• Гороскоп 2016

Реалізм (ІІ частина). Аналіз творчості, критика, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Реалізм (ІІ частина). Аналіз творчості, критика, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Високорезультативною була творчість письменників соціально-психологічної течії — Панаса Мирного та Івана Білика, М. Павлика, Т. Бордуляка, І. Карпенка-Карого. Тематику творів цієї течії поповнюють пізніші драми М. Старицького та М. Кропивницького, оповідання останніх літ Є. Ярошинської, пізня проза Б. Грінченка та Олени Пчілки, російською мовою писані романи Марка Вовчка, поезії П. Грабовського, В. Самійленка, І. Мажнури та ін.
Напружені пошуки спричиняються до утворення кількох розгалужень соціально-психологічної течії: в одних творах наголошуються соціологічні, в інших — соціально-політичні, морально-філософські мотиви, публіцистичні й сатиричні надзавдання та відповідні жанрово-стильові модифікації.
З інтенсифікацією психологізму глибинно пов’язана філософічність поетичної думки. У поемах І. Франка та повістях із життя інтелігенції філософічність входить до структури творів водночас зі сферою свідомості героя.
Дві інші течії (етносоціографічна й соціально-побутова) в цьому зіставленні стотно поступаються перед соціально-психологічною вже тим, що не виявляють ресурсів для підпорядкування інших систем — натуралізму, романтизму, просвітницького реалізму — послідовному реалістичному образотворенню. Етносоціографічний реалізм поспішає за часом у показі актуальних явищ ідейного життя — слов’янофільства, українофільства, західництва, але ця суто політична акутальність підлягає режимові «короткої пам’яті» за самою природою явищ. Гіперболізація значення програмово-ідеологічних «текстів» є аналогом натуралістичної гіперболізації спадкових психопатологій, своєрідним «натуралізмом» у сфері політико-публіцистичній, агітаційній.
Загалом українська література 70-90-х років ХІХ ст. доволі пономірно й глибоко реалізувала ресурси й можливості, що їх надає реалістична естетика художньому мисленню. Полемічно утверджуючи гуманістичні, ідейно-емоційно близькі народній ментальності уявлення про активну позицію людини в життєвих акціях та історичному поступі, реалізм виявив свою історико-психологічну відповідність запитам і сподіванням доби.
Реалістична ідея розвитку відбилася в ладі поетичної системи не тільки на рівні внутрішньої організації художнього світу окремого твору, а й загалом у письменстві. Внаслідок цього реалістичний тип творчості, розвинений у 70-90-х роках ХІХ ст., вияви великі потенції розвитку художньої свідомості.
Кількісне зростання числа авторів пов’язане з розмаїттям жанрів. Тут і соціально-побутові повісті — «Микола Джеря» (1878), «Бурлачка» (1880), «Кайдашева сім’я» (1879) І. Нечуя-Левицького, «Вихора» (1880) М. Павлика, соціально-психологічні повісті й романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1876), «Повія» (1883-1884) Панаса Мирного, «Boa constrictor» (1878), «На дні» (1881), «Основи суспільності» (1894), «Для домашнього огнища» (1892) І. Франка й повісті-хроніки «Старосвітські батюшки та матушки» (1884) І. Нечуя-Левицького, «Юрій Горовенко» (1885) О. Коницького. Істотне місце серед великих епічних жанрів належить ідеологічним повістям «Хмари» (1874), «Над Чорним морем» (1890) І. Нечуя-Левицького, «Семен Жук і його родичі» (1875) О. Кониського, «Сонячний промінь» (1890), «На розпутті» (1891) Б. Грінченка.
Активно працюють українські письменники в історичному жанрі, представленому повістю «Захар Беркут» І. Франка, історичними повістями й романами «Облога Буші» (1892), «Богдан Хмельницький» М. Старицького, повістями «Гетьман Іван Виговський» (1899), «Князь Єремія Вишневецький» (1897) І. Нечуя-Левицького.
Як і в прозі 40-60 років, популярною жанровою формою залишається оповідання, широко представлене в різних варіаціях, починаючи від соціально-побутових («Лесишина челядь» «Хлопська комісія», «Цигани» І. Франка, «Лихий попутав» Панаса Мирного, «Ксеня» Б. Грінченка, «Баба Явдоха» О. Кониського), соціально-психологічних («Моя стріча з Олексою», цикли «Рутенці» та «Борислав» І. Франка, «Без хліба», «Підпал» Б. Грінченка) й закінчуючи казково-алегоричними й сатиричними («Казка про Правду і Кривду» Панаса Мирного, «Як русин товкся по тім світі», «Казка про добробит», «Свиня», «Опозиція», «Історія кожуха» І. Франка, «Павло Хлібороб» Б. Грінченка).
