих людей, замилування щасливими людськими долями, щирими взаєминами, добрими людськими характерами, патріархальним способом життя. Хрестоматійним зразком оповідання-ідилії є «Орися» (1844) П. Куліша, де створено яскраву романтичну картину ідилічних, добросердечних родинно-побутових взаємин людей патріархальних часів.
Марко Вовчок уводить в українську літературу казкове оповідання («Невільничка») і соціально-побутову казку («Дев’ять братів і десята сестриця Галя»). В казковому жанрі виступали й інші письменники — М. Костомаров («Торба»), О. Стороженко («Закоханий чорт», «Чортова корчма»).
Загальні жанрові особливості більшості оповідань і повістей цього часу — простота інтриги, однолінійність композиції, послідовне епічне розгортання сюжету, побудованого на логіці життєвого плину подій; в епічну систему нерідко вплітається ліричний елемент; посилюється увага до зображення соціально-побутових обставин як фактора формування характерів, до побутової та психологічної деталі як засобу характеристики персонажів; відбувається вивільнення стилю від навмисної простакуватості; визначніші ліро-епічні твори вирізняються м’якістю, поетичністю стилю, органічністю поєднання фольклорно-пісенної та розмовно-побутової стихій мовлення. Душевний стан героїв досить часто зображено за допомогою фольклорної поетики. Робиться спроба паралельного розвитку кількох сюжетних ліній.
У 50-60-х роках українська проза вийшла за межі повісті — до роману. В українській літературі просвітницького реалізму ще не було вироблено жанру роману. Причинами цього були недостатність широти охоплення, обсервації, осмислення зв’язків людини з дійсністю, брак належного досвіду, нагромадженого тогочасною національною літературою й естетичною думкою.
Таким чином, домінантна в 30-40-х роках в українській прозі селянська тема не могла реалізуватися в романному жанрі. З другої половини 40-х років у прозі виявляється тенденція до розширення творчої обсервації дійсності, до панорамності зображення, до синтезу, створення картини життя цілого суспільного організму в усій його різнобічності, динаміці, розвитку, потяг до великих епічних форм.
Ставилося за мету створити максимальне враження автентичності зображувального, виявлялася настанова белетристів на документально-фактичну вірогідність як один із засобів художньої правдивості творів. Домінантне становище народнооповідної манери було пов’язане з переважанням сільської тематики і сприяло наближенню письменства до народного життя, правдивому ліро-епічному відтворенню народних характерів.
Типовим виразником новаторських пошуків реалістичної літератури 50-60-х років ХІХ ст. став Анатолій Патрикійович Свидницький (1834-1871). Письменницький шлях його починається циклом «Народні оповідання» («Попри сили не попреш, з чим родився, з тим і вмреш», «Недоколисана»), написаним за фольклорними мотивами, не опублікованим за життя. Виступав А. Свидницький з художньо-етнографічними нарисами («Великдень у подолян», «Відьми, чарівниці й опирі»), зі своєрідними «фізіологічними нарисами» («Жебраки», «Пачковози»).
Найвизначнішим у доробку письменника-демократа є проблемний соціально-психологічний роман «Люборацькі» (написаний 1862 р., опублікований 1886 р.), який був свідченням переходу української реалістичної прози до масштабних епічних полотен із сучасного життя суспільства, до широкого художнього узагальнення складних соціальних відносин пореформеної доби, до об’єктивно-описової форми викладу. Роман присвячено передусім найголовнішій проблемі тогочасної української літератури — зображенню суперечності між потребами духовного й морального розвитку людської особистості та суспільними умовами, які перешкоджають цьому.
«Люборацькі» виражали тенденцію реалістичної прози до залучення в художній аналіз нових і нових масивів соціальної дійсності, дальшого виходу за межі селянської тематики і проблематики. Багатопланова художня система роману «Люборацькі» охоплює всю різноманітність структури життєвого ладу духівництва, виходячи в розкритті суспільних взаємозв’язків за межі його станового середовища.
