Реалізм (І частина). Аналіз творчості, критика, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Реалізм (І частина). Аналіз творчості, критика, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Сучасник, людина 70-90-х років, який предметно постає перед зором письменника, не може сприйматися як благополучний, убезпечений від гризот і трагедій сьогодення. Водночас його життєвий статус не є екстремальним, якщо мати на увазі, що ситуація екстремуму означає тотальний дефіцит часу на прийняття рішення й звершення життєрятівної акції. Такий статус об’єкта адекватний реалістичному типу творчості, який не випадково домінує в художній свідомості розглядуваного періоду.
Реалістична естетика з пошуку джерел художньої ідейності утверджується у відкритій взаємодії з усіма «суміжними рядами» суспільної практики, іншими формами суспільної свідомості. При цьому останні — свідомість політична, наукова, релігійна, морально-філософська — виявляються нерівноцінними перед світопояснювальним завданням. З погляду засад реалістичного мистецтва роль лідера в продукуванні світопояснювальних ідей перебирає на себе наука.
Пріоритетна значущість наукового знання для реалістичної літератури 70-90-х років ХІХ ст., для її творчого суб’єкта має своє історичне пояснення. У пореформених (а для західноукраїнських земель — пореволюційних) обставинах в історії нації на певний час — хоча б на життя одного покоління — відкрилася перспектива природно-еволюційного життя, убезпеченого від екстремальних акцій загальнонаціонального масштабу (війна, революція, захист краю тощо). З появою умов для розгортання приватної ініціативи склалася, хоч і хистка, ненадійна, але все-таки певною мірою регульована суспільна рівновага. Відносна стабільність світопорядку приводить до переважання еволюційних процесів у життєдіяльності людини. Адекватним духовно-культурним засобом творчо-психологічної підтримки еволюційних форм життя є насамперед наукове (наукогенне, теоретичне та емпірично-дослідне) знання.
Об’єкт і суб’єкт літературної творчості, таким чином, на підставі історико-психологічної однотипності проявляють споріднену специфіку. В найзагальнішому вигляді ця специфіка може бути раціонально пояснена як прояв довіри до світопояснювальних можливостей наукового знання, як свідома апеляція насамперед до цієї форми відображення дійсності, що мислиться гарантом неілюзорного, практично надійного світовідчуття, раціональною опорою орієнтації в житті. Тим самим актуалізується реалістичний тим художнього мислення й пояснюється чинність Франкової концепції «наукового реалізму» як магістрального шляху для творчих пошуків у літературі означеного періоду.
Звичайно, герой будь-якої літературно-історичної доби з’являється в тих зонах, що перебувають на межі життєвих можливостей свого часу. Він представляє певні суспільні сили, політизується, ідеологізується й наближається до сфери політичної суспільної свідомості. Таким проявляє себе й герой «еволюційної» доби. Він нерідко — максималіст-правдошукач, екстреміст у побуті й мікросоціумі, навіть пропагандист певних ідей та організатор мас. Однак у політиці він розрізняє тепер різні шляхи й дивиться на неї очима дослідника, з позицій можливого. Принаймні в українській літературі цього періоду питання про героя з рисами політичного проводиря, тим більше такого, що реалізував би себе в політично довершеній акції, впродовж усього періоду залишилося відкритим. Течії революційно-народницької літературі не склалося. Відтак кваліфікація цього періоду як «еволюційного» видається для всіх течій літератури чинною з дуже незначними застереженнями.
Письменник-реаліст свідомо керується пізнавально-евристичними намірами: «роздивитися народний побут, познайомитися з народною таємною думкою, якою він живе; з його «слушним часом», яким він себе тішить і береже задля свого сина або онука; з його вдачами й невдачами; з його злигоднями і щасною долею…»
Дослідницький підхід, творчо-психологічна настанова на грунтовну обізнаність із життям є типовим засновком реалістичної художності, прояви якого спостерігаються впродовж усього періоду.
Філософську основу реалізму, особливо його розвинених форм, складає детерміністське світорозуміння, послідовне врахування складних взаємозалежностей людини та обставин її життя. Криза романтичного світогляду й естетики проявилася в неспроможності пояснення дійсності через опозицію особистості й світу.