Цей розквіт прози має історичне пояснення. Нова українська література формувалася в річищі визвольного руху, в якому ій судилося виконувати функцію гуманістично-історичного самоусвідомлення українського суспільства, стати формою утвердження й збереження його національної ідентичності. Вироблене національною естетичною думкою 50-70-х років розуміння твору мистецтва (П. Куліш, М. Драгоманов, Іван Білик, І. Франко) як соціально-історичного документа орієнтувало письменників на розуміння цієї функції передусім як соціально-пізнавальної. Остання ж відповідно до духу позитивістського емпіризму, властивого загальноєвропейській художній свідомості ХІХ ст., могла бути здійснена через відображення й аналіз безпосередньо побаченого, відчутого. Художнє слово цінувалося насамперед за його інформативну, відображальну здатність, за смислову точність, що природно пересувало центр ваги в структурі української літератури на прозові жанри. Показово, що до рефлексій у форми опису, до епічності тяжіє й поезія 70-90-х років (І. Франко, Б. Грінченко, М. Старицький).
Щодо свого художнього змісту проза 70-90-х років ялвяє собою, однак, досить строкате явище. З одного боку, й далі активно розробляється успадкована письменниками 70-90-х років від натуральної школи (вплив М. Гоголя) тема дегуманізаційного впливу на людину укладу життя, орієнтованого на просте соціально-біологічне відтворення або ж на тісні рамки усталених станових норм і передсудів. Попри окремі нотки ностальгії за втраченою гармонією з природою і за поезією сільського побуту, відчутні подекуди в І. Франка (оповідання «Вівчар», 1899, «На роботі», 1876), Б. Грінченка, за потоптаним культом сім’ї — в І. Нечуя-Левицького («Бурлачка», 1880), визначальним для прози 70-90-х років є осуд і тогочасного стилю життя, «пригніченого усяким панством, зубоженого жидовою, — де все стало і стоїть нерухомо на однім місці, стояло, поки зачало гнити у самому коренні», і стилю життя, прищеплюваного новими капіталістичними відносинами.
Духовно безпросвітне, зведене до рівня біологічного виживання й вимушеного виконування осоружної роботи, що час од часу пожвавлюється тільки п’яними загулами, є життя робітників на цукроварнях, суконних заводах («Микола Джеря», «Бурлачка І. Нечуя-Левицького), на шахтах (оповідання «Батько та дочка», «Серед чужих людей» Б. Грінченка), на нафтових промислах («Boa constrictor», «Борислав сміється», серія оповідань бориславського циклу «Полуйка», «Ріпник», «Задля празника» та інших І. Франка).
Але не краще й життя села, зруйнованого капіталістичним промислом («Яць Залепуга» І. Франка), розореного панськими реформами («Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного, оповідання «Ліси і пасовиська» І. Франка).
Із цією тенденцією пов’язаний гуманістичний, викривальний пафос усієї української літератури ХІХ ст., її демократизм, але водночас і звичка трактувати таких героїв, як «маленьку людину», темного меншого брата. Цій тенденції завдячує українська проза 70-90-х років також ідеалізацією «малих справ» народницької інтелігенції, спробами зобразити організацію крамниць, позичкових кас як форму культивування в народі моральності й гуманності.
Хоча в наративній структурі 70-90-х років і далі зберігає чинність типова для прози 40-60-х років опозиція «двору» села, панства й народу, хоча соціально-рольова зумовленість морального світогляду героїв залишається одним із найсуттєвіших принципів характеротворення, в ній простежується розмивання моральної полярності самих понять мужика й пана, відхід від станово закріплених моральних характеристик до характеристик, побудованих на аналізі всієї сукупності соціальних зв’язків і відносин, що створювали ту чи ту етичну позицію або поставали як її результат.
Попри чітке усвідомлення письменниками 70-90-х років соціальної, моральної, економічної диференціації всередині національної інтелігенції як певної соціальної групи, а також розуміння ними обмеженості сфер приступного й можливого цій групі соціального чину, в прозі здійснюються активні спроби створення образу позитивного інтелігента-героя, «нової людини».