А. Свидницький із власного досвіду добре знав побут і звичаї клану духівництва, умови освіти й виховання в тогочасних духовних училищах та приватних пансіонах, розумів і оцінював їх з реалістичних позицій.
Розкриваючи конкретні суспільні процеси, життя «головного духовенства» в усій різноманітності й складності, письменник показує трагічний занепад патріархальної родини Люборацьких у двох поколіннях, загибель її членів під тиском нових соціально-економічних умов, реакційно-бюрократичних порядків середини ХІХ ст., досягаючи вірогідності в зображенні життя духівництва, «його залежності від економічно сильної тут польської шляхти». Письменник показує соціальну психологію та морально-етичну свідомість духівництва, структуру його суспільних зв’язків, тенденції його розвитку. Аналізується процес розкладу старосвітської, не пристосованої до нових умов попівської родини, захоплення панівних позицій у суспільстві, в духовних училищах, в органах церковної влади, на прибуткових парафіях аморальними ділками, розбещеними Робусинськими, Петропавловськими та їм подібними, які є руйнівниками всього святого в людях і самих добропорядних та чесних людей.
«Люборацькі» стали значним кроком української прози в поглибленні художнього психологізму. Цей перший український соціально-психологічний роман, хоч і написаний майже одночасно з повістю Марка Вовчка «Три долі», щодо художнього психологізму стадіально стоїть вище від повісті письменниці. В центральному герої роману органічніше поєднується психологічна характеристика з аналізом ідеологічної суті суспільних явищ.
Особлива заслуга Свидницького — в художньому вираженні складності й суперечливості психічного стану людини, в зображенні душевного життя в його суперечнсотях.
Реалістичне зображення письменником стану освіти й адміністративної організації служби духівництва, насадження реакційного антиукраїнського елемента, процвітання різних морально деградованих перевертнів, переслідування живої думки й гуманістичних прагнень — живе дзеркало порядків усієї державної системи.
Естетика романтизму сприяла переборенню обмеженості просвітницько-реалістичного принципу відбуття життєвої емпірики, відображенню складності й суперечливості духовного світу людини, активізації авторського творчого підходу і фантазії щодо художнього переосмислення реального світу. Вплив романтизму на реалістичну прозу надавав їй особливого поетично-емоційного забарвлення й тональності, посилював її художній історизм.
Принциповою закономірністю розвитку прози в середині ХІХ ст. була тенденція до розширення діапазону художнього дослідження сучасної та історичної дійсності й створення цілісного узагальненого її образу, до розробки складних, синтетичних жанрових форм, покликаних відбити в багатьох аспектах та зв’язках і загальні закономірності, й конкретику ускладненого механізму суспільного й особистого життя.
Істотно збагачується система прозових жанрів — у ній з’являються роман, соціальна й психологічна повість, нарис, нові жанрові різновиди оповідань тощо. Урізноманітнюються індивідуальні варіанти й різновиди жанрів повісті й оповідання, відбувається глибша диференціація індивідуальних стилів.
Друга половина ХІХ ст. — період дальшого поступу української культури, літератури, розвитку плідних традицій попередніх етапів та визрівання нових художніх якостей.
Підпорядковуючися загальним закономірностям саморозвитку художніх систем, українська література мала й специфічні національні особливості, що вирізняли її з-поміж інших літератур світу. Ця особливість полягала в постійному тісному зв’язку літератури з національно-визвольним, гуманістичним рухом, у якому вона міцніла й набувала снаги.
На літературному процесі відчутно відбивалася політична роз’єднаність нації, що й далі перебувала в складі Російської та Австро-Угорської імперії, в яких неоднаковими були не лише загальні рівні економічного й культурного розвитку, а й урядова політика стосовно національних культур. Це позначалося на характері та інтенсивності національного самоусвідомлення українського народу, самовизначення й самоорганізації його інтелігенції. За всієї своєрідності суспільно-політичного й культурно-освітнього життя на східно- й західноукраїнських землях спільним було розгортання боротьби проти політичного й національного гніту та за розв’язання гострих соціальних суперечностей.
