Рання лірика Павла Тичини. Аналіз творчості, критика, Українська література ХХ століття (конспекти лекцій)

Рання лірика Павла Тичини. Аналіз творчості, критика, Українська література ХХ століття (конспекти лекцій)

Проблема спiввiдношення рацiонального та iнтуїтивного — першорядна для його поезiї. Виняткова роль у багатьох його вiршах раптового осяяння, прозрiння («Я був не я — лиш мрiя, сон», «Прокинувсь я — i я вже Ти»), складної багатозначної символiки («Але ж два чорних гроби, один свiтлий. I навкруг калiки…»), важко вловимих асоцiацiй («Випив доброго вина залiзний день»), подекуди — сильного, навального потоку свiдомостi («Огонь, Буран, Тяжiння, Рух, Свiдомiсть, Матерiя…») Бiжить життя моє спiралями, пiдсвiдомiстю пiдказаних зв’язкiв мiж окремими смисловими «сегментами» його поем («Золотий гомiн», «Фуга», почасти «Похорон друга») — все це пiдтверджує наявнiсть неабиякої творчої ефективностi у поезiї Тичини позарацiонального, iнтуїтивного елемента. I навпаки, багато його пiзнiших поезiй були знебарвленi i знекровленi саме тiєю «офiцiальною» розсудливiстю задуму й виконання, на поталу якiй вiн приносив свiй неповторний талант.
Першi вiдомi нам вiршi початкуючого поета датуються 1906 р. З 1912 вiн починає друкуватися — в журналах «Лiтературно-науковий вiсник», «Рiдний край», «Українська хата», «Основа» та iн. Пише — i з творчим успiхом — кiлька оповiдань, теж опублiкованих у 1913-1914 рр. («Вавилонський полон», «Богословiє» тощо). Перед виходом «Сонячних кларнетiв» вiн мав уже чималий поетичний доробок, що мiг би скласти першу, «передкларнетну» збiрку, i на перших її сторiнках, можливо, могла бути видрукувана ось ця двокатренна мiнiатюра, яка так виразно характеризує Тичинину творчiсть.
У «Сонячних кларнетах», як i в наступнiй поезiї П. Тичини, було органiчно й високомистецьки синтезовано досвiд новiтнiх європейських поетичних шкiл, насамперед символiзму та iмпресiонiзму, з оригiнально перетвореними цiностями українського фольклору, з традицiями й стилями нацiонального художнього мислення. Помiтна i своєрiднiсть Тичининого символiзму, тобто постiйного тяжiння до рiзноманiтних видiв «променистої», особливо згущеної в смисловому розумiннi символiки.
П. Тичина в раннiй поезiї своїй дав генiальних вираз цим новим i значущим художнiм тенденцiям. Iдеться про вступний вiрш до його першої книжки, з центрального символу якої i постала її назва. Тут — ключ до самих основ його свiтобачення, як i до загальної картини Всесвiту, якою вона уявлялась поетовi. Перед нами — новiтнiй поетичний мiф про Космос, точнiше, про його верховне начало — всезагальний, всепроникаючий свiтлоритм, що творить музику Сонячних Кларнетiв — цього пантеїстичного символу свiтлої субстанцiї свiту. «Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух — лиш Сонячнi Кларнети», а якщо i є в безмежних далях та глибинах Всесвiту якесь божество, то, в кожному разi, несумiсне з авторитарним гнiвом, насильством i несвободою. «Навiк я взнав, що Ти не гнiв, лиш Сонячнi Кларнети!»