Хоча тема пропащої сили, втрачених, нереалізованих можливостей є актулаьною не лише для народу, а й для інтелігенції, в прозі 70-90-х років вона найуспішніше розробляється на матеріалі народного життя. Психологію діяння як духовну акцію й процес у всій його складності, трагізмі й суперечливості на матеріалі з життя інтелігенції вдалося більш-менш художньо переконливо розкрити хіба що тільки І. Франкові в його автобіографічних оповіданнях, у повісті «Лель і Полель», в оповіданні «Поєдинок», у романі «Перехресні стежки». Щасливим винятком у загальній низці художньо слабких ідеологічних повістей є, крім згаданих творів І. Франка, його незакінчена повість про страйк робітників Борислава — «Борислав сміється». Мало розробленою з психологічного погляду, хоч і заявленою в прозі 70-90-х років, виявилася феміністична тема.
Ще очевидніша ця строкатість і різнорідність прози 70-90-х років з погляду стилю. На тлі натуралістичної тенденції, без якої не обійшлися не лише О. Кониський, В. Барвінський, Б. Грінченко, а й письменники значно талановитіші, як І. Франко, І. Нечуй-Левицький, відбувається своєрідна реанімація романтичного характеротворення (ідеологічні романи й повісті про «нових людей»). Романтична патетика не просто сусідить із натуралістичними описами, а й нерідко підпорядкована завданням морально-дидактичної проповіді. Стилізація під фольклор часто поєднується зі спробами психологічного аналізу, виробленими І. Тургенєвим, Л. Толстим, Ф. Достоєвським. При загальному тяжінні до об’єктивно-епічної форми розповіді, що змінює стилізовану оповідь від імені очевидця й співучасника подій, спостерігається, особливо в І. Франка й Панаса Мирного, суб’єктивізація, ліризація, діалогізація авторського слова (ліричні відступи, форма розповіді від першої особи) — «На дні» І. Франка, «Повія» Панаса Мирного, «Дядько Тимоха» Б. Грінченка. Поряд із яскраво вираженою нарисовістю чітко простежується тенденція до новелістичного типу оповідання навіть у творчості одного й того самого письменника — оповідання І. Франка, новела «Лови» Панаса Мирного.
Характерною особливістю художньої прози 70-90-х років є її естетичний синтетизм, поява якого зумовлена унікальністю суспільно-культурної ситуації, що в ній формується художній світ української літератури ХІХ ст.
Унікальність ця полягає в тому, що, на відміну, наприклад, від польської літератури, для якої національні ідеї важили нітрохи не менше, ніж для української, і яка не менше, ніж українська, була загрожена колоніальною експансією сильнішої російської культури, самою умовою існування української літератури як літератури національної стала потреба формування свого читача.
Привабливість для української прози ХІХ ст. натуралістичної структури художнього зображення полягає в тому, що характерне для цієї структури концентрування уваги на функціонально-рольових аспектах психології літературного персонажа як носія і виразника властивостей та рис, зумовлених середовищем, ситуацією, об’єктивізм, виявилося близьким за своїм еволюційним кодом фольклорному психологізму, теж об’єктивістськи орієнтованому. Козак, дівчина, вдова, сирота в ліричній пісні з погляду композіційного є ніщо інше, як функція почуттів чи настроїв, спровокованих типовими обставинами та ситуаціями. Як і в натуралістичній у фольклорній структурі художнього зображення, обставини й ситуації визначають долю героя. Іншими словами, натуралістичний фаталізм поєднався з пасивністю персонажа у фольклорній структурі художнього зображення. Класичний зразок такого збігу — оповідання Ганни Барвінок «Перемогла».
Характерна, однак, для антропологізму настанова шукати витоки соціально-психологічних основ громадянського й індивідуального життя в потребах і спонуках окремої людини, в її організмі та психіці, а не в суспільстві загалом, замикали коло тлумачення гуманізму й духовності, що їх виражає й продукує культура, літаратура, на рівні аналізу індивідуальної психічної діяльності. Остання ж у філософії ХІХ ст. ототожнюється зі свідомістю й трактується як сукупність понять та образів. Причому словесний образ як ідеальне утворення, що поєднує в собі образ предмета і образ звука, й через те, за О. Потебнею, є первиною узагальненням і символом, вважається лише фотографічним відображенням дійсності, в основі якого лежать емоційно-фізіологічні чинники й механізми. Звідси ототожнення духовного самопочуття є емоційним відчуттям, трактування духовності як комплексу емоційних соматичних реакцій організму.