Реалістичне людинознавство базується на визнанні залежності зображуваної людини як суб’єкта існування, свідомості та вчинку від системи чинників: суспільних — реальної сукупності соціально-рольових зв’язків і міжособових взаємин; біопсихічних — характеру успадкованих від «своїх предків» властивостей натури; психофізіологічних — особливостей «розвитку… природи» як середовища побутування, так і вікових змін, що їх зазнає кожний індивід упродовж життя; культурно-історичних — здобутків певної фази «розвитку… суспільства», його цивілізаційних норм і культурних форм та інституцій.
Художня значущість ідеї всебічної детермінованості людини особливо відчутна в поетиці І. Франка. Час од часу він вдається до концентрованого відтворення впливу всієї множини життєвих чинників на характер.
Серцевину детерміністського розуміння дійсності утворює ідея історизму. Сила реалістичного мистецтва 70-90-х років проявился в тому, що література дала вічути владність історичного закону в самій сучасності.
Послідовне детерміністське осмислення людини дається не відразу й не кожному: воно — ознака сили таланту й проникливості розуму. Вже й наприкінці розглядуваного періоду подибуються спрощені пояснення людських драм і трагедій через зведення причин до дії одного чи двох позірних життєвих фактів. А з проявами естетики декадансу, котрий, як зазначав І. Франко, одважувався ігнорувати «ідейність» реалістичної літератури, стає остаточно зрозумілим, що здобутки реалізму, зокрема ідея детермінізму, не успадковуються з автоматизмом висхідної моделі прогресу.
Водночас детермінізм був не привілеєм одниниць, а виразною тенденцією художнього людинознавства цієї доби. Вже 1872 р. Панас Мирний, порівнюючи «дві різні форми» народних типів — «горожан і селян», доходить думки про роль суспільних чинників у витворенні цих типів.
У реалістичній літературі 70-90-х років ХІХ ст. увиразнюється природа конфліктності. Опозиція особистості й світу, що дала романтизмові його основний конфлікт, в українській літературі активно модифікувалася вже на стадії романтизму. Героїчна особистість дістає власні національні барви.
Конфліктність реалістичного мистецтва грунтується на відкритті ефекту соціальної несправедлісвості, ефекту базового й розмаїтого в його проявах — біографічно-побутовому (ущемлений стан сиріт, безбатченків), майновому (акції визиску), моральному (приниження гідності особи, підступні дії проти неї). Поняття соціально-рольового статусу особистості виявляється ціннісно вищим за абстрактні моральні категорії — справедливість чи несправедливість, — й індивід для соціального самоствердження переступає моральний закон. Конфлікт, таким чином, втрачає однозначне співвіднесення в героїко-моральних (патріотизм, вірність, совість, доброчинність) імперативах романтизму. Його природа стає багаточинниковою, включаючи детермінанти суб’єктивно-психологічні.
Категорія характеру в ралістичній літературі позбавляється ідеалізації, пов’язаної з національно репрезентативним статусом романтичного героя.
Вона ще відчутна у просвітницьки забарвлених творах О. Кониського, І. Нечуя-Левицького, де ідеологізованим, національно репрезентативним іноді постає навіть пейзаж, але в Панаса Мирного, І. Франка вищою детермінантою стає тиск обставин у їх соціальній багатоваріантності.
З художньою суверенізацією героя письменники-реалісти розкривають людинопізнавальні потенції реалізму, його розподібнювальних настанов. Світоглядно розводячи сфери «духу» та природи, знімаючи пряму аналогію між тваринною боротьбою за існування й людською життєдіялністю, І. Франко по-філософському зауважив: «…нехай життя — борба, жорстокі дикі лови, а в сфері духа є лиш різнорідність!» («Мамо-природо»). Ідея розмаїття людських індивідуальностей належить до філософських основ реалізму як конструктивний принцип образного мислення. Системи персонажів тепер усе рідше формуються за принципом антагоністичних пар як основи драматичних колізій у сюжетах. Герої можуть проявляти більшу чи меншу індивідуальність, не опиняючись у взаємному протистоянні.