Від 60-х років в Україні набув значного поширення народницький рух. Групи «Землі і волі», а згодом «Народної волі» й «Чорного переділу» діяли в Києві, Харкові, Одесі, Полтаві та інших містах. Учасники народницького гуртка «Київська комуна» (1873-1874) вели пропаганду серед селян і робітників.
Спочатку дещо романтичний, позбавлений виразного політичного забарвлення, і в основі своїй культурно-освітній громадівський рух дістав узагальнену назву українофільства. Під цією назвою він стає об’єктом провокаційної критики реакційної російської та польської преси, причіпок і переслідувань офіційних властей, тим паче, що в українофільстві дедалі більше почали виявлятися радикальні орієнтації, які кваліфікувалися шовіністичною пресою й урядовими колами як тенденції політичного сепаратизму.
Нові соціально-економічні обставини, розвиток визвольного руху створили сприятливіші умови для розвитку суспільної думки, зокрема науки, мистецтва, літератури, які в другій половині ХІХ ст. становили органічно пов’язані між собою важливі частини єдиної національної культури державно й політично роз’єднаного українського народу. Однак цензурні заборони та урядові переслідування, що тоді особливо посилилися, численні репресивні акції шовіністичних сил у царській Росії ускладнювали й гальмували, деформували й переривали процес розвитку української культури, виключаючи з літературного процесу ряд визначних для свого часу творів.
Емський указ 1876 р. разом із низкою додаткових цензурних розпоряджень 1880-1900 років по-своєму завершував розпочату ще Петром І політику денаціоналізації української суспільності й культури. У саму основу національної культури були спрямовані заборони українських книжок для дітей без національного чуття й усвідомлення власного національного коріння. Заборонялося вживання слів «Запорозька Січ», «козак», «воля» й навіть «Україна».
Широкого загальноєвропейського розголосу набула доповідь М. Драгоманова для літературного конгресу в Парижі (1878), видана окремою брошурою «Українська література, проскрибована російським урядом» — як протест проти небачених у цивілізованому світі переслідувань літератури великого народу та перша патріотична спроба популяризації у світі її здобутків.
У добі формування національних культур особливого значення набуває активне засвоєння життєздатних культурних традицій, їх трансформація й розвиток відповідно до вимог часу й нових потреб суспільства. Саме тому в цей період йшло активне нагромадження матеріалів з історії суспільного, громадсько-культурного життя українського народу, осмислення розвитку мови й народної творчості, літератури. Значна заслуга в цьому, а також у розвитку природних наук, належала вченим, які гуртувалися навколо Київського, Харківського, Одеського, Львівського університетів, Київської духовної академії, Колегії Павла Галагана та спеціальних культурно-освітніх і наукових товариств, зокрема Південно-Західного відділення географічного товариства.
Цього часу написано низку політичних пісень, що сприяли дальшому піднесенню національної свідомості. Особливе значення мала пісня П. Чубинського «Ще не вмерла Україна» (музика Мих. Вербицького), яка відразу стала визнаним гімном національного руху, організацій та партій, а згодом — і державним гімном.
Велика роль у пропаганді українського мистецтва належала театру. За усталеною традицією спектаклі за п’єсами українських драматургів широко включали народні пісні, танці, звичаї та обряди. Взагалі означений період є часом фактичного народження того класичного театру, який зусиллями своїх найвидатніших представників М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, М. Садовського, П. Саксаганського, М. Заньковецької, С. Крушельницької, І. Алчевського вийшов далеко за межі своєї країни.
За умов постійних урядових обмежень сфер функціонування українського друкованого слова література вимущено брала на себе додаткові функції філософських наук, права, а її безпосередній зв’язок із суспільним життям і визвольною боротьбою потребував й особливого типу письменника, для якого виступ у різних сферах культури стає формою гормадської діяльності.