На грунті цих уявлень про структуру й механізми діяння психіки людини й виникає розуміння соціально-гуманістичної функції літератури як пізнавальної, тенденція до обмеження художньої сутності словесного образу тільки інформативним змістом, ігнорування його символічної природи, недооцінювання художнього тексту як другої реальності. Остання ж обставина прирікала натуралізм на стильовий еклектизм, на зведення літературних прийомів до суто технічних засобів, «мовних хитрощів». Звідси — тенденція до ідентифікації натуралізму з демократизмом. Здатність любити й страждати як закладена від природи здатність емоційних реакцій — ось той спільний знаменник, спираючись на який, натуралізм шукає основу для духовного єднання національної інтелектуальної еліти й маси простого люду. Отже, натуралізація є зворотним боком процесу демократизації художньої свідомості.
З ототожненням емоційного відчуття з духовним почуттям, художнього образу з життєвою копією пов’язана характерна для натуралістичної структури художнього зображення абсолютизація факту, настанова на документалізм, що зумовило нарисовість багатьох прозових творів 70-90-х років, а також протиставлення правди емпіричної правді психологічній, художній як такій, що перетлумачене, деформує реальність.
Сенсуалістичною зорієнтованістю натуралізму пояснюється й характерна для прози 70-90-х років актуалізація речей і подробиць побуту героїв (описи інтер’єру, їжі, одягу) як провідного формотвірного чинника їхнього самопочуття та засобу соціалізації характерів. Від натуралізму веде свій родовід властиве прозаїкам 70-90-х років розуміння типового як характерного для певної соціальної верстви масового або вродженого, зумовленого темпераметном, спадковістю. Показниками типовості виступають роль, місце чи функція, що ними персонажі наділені в соціальному, національному, класовому, професійному середовищі. Така настанова на типове, в зображенні якого вбачилося соціальне покликання літератури, її гуманістичне призначення, часто закладена вже в самій назві творів «Старосвітські батюшки та матушки», «Дві московки», «Новий чоловік» І. Нечуя-Левицького, «Ріпник», «Вугляр», «Муляр», «Цигани» І. Франка. Задум створити галерею українського суспільства в усіх його проявах одночасно виношують І. Нечуй-Левицький та І. Франко.
Саме зображенню світу в категоріях соціально-біологічно детермінованих типів українська проза завдячує надзвичайною широтою тематики й проблематики. Реалізуючи в такий спосіб панівні для свого часу уявлення про гуманістичну роль мистецтва передусім як пізнавальну, вона стала своєрідною енциклопедією людських документів, історією народу в особах. Порівняно з прозою 40-60-х років у сферу її зображення потрапляють не тільки поодинокі життєві події та долі героїв, а й найширші сфери суспільного життя, його цілісна структура. В ній представлено широкі сфери життєдіяльності людини як соціальної й біологічної істоти.
Важко переоцінити те значення, яке мало для розвитку української прози опанування натуралістично-реалістичного типу художнього мислення. Впродовж усього ХІХ ст. натуралістична структура художнього зображення забезпечувала простір духовно-гуманістичного спілкування та єднання національних читачів із різних станів суспільства. Вона протиставила метафізичним трансцендентальним духовним сутностям і цінностям засноване на принципі соціального детермінізму розуміння духовного, людського як такого, що в своїй психологічній реальності виростає із сукупності об’єктивних природних і суспільних закономірностей, сприяла «матеріалізації» внутрішніх духовно-психологічних процесів і тим самим торувала дорогу до утвердження й культивування духовності як соціально-історичного утворення.
Послідовне дотримання в прозі 70-90-х років культивованого натуралізмом принципу соціально-біологічного детермінізму, всебічного дослідження впливів, від яких залежна в своїй поведінці людина, починаючи зі спадкових інстинктів і закінчуючи різноманітними зв’язками з соціальним оточенням, сприяло поглибленню уявлень про психологію людської особистості. Не випадково принцип соціально-біологічного детермінізму не тільки буде збережений реалістичною структурою художнього зображення, а й стане в ній одним із головних.
Пафос конкретизації морально-етичних, психофізіологічних, соціальних спонук і мотивацій поведінки людини, яким пройнята натуралістична структура художнього зображення, сприяв водночас максимальній інтенсифікації епічного бачення дійсності, зростанню масштабності й руйнуванню його самодостатності.