Навряд чи можна вiднайти у свiтовiй поезiї перших десятирiч XX ст. фiлософський символ такої яскравостi й мiсткостi, а разом з тим i знадливої «таємничостi», завжди властивої поетичним образам такого вимiру. Наче сам лик вiчно недосяжної краси i гармонiї промайнув перед нашими очима…
Глибоко людяний свiтлий настрiй, жадання гармонiї, найперш iз природою, зворушлива вiдкритiсть свiтовi душi молодого iдеалiста, повної то неясних передчуттiв, то свiтлих, то тривожних, — основнi тони, якими забарвлена емоцiйна, духовна атмосфера першої книжки Тичини (власне, тiєї частини, яка створювалась у передреволюцiйнi роки й мiсяцi). Але це не iдилiя: «в душi я ставлю свiтлий парус, бо в мене в серцi сум», — зазначає поет, а ще глибше ця думка висловлена в вiршi «Гаптує дiвчина…»
Входження поезiї П. Тичини в бурхливе море революцiйних подiй ознаменували три бiльших за обсягом твори, якi, по сутi, склали другу й завершальну частину «Сонячних кларнетiв». Сповнену пафосу нацiонального вiдродження (бiльше того — другого народження нацiї!) поему «Золотий гомiн» автор написав незабаром пiсля того, як Центральна рада й Всеукранський вiйськовий з’їзд проголосили в червнi 1917 р. вiдновлення (поки що в формi автономiї щодо Росiї) державностi України. За жанром це своєрiдна ораторiя рiдкiсної лiричної сили (з фрагментами окремих малюнкiв i сцен у головнiй частинi, що створюють драматично-конфлiктний вузол твору). В українськiй поезiї, здається, ще нiколи не було такого натхненно-оригiнального поєднання рiзнорiдної образностi, в якiй нечисленнi сучаснi реалiї виявляються цiлком суголосними iсторичнiй мiфологiї, символiчнiй фантастиці й навiть проривам у космiчну просторiнь. Тiльки П. Тичина мiг створити таку барвисту «нацiональну амальгаму», де з однаковою силою звучать згадки i про «човни золотiї», що «з сивої-сивої давнини причалюють» i про Андрiя Первозваного, i про Час, який проходить небесними ланами й засiває Україну «зернами кришталевої музики», i про акорди, «натхненнi, як очi предкiв», i про щось неозначене, що всюди — на землi, пiд землею i в повiтрi — «лелiє, вiє, ласковiє, тремтить, неначе сон»…
Але суцiльного торжества тут немає. П. Тичина вiдчував неминучiсть наростання влiтку 1917 р. грiзних соцiальних конфлiктiв — звiдси символiчнi образи гугнявих калiк («iсти їм дайте, хай звiра в собi не плекають»), чорного птаха з гнилих закуткiв душi i трьох гробiв та одного свiтлого — тривожнi, зловiснi передчуття! Та надiя все ж перемагає, i поема завершується могутнiм бадьорим акордом: «Я — дужий народ, я молодий!».
Вперше надрукована восени 1917 р. «Дума про трьох вiтрiв» мовою фольклорних образiв вiдривала три основнi соцiально-полiтичнi сили. Їх досить легко пiзнати за iменами-епiтетами: першiй вiтер Лукав Снiговiй Морозище (який i «говорить по-чужому») — вiн персонiфiкує сили вiдвертого гноблення й реакцiй, другий — Безжурний Буровiй — анархiчну сваволю, розбiй i погром i тiльки третiй з них, Ласкавий Легiт-Теплокрил дає селянам землю, стукаючи в кожне бiдне вiконечко: «Виходьте люди, вашого плуга земля дожидаєьтя». Демократичнi симпатiї й сподiвання поета цiлком очевиднi. Характерно, що i в значно пiзнiше написаному вiршi «Три сини» П. Тичина дотримується такої ж «потрiйної» суспiльної стратифiкацiї… «один за бiдних, другий за багатих, третьому силу свою нiгде дiть — просто бандит». Ця остання, моральна, категорiя особливо турбувала його тодi в рiзних сферах суспiльного життя.