Осмислюючи поетику реалістичного характеротворення, І. Франко зазначив, що в «живих образах теперішній поет змалює нам і злого й доброго чоловіка, пана, і хлопа, і жида, і то не жодного «загального» пана або жида, але т о г о пана або жида, котрого він там а там, тоді а тоді бачив, знав, з котрим розмовляв, покаже нам його з його осібним ходом, в його одежі, з його спобосом говорення, з його поступками. Се називається латинським словом «індивідуалізування».
Творчо-психологічна настанова розподібнювального сприйняття дійсності типологічно збіглася з реалістичною тенденцією показувати світ «крізь призму своїх здібностей, навичок і темпераменту». Внаслідок цього збігу реалістичний тип творчості виявився особливо продуктивним у літературі 70-90-х років ХІХ ст., коли означилися якісні переваги диференційованого, насиченого нюансами й відтінками, індивідуалізованого образу людини та її світу, а в підсумку — й індивідуального розмаїття стильових манер.
На новому етапі розвитку реалістичної художності психологічний аналіз робить якісний виток. Якщо у Панаса Мирного герой тільки в окремій, придатній для цього ситуації поринає в ретроспективний перегляд власної біографії задля підкріплення свого сумління, то І. Франко надає героєві можливостей реконструювати невідому йому ретроспективу — «тайну» Анелі, в сюжетному фіналі стверджуючи розгадане її співідальним словом. У цьому пошук І. Франка наближається до психологізму Ф. Достоєвського. На якісно новому рівні розробляється започаткований Шевченком ретроспективно-сповідальний спсоіб з’ясування внутрішньої історії людини, її морального падіння й відродження. У Франка він поєднюється з актуальною драмою особисто зацікавленого розгадування «тайни» й синхронною історією краху ілюзій щодо омріяного ідеалу та власної непогрішимості героя.
Комічне з позірно-етикетної, костюмерно-ситуаційної зони перейшло в нутро, у психіку індивіда, стало буднями душі, розлилося в її структурі. Вирізнення його потребує аналітичних зусиль. Звідси походить сатиричний пафос комедійних жанрів реалістичної драматургії, серйозності сміху, синкретична інтегрованість комічного з драматизмом і трагізмом у структурі байки, фарсу, драми, трагедії, побутової повісті та інших жанрів.
Жанрово-родовий склад української літератури 70-90-х років ХІХ ст., на відміну від попередніх періодів, характеризується відчутним домінуванням епіко-прозових форм. Ці форми визнавалися письменниками за найвідповідніші реалістичному світосприйняттю.
Рудиментарні прояви розповіді від першої особи зринають у прозі цього періоду й надалі. Ця манера видається зручною для стилізації народної розповіді, насичення творів фольклорно-етнографічними «інкрустаціями», відтворення сентиментально-елегійних інтонацій у голосі героя.
Магістралі реалістичної прози пов’язані з розпізнанням явищ і процесів пореформеного суспільства, життя якого характеризувалося соціальним розшаруванням, динамізмом, нестійкістю побуту й моральних засад патріархальної родини. В українській літературі, як і в літературах західноєвропейських і слов’янських, постає потреба грунтовного соціально-психологічного дослідження особистості в процесі капіталізації суспільства, з’ясування історичних тенденцій його розвитку, виявлення джерел нової ідейності та її носіїв.
Визнаючи пріоритет життя як «єдиного кодексу естетичного», українська проза 70-90-х років практично наново відкриває розшароване й багатолике у своїх соціальних, ідейних і моральних проявах тогочансе суспільство. Увійшовши в літературу напркінці 60-х — на початку 70-х років, І. Нечуй-Левицький, О. Кониський, Панас Мирний, І. Франко, М. Старицький, М. Павлик «заселяють» художній світ цілими галереями розмаїтих суспільних типів. У 80-90-х роках лави українських прозаїків поповнюють Б. Грінченко, С. Ковалів, О. Маковей, Т. Бордуляк, А. Чайковський, Олена Пчілка, Н. Кобринська, Є. Ярошинська та інші. Твори письменників-різночинців відбивають фахові — педагогічні, лікарські, слідчо-судові — зацікавлення авторів, помножені на соціально-психологічну проблематику життя.