Попри несприйняття художньої умовності саме натуралізм із властивою йому свободою у використанні художніх прийомів, із доскіпливим аналізом матеріального оточення героя увиразнив і виявив ідеологічність, символічність образу, заклавши тим самим підгрунтя для створення в українській прозі початку ХІХ ст. «нової школи».
Однак саме в прозі 70-90-х років усе очевиднішною стає недостатність натуралістичної структури художнього зображення для розв’язання тих естетичних та ідеологічних завдань, які висуває на порядок денний українська культурно-політична ситуація. Передусім це стосується засобів утвердження демократизму й гуманізму.
В усіх художніх напрямках (і натуралізм тут не виняток) формами такого культивування є індивідуалізація та універсалізація — надання субстанціального, загальнолюдського звучання й значення певним аспектам життєдіяльності особистості. Романтизм, наприклад, субстанціалізує ту сферу життєдіяльності людини, котра обіймає її духовні здатності. Натуралізм універсалізує на основі урівнювання загальнолюдського й природного (всі від природи рівні, добрі, наділені однаковою мірою здатністю відчувати, любити, страждати, потребами в їжі, даху над головою, спілкуванні з собі подібними).
Однією з загальновизнаних гуманістичних заслуг натуралізму в еволюції художнього мислення вважається здійснена ним реабілітація звичайної, пересічної, маленької людини, зневаженої романтизмом. Здійснюється ця реабілітація шляхом субстанціалізації матеріально-прагматичних, прозаїчних, за Гегелем, соціальних, економічних, біологічно-фізіологічних потреб та відносин людини з довкіллям.
Однак субстанціалізація безпосередніх, таких, що не виходять поза рівень матеріально-предметної очевидності соціальних та природних зв’язків індивіда з зовнішнім світом, таїла в собі небезпеку їх абсолютизації, надання історично зумовленим формам їх вияву статусу субстанціальної норми, віковічного, незмінного закону. Натуралістичні характери є такими остільки, оскільки уособлюють дію об’єктивних, незалежних від волі людини законів природи й соціуму, які на психологічному рівні виявляються як сума рівноположних властивостей.
Спроби формування нової структури художнього зображення, котра б дала можливість стимулювати духовну активність особистості, в прозі 70-90-х років розгортаються в кількох напрямах, хоча нерідко зреалізованих в одному й тому самому творі або одним і тим самим автором. Найвиразніша з них — це спроба синтезу натуралізму з просвітницькою традицією.
Відмітною особивістю цих ідеологічних романів, повістей та оповідань 70-90-х років є, однак те, що розроблювана ними структура художнього зображення, вбирає в себе досвід романтичного характеротворення, письменники прагнуть «схрестити» романтизм і просвітництво. І це цілком зрозуміло, бо саме романтизм був тією художньою системою, в якій самоцінність індивідуальної духовної практики набуває онтологічного статусу, а культивування духовності визначається як специфічна історична місія літератури, культури, За романтизмом, індивідуальний духовний досвід — дежерело, з якого починається і яким живиться духовність усього людства. Не випадково цікава спроба М. Павлика поєднати натуралістичну структуру художнього зображення з просвітницькою тенденцією, поминувши досвід романтичного характеротворення, не лише не мала продовження у творчості його сучасників, а й не стала предметом естетичної рефлексії в тодішній літературній критиці. Особливість цієї спроби полягає в тому, що функцію носія позитивної ідеї виконує не герой-ідеолог, а уявне, ідеальне середовище, сконструйоване на основі позитивістських та соціалістичних уявлень про субстанціальні основи життя людини, про місце жінки в суспільстві.
Українська проза 70-90-х років пропонує кілька рішень проблеми формування історичної свідомості читача. Вони грунтуються на розумінні духовності як такої здатності індивіда, що виражає міру усвідомлення ним гуманістично-історичного значення індивідуального морального вибору, своєї долі як власного здобутку і пов’язана з реалізмом. Перший спосіб зводиться до теорізації середовища, коли долі героїв і персонажів створюють художню ілюзію варіативності вибору. Цей ряд героїв можуть утворювати односельці й ровесники, син і батько, брати, люди, яких звів випадок. Така художня структура, що оформлюється в річищі загальноєвропейського процесу демократизації художнього мислення й онтологічно тяжіє до натуралізму, найповніше виявлена в прозі 70-90-х років.