Самі історичні обставини зумовили небувалий раніше в українській літературі приплив талантів, появу цілої плеяди яскравих творчих індивідуальностей — І. Франка, Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, яким виявилися до снаги високі мистецькі завдання не тільки в розширенні змістово-тематичних обріїв, а й в оновленні всієї образно-стильової системи літератури. Багатство та різнобічність тематичних, стильових, художньо-зображальних пошуків є однією з найприкметніших особливостей української літератури другої половини ХІХ ст. Вперше в своїй історії українська література почала розвиватися як цілісний художній комплекс, де представлено всі головні види й жанри зрілої літератури — від поезії, прози й драматургії до літературно-художньої критики, естетики й публіцистики. Цей процес стає характерним для всіх українських земель.
У процесі органічного розвитку літератури того періоду провідним художнім напрямом стає реалізм. У його межах можна було б виокремити такі тематично-стильові течії, як соціально-побутова (Л. Глібов, С. Руданський, І. Нечуй-Левицький, М. Старицький, М. Кропивницький) зі специфічним різновидом народної теми (О. Кониський, Б. Грінченко, Олена Пчілка та ін.); соціально-психологічна, започаткована творчістю Марка Вовчка, А. Свидницького (Панас Мирний, І. Франко та ін.); соціально-філософська, представлена І. Франком, М. Павликом, В. Самійленком, П. Грабовським.
В умовах постійного розширення сфер духовної обсервації соціально-пізнавальні, морально-виховні й естетичні функції літератури реалізуються залежно від індивідуальних особливостей письменників. Однією з характерних ознак реалістичного напряму є його стильова поліваріантність, що й зумовило подальше виокремлення індивідуальних стилів і в українському письменстві.
В українській літературі другої половини ХІХ ст. постають нові теми й нова проблематика, які відбивали суттєві зміни в суспільному й духовному житті народу, — зображення пореформеного «лиха сьогочасного», соціального розшарування на селі, зубожіння й пролетаризації селянства, наростання нових хвиль соціального протесту, для якого, на відміну від раніших стихійних селянських бунтів, характерна диференціація соціальних типів — від безземельного селянина до сільського глитая, від пролетаря до заводчика-фабриканта. Серед новаторських творів на робітничу тематику особливої уваги заслуговує етапний роман І. Франка «Борислав сміється», де вперше в світовій літературі картини свідомої боротьби пролетарів проти жорстокого визиску зображені у світлі нових суспільних ідеалів.
Новий крок в освоєнні традиційної для української літератури теми села становили твори І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Б. Грінченка, почасти О. Кониського та інших, позначені соціально й художньо глибоким відтворенням як загальних процесів, так і поведінки окремих людських громад і їх членів; не колекціонування фактів народної темноти, духовного понівечіння людини, не зображення ідіотизму життя забитого селянина, а осудження рабської психології й поведінки, породжених гнобленням, прагнення розбудити й виховати людську гідність, волю до боротьби за зміну несправедливих відносин, за соціальне оновлення життя.
Потреби українського національно-визвольного руху в другій половині ХІХ ст. особливо вимагали тісного поєднання гуманізму й демократизму, демократичного й національного первнів. Національно гнаними були не лише українські соціальні низи, а й нечисленна національно свідома «еліта», серед неї й письменники, чого не знали, наприклад, письменники російські чи польські.
Реальне зображення рядової людини з її повсякденним життям та інтересами індивідуальним внутрішнім світом, соціальна й психологічна зумовленість характерів — основні відкриття української реалістичної літератури ХІХ ст.