Повістувально-епічні форми реалістичної прози тяжіють до безпосереднього контакту з дійсністю, динамічного вловлювання явищ життя. Звідси походить великий масив творів нарисового характеру, жанрових форм з ознаками репортажно-публіцистичної фактографічності.
Актуалізація романних форм ставила перед українською реалістичною прозою багатоаспектні завдання, розв’язання яких істотно прискорювало мистецький розвиток і підносило ідейно-естетичний рівень художнього мислення української літератури в контексті світової. Виявляючи власні ресурси в романній традиції, в інших жанрових формах, українська проза асимілювала їх із жанровими парадигмами європейської та російської романістики. Становлення системи романних жанрів в українській літературі 70-90-х років ХІХ ст. відбувається сихнронно з оновленням романного мислення відповідно до настанов реалістичної художності.
Синтез дослідницьких здобутків реалізму з розвитком романних жанрів був надзвичайно плідним для всього українського письменства. Саме під час художнього освоєння сучасного матеріалу українська література виробила основні національні типи романістики.
Традиційний для української літератури сюжет жіночої долі багатопланово освоюється в оповіданнях О. Кониського, М. Павлика, Н. Кобринської, Є. Ярошинської та ін. Покладаючись на адаптивно-тетерогенні властивості психіки, Панас Мирний створює романну версію цього сюжету в соціальному романі-біографії «Повія». Доля Христі Притики дає сумну аналогію до «синьої асигнації» з твору Є. Гребінки, що, переходячи з рук у руки, душенищівного щадним вогнем безжального егоїзму й байдужого, душенищівного споживацтва. Роман-біографія розкриває соціально-дослідницькі настанови реалістичної літератури, що реалізуються в беззастережному й безсторонньому морально-психологічному розтині строкатого соціуму.
Бувши епосом індивідуального життя, роман розробляє проблематику морального самовизначення людини в своєму оточенні. На відміну від епосу реалістичний роман звернено до індивідуальної психології, зокрема до тих її властивостей і процесів, що розділяють людей. Інтегруючи філософську проблематику щастя людини та її морально-психологічного самопочуття в світі, І. Франко виробляє форму філософсько-психологічного роману. Герої його творів «Для домашнього огнища», «Лель і Полель», «Основи суспільності», «Перехресні стежки» опиняються на драматичних перехрестях боротьби за існування, умовностей опінії, життєвих несподіванок, породжених зіткненням інтересів і приватних ініціатів суб’єктів свідомості й дії.
Жанровий синтез романістики реалізується у взаємодії епіко-драматичних і ліричних форм. Прагнення вловити гострі конфлікти й суперечності життя та свідомості людей під впливом нових суспільних відносин спричиняється до драматизації реалістичної романістики. В українській літературі 70-90-х років вона особливо помітна насамперед у творах Панаса Мирного та І. Франка. Основу драматичного в романі утворює трагедія особистості, а істотним структурним елементом є сцени драматичної дії — різні форми людського спілкування, з’ясування етико-ідеикигічних позицій героїв.
Супутній розвиток ліричних форм викликано потребою розкрити ті інтимні грані душевного життя, які не надаються об’єктивному спостереженню й відтворенню в епічних і драматичних формах. Із паралелей епічних і ліричних сюжетів складається картина життєвої повноти, а водночас і можливість критичного співвіднесення суб’єктивних уявлень героїв з об’єктивним плином життя. Єдність ліричних елементів з епічними досягається включеністю суб’єктно-особистісних реакцій героя в процеси відображення епічних ситуацій та в їх драматичне творення.
На шляху психологізації українська реалістична проза виробляє й засвоює широкий спектр форм і засобів розкриття внутрішнього світу героя.