Другим способом формування свідомості читача у прозі 70-90-х років є руйнування телеологічної самодостатності ситуації, її перетворення на момент духовної біографії героя ябо через виокремлення в ній суб’єктивно значущого, або ж завдяки присвоєнню їй різноспрямованих тенденцій розвитку. Структура ця, активно розроблювана в прозі 80-90-х років І. Франком, Панасом Мирним, генетично тяжіє до романтичної традиції й охоплює твори як лірично-сповідального типу, так і твори з об’єктивним розповідачем. Об’єктом художнього зображення є процес осягнення індивідом духовної сутісності світу.
Від ситуації духовного випробування героя в романтизмі реалістична ситуація відрізняється своєю неоднозначністю. Романтичний герой, наперед знаючи, що зле, а що добре, вибором підтверджує свою духовну справжність, свою належність до того чи того світу.
Третій спосіб, а він пов’язаний із перетворенням властивої романтизму й реалізму напередзаданості субстанціональної норми, міри людського, можна означити як принцип подвійної детермінації. Суть цієї подвійної детермінації зводиться до соціально-ідеологічної, матеріально-предметної, біологічної конкретизації індивідуальної духовної практики. На такій конкретизації засновані власне реалістичні форми індивідуалізації та універсалізації зображуваного.
Одна з найістотніших особливостей реалізму, яка відрізняє його від натуралізму, полягає в тому, що індивідуальне й типове в ньому збігаються. Це притаманне й романтизму. Але на відміну від романтичного героя, який є індивідуальністю тому, що уособлює певну психологічну рису (мужність, вірність у коханні тощо), реалістичний герой є в його поведінці взаємодія власне духовних і соціально детермінованих мотивів і тенденцій розвитку дійсності. Поєднання типового та індивідуального в реалізмі відбувається на основі субстанціалізації процесу вибору героєм своєї позиції, в результаті якого взаємовивіряються гуманістичні можливості людини й дійсності.
Прийом маркування психологічних і побутових ситуацій семантично різноспрямованими художніми реаліями, що має на меті руйнування однозначності читацького сприйняття, читацьких емоційних реакцій, відображає визначальну для прози 70-90-х років тенденцію до становлення реалістичного психологізму. Однак вироблена нею структура художнього зображення не стала одноцільною, а поєднала в собі в різних модифікаціях романтизм і натуралізм, просвітницьку настанову в реалізмі і в романтизмі, власне реалізм. Пояснюється це такими причинами.
По-перше, об’єктивною, зумовленою позалітературними чинниками, складністю реалістичного синтезу. Як ми вже бачили з раніше викладеного, реалістичний синтез здійснювався шляхом уведення в натуралістичну нарацію романтичної ситуації випробування героя вибором. Але при цьому романтичне розуміння духовності в структурі реалістичного зображення набуває іншого онтологічного статусу. Онтологічною основою реалістичної нарації є розуміння духовності як історичного надбання людини, щоразу твореного її соціальною дією і яке саме в залежності від конкретної історичної ситуації отримує своє ціннісне наповнення.
По-друге — загальною неготовністю тогочасної суспільної, а отже, й художньої свідомості до саме реалістичного розуміння людини і світу. Цей період характеризується онтологічним плюралізмом, що завжди є властивим перехідним епохам і супроводжується множиністю читацьких очікувань щодо літератури та її соціальних функцій.
У прозі кінця ХІХ — початку ХХ ст. виразно засвідчені й інші, нереалістичні форми синтезу романтизму з натуралізмом, здійснені поза ситуацією вибору. Універсалізація в цих художніх структурах здійснюється на основі космізму, через присвоєння й романтичній духовності, й натуралістичному «матеріалізму» статусу симовлів, знаків потойбічних, трансцендентних смислів і сил. Способом культивування індивідуального в неоромантизмі та неореалізмі виступають мовно-стилістичні особливості форми — ритм, інтонація, образність, залучені до творення духовно-емоційних характеристик.
Взаємозв’язок і взаємопроникнення різних типів універсалізації дійсності, що стали функціональним принципом художньої прози 70-90-х років, містили в собі імпліцитно можливості не тільки реалістичного синтезу, а й пізнання змісту буття, звернення до його філософських проблем та гуманізації світу іншими, нереалістичними засобами, що яскраво проявилося в літературі початку ХХ ст.