Третiй твiр з Тичининої «нацiональної трилогiї» 1917-1918 рр. — цикл «Скорбна мати». Мати Божа, вона ж Україна, i вона ж, можливо, покiйна мати поетова, воскрешена силою його уяви, проходить полями країни наодинцi зi своєю незмiрною скорботою: «Не буть нiколи раю у цiм кривавiм краю». Вона не шукає нi правих, нi винних, їй болить нацiональна руїна, руїна матерiальна й духовна, заподiяна братовбивчою вiйною. «Як страшно!.. людське серце до краю обiднiло». Ще недавно був «золотий гомiн», а тепер: «Поглянула — скрiзь тихо. Буяє дике жито. — За що тебе розп’ято? За що тебе убито?»
Серед найголоснiших тренiв (плачiв) свiтової поезiї це — один iз найтрагiчнiших. I цьому слугує оголена простота засобiв, аж до умисних тавтологiй, що закорiненi у давню народну поезiю: «заплакала сльозами», «проходила по полю — зелене зеленiє». На весь цикл — всього чотири — п’ять метафор та епiтетiв, але найкондесованiших у своїй метафоричностi: «Бiль серце опромiнив блискучими ножами», «руки, безкровнi, як лiлеї», «буяє дике жито»! У плачi не повинно бути прикрас, хоча може бути гiрка, трагiчна iронiя — i вона тут присутня («Iдiть на Україну. Заходьте в кожну хату. Ачей вам там покажуть хоч тiнь його розп’яту»).
Сумнiви й вагання поета в ставленнi до жовтневого перевороту, а нерiдко й суперечка з ним, суперечка при свiтлi гуманiстичних i народолюбних iдеалiв, вiдбились i в невеликiй збiрцi вiршiв у прозi «Замiсть сонетiв i октав». Вийшла вона 1920 р., незабаром пiсля книжки «Плуг», але є пiдстави гадати, що бiльшiсть її «строф» i «антистроф» створювалися 1918 р. i тiльки деякi — в 1919, коли вже складався основний масив вiршiв «Плугу». «Проза» (насправдi — поезiя високого гатунку) тут ритмiзована, афористична, гранично конденсована у висловi, з великими смисловими «елiпсисами», що створюють джерело додаткової енергiї i напруги вiрша.
Стрижнева тема збiрки — палкий протест проти насильства, жорстокостi й терору, проти морального спустошення й здичавiння, якi неминуче породжує громадянська вiйна. Як зазначено у вступному вiршi (без антистрофи) — «Прокляття всiм, прокляття всiм, хто звiром став».
Жорстокiй i взаємознищувальнiй боротьбi партiй, класiв П. Тичина протиставляє вiчне, свiтло вселюдських цiнностей, гуманностi й культури. «Приставайте до партiї, де на людину дивляться, як на скарб свiтовий i де всi, як один, проти кари на смерть». Можна назвати цi заклики сентиментальними, абстрагованими вiд реальної дiйсностi (поет це передбачав), — але хто ж, крiм поета, повинен крикнути «Опам’ятайтеся!» всiм, хто забув про людянiсть i благо людини, саме її життя!
1918 i на початку 1919 р. були написанi вiршi та цикли «Плуг», «Сiйте», «На майданi», «I Бєлий, i Блок…», «На могилi Шевченка», «Сотворiння свiту», в яких П. Тичина сказав рiшуче «так» революцiї, її соцiальним й нацiоналновизвольним iдеалам («Плуг», 1920). У раннiх творах вiн знаходить для неї символи в нацiональнiй i свiтовiй соцiокультурнiй традицiї: «Кого ж нам на Вкраїну ждать? — Кармелюк, Сковорода»; «Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея — не може ж так буть!» У вiршах пiзнiшого часу вiн у дусi «червоних» гасел пов’язує перемогу революцiї з робiтничим класом, iз спiлкою трудiвникiв мiста й села («Псалом залiзу», «Ронделi»). Але мiж образами-мотивами першого й другого ряду немає, по сутi, нiяких «перетинок»: вся поезiя «Плугу» об’єднана думкою про народнiсть соцiальної революцiї i про домiнуюче значення її творчих, культурно-будiвничих завдань. Тiльки повiривши в це, поет прийняв i саму революцiю, прийняв у нерозривнiй єдностi її соцiальних i нацiональних завдань, як це було й багатьма iншими українськими iнтелiгентами — його сучасниками й спiвтоваришами у цьому вирiшальному виборовi.