І. Нечуй-Левицький широко вдається до прямих авторських характеристик, пояснювального коментування психологічно виразної дії організовано як діалоги з побутово-психологічною та ідеологічною тематикою; внутрішні монологи розкривають ідейний зміст свідомості героя в логізованій, синтаксично впорядкованій формі, виробленій поетикою просвітницького реалізму. У Панаса Мирного пізнавальні настанови «заглянути в душу чоловічу глибоко-глибоко, у його серце і виявити, розказати, що у них робиться у час лихої недолі, у час великої радості, нещастя, горя», орієнтовані психологічним інтересом до драматизму внутрішнього життя особистості, до екстатичних станів суб’єкта свідомості. І. Франко інтенсифікує драматизм психологічних процесів, передаючи діалектичний зміст їх перебігу в сюжетно-часовому згущенні подій, у формах діалогічних зіткнень, невласне прямої мови та внутрішньомонологічного мовлення.
На шляхах психологічного аналізу морального розвитку особистості, її душевних антагонізмів, колізій життя серця й розуму романістика й новелістика українських прозаїків відкрила багато психологічних істин, які не давалися науці тих часів. Художнє людинознавство діє «там, де не все може добратися наука», й реалістичні його здобутки виявилися історично найзначнішими внаслідок долання вузькописхологічних трактувань людини, характерних для романтизму.
Історико-літературний період 70-90-х років був часом домінування епіко-драматичних жанрів і прозово-повістувальних форм. Ця домінанта позначилася на особливостях поезії та місці ліризму в письменстві цієї доби.
Для реалізму джерелом поетичних емоцій стало не сентименталістське життя мудрого від природи «серця» в його протиставленні «розуму», не романтично пристрасна опозиція особистості світові, а динамічне співвіднесення всього конкретного розмаїття явищ, пошук адекватного відгуку на різноманітні впливи дійсності на людину.
У жанрах української лірики 70-90-х років ХІХ ст. відбилися процеси жанрово-родового синтезу, своєрідної «романізації» (М. М. Бахтін). У поетичному доробку І. Франка можна вирізнити твори з ліричним героєм, який по-романному розкриває психологічно-вікові зміни у світосприйнятті й самопочуванні.
Предметно-об’єктивна сфера реалістичної лірики виявляє виразну тенденцію до циклізації. Як «конструктивний принцип» жанроформування циклізація виявляє особливу продуктивність у реалізмі, що засвідчується, зокрема, здобутками прози (Бальзак, Золя, Франко). Ліричною драмою «Зів’яле листя» І. Франко розкрив констурктивні жанрово-родові можливості й реалістичної поетики, її аналітико-людинознавчі ресурси. В процесі десятирічного розвитку ліричного героя первісний авторський задум із кількох пов’язаних внутрішнім лірико-драматичним діалогізмом поезій переріс у цикл, а далі — в три «жмутки» творів, у яких відбилася драматична історія нещасливого кохання і складного шляху самопізнання героя-поета.
Вершинним результатом ліро-епічного синтезу в ралістичній поезії є поема. Її жанрово-тематичні різновиди — соціально-побутова, історична, міфічно-легендарна, що їх розробляли В. Мова, П. Куліш, В. Масляк, Олена Пчілка, рання Леся Українка, Б. Грінченко, К. Устиянович, — істотоно доповнив І. Франко. Він вніс у цей жанр філософську проблематику, гострополемічний світоглядний засновок, енергію авантюрного й казкового типу сюжетів, художню умовність, культуру освоєння світових образів і сюжетів.
Характерна для української літератури 70-90-х років тенденція збагачення її ідейно-естетичного фонду мистецькими здобутками інших народів та епох особливо продуктивно виявилася в поетичній творчості. На переконання І. Франка «переклади важних і впливових творів чужих літератур у кожного культурного народу, починаючи від старинних римлян, належали до підвалин власного письменства». Обробками чужоземних легенд і притч, казок і переказів, перекладами іншомовних творів М. Старицький, Олена Пчілка, Уляна Кравченко, І. Манжура, Б. Грінченко, Дніпрова Чайка, О. Кониський, П. Грабовський, В. Александров, П. Ніщинський, В. Щурат, О. Маковей, а найперше — сам І. Франко істотно розширили поетичні обрії української літератури, збагатили версифікаційну культуру від жанруй строфіки до інтонаційних і ритмомелодійних характеристик поетичного вислову.
Проза і поезія своєрідно зустрілися в українській драматругії другої половини ХІХ ст. І не тільки тому, що деякі драматурги починали з поезії. Цьому сприяв і характер творчих задумів у царині історичної тематики, яка тоді суціль розроблялася в річищі романтичного типу творчості.