Демократизація й гуманізація літератури одержали свій вияв у відображенні соціальних і духовних конфліктів, у новій концепції людини, стосунків особистості й суспільства. Художньо глибше й усебічніше досліджувано вплив зовнішніх обставин на людину, її залежність від суспільства. Водночас показано й активний опір особистості обставинам, розкрито її духовні сили, здатність змінювати ці обставини в своїх інтересах. Найвиразніше й найпереконливіше процес духовного розкріпачення людини, народження духу протесту проти будь-якого насильства, утвердження права особистості на свободу й щастя показали Панас Мирний та І. Франко. Пафос реалістичного мистецтва полягав у прагненні просвітити людину щодо її суспільних прав та можливостей, розбудити її енергію, загартувати волю до завоювання можливостей вільної творчості, щастя. Цей пафос протистояв споглядально пасивному вболіванню над народним горем, проповіді покірності й нездатності простої людини на високу духовність та історичну дію.
У творах українських письменників дедалі частіше з’являються образи представників інших національностей, що також відбивало одну з характерних особливостей суспільного життя — інтернаціоналізацію капіталу, посилення міжнародних зв’язків людей праці, наукової й творчої інтелігенції, різних національних культур.
Ідейно-тематичне збагачення, широта художнього осмислення дійсності викликати суттєві зміни у сфері художньої форми, зокрема в прозових жанрах, які, відбиваючи рух реальної дійсності й суспільної свідомості, стали провідними в українській літературі цього періоду. Особливо бурхливо розвиваються повістево-романні жанри, самий тип романного мислення, що відкрило можливості панорамного зображення життя та висунуло актуальні соціально-політичні й філософські проблеми. Під пером Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Франка, Коницького, Грінченка, Старицького, Павлика та інших письменників формувалися різні жанрові та ідейно-стильові модифікації великої прози (родинно-побутові, соціальні, історичні, хронікальні, ідеологічні, соціально-психологічні).
Із часом у тканину реалістичного й натуралістичного повістування поряд із строгими документами органічно вводився умовний елемент — притчі, фантастика з новими стильовими функціями порівняно з творами романтичними. Це також формувало нові жанрові й стильові різновиди художньої прози.
Відображення гострих соціальних конфліктів виключало спокійну описово-оповідну манеру з усім комплексом її статично-ілюстративних засобів. Напруженішим стає сюжет, поглиблюються й урізноманітнюються прийоми соціального аналізу, принципу образотворення й типізації. При цьому соціальна детермінованість сюжетних конфліктів і характерів поєднується з психологічною мотивацією вчинків героїв. Однопланово-біографічні сюжетні структури поступаються складнішим — із зображенням кількох якісно відмінних характерів. Нерідко в багатоголосся творів втручається й сам автор, залучається й реципієнт-читач.
Як і в західноєвропейських літературах, центр уваги художника переходить від широкого відтворення зовнішніх обставин дії до глибини внутрішнього життя героїв. Одночасно при цьому траплялося й дещо звужене розуміння типового як найпоширенішого, прямого наслідку певних суспільних обставин і ледве не з постійним, шаблонним комплексом традиційних ознак і характеристик. На зміну характерній для раннього етапу розвитку прози розповіді від першої особи утверджується форма об’єктивної оповіді, що надавало творам більшої епічності, глибини, життєвої вірогідності й художньо-емоційної сили.
Характерною особливістю гостротенденційних творів було посилення публіцистичного елемента. Відчутною функціональною спрямованістю позначено не тільки публіцистичні, ліричні відступи, психологічні медитації, внутрішню мову героїв, а й зовнішні описи та пейзажі. Проза цього періоду вирізняється багатоманітністю оповідних форм — від широких епічних полотен до творів малих жанрів: оповідань, новел, нарисів, сатиричних, гумористичних фейлетонів, образків, побутових замальовок тощо. Зближення літератури з життям розширювало й поглиблювало її зв’язок із народною мовою, яка приносить у твори нові реалії, вдосконалюється стилістично й граматично.