Лiтературна дискусiя (лат. discussio — дослiдження, розгляд) — публiчнi обговорення назрiлих, звичайно спiрних питань про шляхи розвитку лiтератури чи iсторико-теоретичних проблем, зумовленi потребою пошукiв iстини. Лiтературна дискусiя незрiдка виявлала поворотнi пункти у складнiй еволюцiї естетичної свiдомостi в досить широких загальноєвропейських та свiтових масштабах, як, принаймнi, бурхлива полемiка мiж прихильниками романтичної художньої концепцiї (А. та Ф. Шлегелi, Ж. де Сталь, С.-Д. Колрiдж та iн.), якi наполягали на першорядному значеннi митця в iррацiональних свiтотворчих процесах та рацiоналiстичних, замкнених на собi принципiв класицизму (кiнець XVIII — початок XIX ст.). Українська лiтература пережила також ряд вiдповiдальних дискусiй. Однiєю з перших вважається хвиля полемiк XVII ст., яка торкалася передовсiм проблеми вiри, мала конфесiйне, а не лiтературне спрямування. Суто художню проблематику порушувала дискусiя мiж оборонцем традицiйної версифiкацiї, канонiчної християнської зааганжованостi Варлаамом Ясинським та Лазарем Барановичем, точнiше його збiркою «Аполлонова лютня», яка була виповнена духом iррацiональної естетики бароко, загадковостi та кончетизму. Не спромоглася розв’язати поставлених перед собою серйозних питань дискусiя 1873-1878, що точилася на сторiнках львiвського часопису «Правда». Започаткована М. Драгомановим, вона швидко зазнала пiдмiни понять, бо йшлося не про розвиток української лiтератури на iманентнiй основi, а про те, що вона, мовляв, є «дитина Росiї XIX в.», як писав М. Драгоманов, що викликало справедливий протест серед українського письменства. Ця лiтературна дискусiя виявилася безперспективно. Її помилки були повторенi у 1925-1928. Поставши з усвiдомлення потреби пiдвищення мистецької майстерностi, орiєнтацiї на європейську класику та вивiльнення вiд залежностi з-пiд «московської диригентської палички» на теренах українського письменства, вона не змогла розкрити не тiльки цi важливi для творчостi аспекти, а й основну, порушену нею онтологiчну проблему всенацiонального значення: бути чи не бути. Справа не лише в тому, що знову вiдбулася груба пiдмiна понять, цього разу естетичних полiтичними, в експансивнiй бiльшовицькiй редакцiї. Рiч у тiм, що М. Хвильовий та чимало iнших учасникiв цiєї дискусiї намагалися розв’язати долю України на хибних засадах нацiонал-комунiзму. Тому вона була приречена на поразку, дарма що «неокласики» намагалися дисциплiнувати її хаотичнi потоки, цiлеспрямувати їх. Упродовж XIX ст. виникали i локальнi лiтературнi дискусiї, якi стосувалися безпосередньо лiтературного життя, як-от: полемiка мiж прихильниками реалiстичного мiмезису, часто в народницькому розумiннi, та модернiстами на початку XX ст., зокрема мiж С. Єфремовим та Лесею Українкою, С. Єфремовим та Г. Хоткевичем, мiж газетою «Рада» та часописом «Українська хата» та iн. Привертає увагу i полемiка мiж «Молодою Музою», М. Вороним та I. Франком, котрий поступово вiдходив вiд позитивiстських настанов у мистецтвi, але й не сприймав новiтнiх художнiх концепцiй, хоч сприяв збiркою «Зiв’яле листя» чи студiєю «Iз секретiв поетичної творчостi» їхньому утвердженню на теренах української лiтератури. Чимало лiтературних дискусiй, якi висвiтлювали частковi моменти лiтературного процесу (про романтизм у 20-тi чи про призначення митця в емiграцiйному середовищi, що турбувало поетiв «празької школи» та емiгрантiв перiоду МУРу тощо), попри минущi вульгарно-соцiологiчнi нашарування, привносили у творчий процес i конструктивнi елементи, хоч деякi з них, як-от епатажнi декларацiї панфутуристiв чи надумана проблематика соцiалiстичного реалiзму, попри всi домагання на дискусiйнiсть, так i лишилися безплiдними.

Реалізм (ІІ частина). Аналіз творчості, критика, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Повернутися на сторінку Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Комментарии закрыты.