Реалістична драматургія ХІХ ст. розвивається саме шляхом проблемності. Драма виявляє спорідненість із прозою, що проголошував іще Гоголь, об’єднуючи їх — на противагу ліриці — в межах одного, «драматично-повістувального» роду. Драматизм, вироблений реалістичною прозою, обертається в драматургії аналітичністю.
Художньою продуктивністю українська реалістична драматургія 70-90-х років, як і література загалом, зобов’язана тому ідейно-естетичному обширу, який дав змогу інтегрувати глибинні основи народної ментальності з новочасними науковими уявленнями про внутрішній світ і психіку людини й досконалим, емпірично-досвідним знанням життя в його культурно-історичному розвитку.
Розвиток системно-детерміністського світорозміння, утвердження ідей і принципів реалістичної естетики й поетики в українській літературі 70-90-х років не був процесом безконфліктним, позбавленим внутрішніх колізій і драматизму. Продуктивні здобутки реалістичної літератури є не автоматичним наслідком «прогресивності» її образного мислення, а творчо-полемічним результатом напруженого пошуку художніх форм, які відповідали б актуальним потребам часу.
Найвищим мистецьким утіленням ідей і принципів реалістичної естетики стали ті художні структури, які гармонійно поєднали обидва означені І. Франком чинники — «науковий реалізм» і «поступову тенденцію», художньо-естетичний і світоглядно-ідеологічний аспекти. Такий творчо-психологічний синтез ідейно-естетичних факторів досягався не завжди; він був явищем процесуальним, мінливим.
У 70-90-х роках реалізм здобуває статус стилю мислення, він стає «духом часу», естетичним аналогом науково-еволюційного світорозуміння. Ідейно-філософський зміст «поступовій тенденції» надає насамперед соціалістична доктрина, яку М. Драгоманов, І. Франко, М. Павлик кваліфікували як найвище досягнення світової думки. Однак ідея класової боротьби, що утверджує цю доктрину, поділяється далеко не всіма учасниками літературного процесу.
Пафос недовіри до історико-творчих потенцій народу обмежує людинознавчі заглиблення в світ героя у творчості О. Кониського, Олени Пчілки, Б. Грінченка, І. Нечуя-Левицького. Їхня творчість зливається в річищі, що утворює етносоціографічну течію в українській літературі цього періоду. Поетику творів цієї течії характеризує переважання етологічного («нравоописового») підходу; піднесення етнічних ознак індивіда до визначального чинника в характеристиці персонажів; поетизація та ідеалізація українського села на противагу космополітичному, зрусифікованому місту; етнонаціональне й соціально-рольове маркування зовнішності й поведінки персонажів; статичність і психологічна прямолінійність характерів, у структурі яких внутрішній світ є безпосередньою проекцією матеріально-практичного життя, а поведінка цілковито визначається становими інтересами й мораллю; інтенсивна декларація ідей «ходіння в народ», корисності просвіти для народу й реформування суспільно-господарської практики на основі здобутків науки й техніки.
Значно послідовнішими в реалістичному прямуванні виявили себе митці соціально-побутової течії — Л. Глібов, М. Старицький, М. Кропивницький, С. Ковалів, І. Нечуй-Левицький (у більшості творів). Розглядаючи людину в реальних життєво-суспільних зв’язках, у фізично відчутному, календарно-господарському й психологічно-віковому часопросторі, в масштабах переважно буденного рівня свідомості й традиційного ієрархізованого укладу життя, вони передають реально сущі співвідношення життєвої емпірики.
Реалізм соціально-побутової течії, в засаді своїй міметико-описовий, він легко сприймає у нескладній фабулі етнофольклорні подробиці, наївну гумористику, виявляючи комізм типів і ситуацій, натуральну виразність середовища. Митці соціально-побутової течії всотували стихію народного життя, його характерні колізії, нарощували барвисту панораму суспільства, але рідко розкривали причини соціальної напруги.

Реалізм (І частина). Аналіз творчості, критика, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Повернутися на сторінку Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Комментарии закрыты.