Якісні зміни відбувались і в українській поезії. Розвиток ідейно-естетичних традицій Шевченка, проблемно-тематичне й жанрово-стильове збагачення поезії, розширення образної та ритмометричної системи пов’язані з такими поетами, як П. Куліш, Л. Глібов, С. Руданський, М. Старицький, Ю. Федькович, П. Грабовський, В. Самійленко, І. Мажнура, Б. Грінченко, Я. Щоголев, В. Мова-Лиманський, С. Воробкевич, особливо І. Франко, а згодом Леся Українка. Проблемно-тематична сфера поезії відбивала якісні зміни в суспільному життї народу й людської особистості, в соціальних і філософсько-етичних проблемах часу. Тенденція полягала в посиленні гуманістичного первня, соціальної й психологічної мотивації образів, переживань ліричного героя, ролі слова як виражально-сугестивного засобу. Відповідно до змін у художній свідомості й творчих настановах проходило переосмислення й трансформація в жанровій системі, де розвиток творчих традицій поєднувався з пошуками нових жанрових різновидів.
У цьому плані дальшого розвитку набувають жанри соціально-громадської, інтимної, пейзажної, філософської, пісенної лірики, ліро-епіки (балади, легенди, байки, притчі, казки) й особливо різноманітні за проблемами й характером поеми (соціально-побутова, історична, історико-романтична, лірико-філософська), в якій особливо інтенсивно проявлявся філософський підхід, що включав сюжети, образи світової поезії, загальнолюдського буття. Справжнім новатором, законодавцем поетичної культури виступав І. Франко, який випробував і оригінально модифікував чи не всі поетичні жанри й метрично-інтонаційні системи. До вершин світової поезії належать збірки «З вершин і низин» і «Зів’яле листя», поема «Мойсей».
В умовах цензурних заборон, штучно обмеженого функціонування українського друкованого слова принципового значення набувала українська драматургія з широкою соціальною проблематикою, новими героями й досконалою художньою формою. Виставлені на театральній сцені п’єси М. Кропивницького, М. Старицького, Б. Грінченка, І. Карпенка-Карого, І. Франка розширювали сферу впливу української літератури, її функціональні можливості, спілкування з різними верствами народу. На територіях Російської імперії протягом тривалого часу театральна сцена була взагалі єдиним легітимним місцем, де звучала українська мова. Наскрізна тенденція фактично створеної в цей паріод української класичної драматургії, театру корифеїв ішла від традиційних фольклорно-етнографічних і побутових п’єс, водевілів до проблемних соціальних, психологічних драм і трагедій, сатиричних соціальних комедій на історичному та — головне — сучасному матеріалі з постановкою актуальних соціально-політичних, морально-етичних проблем.
Розширюється й склад критиків — окрім письменників виступають і критики-професіонали. З кількісним і якісним зростанням літератури дедалі більше емпіричного матеріалу потрапляє в орбіту літературної критики, виступи якої стають щораз систематичнішими. На широкому й різноманітному художньому матеріалі вибудовуються ідейно-естетичні концепції («наукового», «ідеального» реалізму, психологізації та індивідуалізації художніх образів тощо), урізноманітнюються й поглиблюються критерії оцінок — від етичних до соціальних і естетичних, збагачується дослідницький інструментарій і термінологія, а в кінцевому підсумку науково аргументованішими й точнішими стають оцінки окремих явищ і процесу загалом та прогностичні міркування про шляхи розвитку літератур. У критиці теоретично усвідомлюється й сам реалістичний метод літератури.
Розширюється жанрово-стилістичне багатство літературно-критичних виступів — з’являються проблемні статті, статті-огляди, літературні нариси, рецензії, бібліографічні анотації й портрети, літературні памфлети, пародії й фейлетони, а зрештою, й фундаментальні синтетичні праці філософсько-естетичного характеру, в яких ніби «зустрічаються» поточна літературна критика з історико-літературними та теоретичними студіями.

Розвиток соціальної та соціально-психологічної прози, нові теми й мотиви в прозі, ідеологічні тенденції в поезії й прозі (ІІ частина), Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Повернутися на сторінку Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Читайте також:

Комментарии закрыты.