Пафос нацiонального вiдродження України, яке, гадалось йому, почало здiйснюватись на нових, радянських шляхах, пафос гордий, але не «бляшаний», зовсiм не абстрагований вiд пам’ятi про труднощi й перепони («Над твоєю весною такий iще вiтер да тьма») — проймає найвизначнiшi твори, що увiйшли до книжки «Вiтер з України». Найяксравiший вияв знайшов вiн у вiршi, що дав назву збiрцi, — i метафоричний переклик поета з Заходом та Сходом нiби має на метi пiдтвердити вiдому концепцiю М. Хвильового (йому присвячений вiрш) про «азiатський ренесанс», тобто нацiонально-культурне вiдродження країн i народiв, ранiш пригноблених рiзними iмперiями.
Цикли «Харкiв», «Вулиця Кузнечна», вiршi «Надходить лiто» i «Голод» (два полярнi за змiстом малюнки з життя тогочасного села — iдилiя i трагедiя), «Перше травня на Великдень», «Ненавистi моєї сило» — це все «соцiологiчна», а подекуди й фiлософська лiрика про непрохололу вiд недавнiх потрясiнь українську дiйснiсть. Лiрика здебiльшого двобарвна, свiтлi смуги переплiтаються з темними, але в основi це все ж лiрика надiї, утвердження вiри у завтрашнiй день. Особливо багатий на рiзноманiтнi тони цикл «Вулиця Кузнечна». Характерний в цьому розумiннi вже перший вiрш (диптих) «Захiд»: з одного боку — сiрi буднi голодного й холодного Києва 1921 р. з прокляттями на адресу iмперiалiстичного Заходу, а з iншого — радiсть нового бачення свiту, змiцнiле в цих життєвих випробуваннях чуття iнтеранцiональної єдностi з передовими умами того ж Заходу: «Це того, що там Барбюс, це того, що там Ролан!»
У своїх поетичних роздумках П. Тичина тепер особливо часто звертається до постатей i явищ вiтчизняної та свiтової iсторiї й культури. В його поезiї вони здебiльшого перетворюються на символи чи навiть мiфи, через якi осмислюються гарячi проблеми — в цьому розумiннi iсторик i культуролог з нього майже завжди суб’єктивний i тенденцiйний. Постатi iсторичних осiб, героїв легенд чи лiтературних творiв у поета, здебiльшого, тревестуються, переосмислюються, до того, ж переважно в соцiологiчному дусi. Саме такими в збiрцi «Вiтер з України» постають київський ремiсник Микита Кожум’яка, афiнськi громадяни Клеон i Дiодот, Фауст i Прометей.
Книжка «Вiтер з України» позначена неабиякою тематичною строкатiстю, але власне особистої, iнтимно-психологiчної лiрики тут майже не було. Тим-то цiкавим знаком «вiдсвiження» його поетичної душi став лiричний Кримський цикл 1925 р. Сенсуалiстичний смак до безпосереднiх вражень життя, якi пiд його пером можуть набувати фiлософської значущостi, втiшаючи водночас зiр i слух грою кольорiв i тонiв, промовляє тут за себе на кожному кроцi. У вiршах циклу тонко переданi й психологiчнi стани на межi сну i дiйсностi, думки й вiдчуття, i тичининська життєлюбна, але цнотливо стримана або «онаївлена» еротика, i задушевна розмова з одним iз найменших «братiв наших менших», i статичний фiлософський дифiрамб «вiчному, вiчному нерозгаданому» Прометеєвi, швидше, вiчнiй iдеї свободи, людяностi, творчого дiяння: «Хай ти розум, хай зустрiння матер’яльних сил — слався, вiчне випромiння людської краси!»

Рання лірика Павла Тичини. Аналіз творчості, критика, Українська література ХХ століття (конспекти лекцій)

Повернутися на сторінку Українська література ХХ століття

Комментарии закрыты.