Петро Гулак-Артемовський (1790-1865). Аналіз творчості, критика, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Петро Гулак-Артемовський (1790-1865). Аналіз творчості, критика, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Кiнець XVIII – початок XIX ст. ознаменованi важливими процесами в суспiльно-полiтичному i культурному життi українського народу. Це був перiод дальшого розкладу феодальних вiдносин та iнтенсивного розвитку капiтализму. З цим перiодом пов’язана значна активiзацiя полiтичного життя серед всiх народiв царської Росiї, посилення опозицiйних настроїв у рiзних верствах населення країни, що знайшло свiй вияв у революцiйному виступi декабристiв, у спалахах селянських повстань, полiтичних заворушеннях серед солдат i студентства. Самодержавний уряд жорстоко переслiдував визвольнi полiтичнi, соцiальнi й нацiональнi боротьби в країнi, як правило, змiнювалось смугою гнiтючої реакцiї. В цих соцiальних i полiтичних умовах вiдбувалося формування української нацiї i її самобутньої нацiональної культури.
Першi три десятилiття XIX ст. висунули перед молодою українською лiтературою багато складних проблем, починаючи з вiдтоювання прав на розвиток лiтератури рiдною мовою i кiнчаючи визначенням характеру i шляхiв її розвитку. Необхiдно було переборювати не лише самодержавнi утиски i переслiдування, а й скептичне ставлення шовiнiстичних кiл до самої можливостi створення лiтератури українською мовою. Серед тих, хто слiдом за Котляревським утверджував українську мову як мову самобутньої нацiональної культури, хто закладав основи нової української лiтератури, почесне мiсце належить Петру Гулаку-Артемовському.
Петро Петрович Гулак-Артемовський народився 27 сiчня 1790 р. в Городищi на Київщинi в сiм’ї священика. Одинадцяти рокiв вступив до Київської академiї – єдиного тодi на Українi навчального закладу, учнi якого отримували не лише середню, а й вищу освiту. Не закiнчивши повного курсу навчання, вiн кiлька рокiв займався педагогiчною роботою: викладав у приватному пансiонi в Бердичевi, пiзнiше працював домашнiм учителем в сiм’ях польських помiщикiв.
У 1817 р. Гулак-Артемовський стає студентом Харкiвського унiверситету, а вже наступного року починає багаторiчну педагогiчну дiяльнiсть в унiверситетi спочатку викладачем польскої мови, з 1825 р. – екстраординарним, а пiсля захисту дисертацiї в 1828 р. ординарним професором iсторiї, в 1838 р. деканом словесного факультету, а з 1841 р. ректором унiверситету. Одночасно протягом двох десяткiв рокiв вiн працював у Харкiвському та Полтавському iнститутах благородних дiвиць.
До унiверситету Гулак-Артемовський вступив, уже маючи значний життєвий досвiд. Його соцiальнi знання i життєвi спостереження особливо збагатилися пiд час роботи в маєтках польської шляхти, що вимагала грунтовного вивчення культурних надбань минулого й сучасного. Все це знадобилося майбутному письменнику та унiверситетському педагоговi. Життєва активнiсть П. Гулака-Артемовського засвiдчена його навчальною i громадською кар’єрою вже з перших рокiв перебування в унiверситетi.
Заснований у 1805 р. не стiльки з розпорядження самодержавного уряду, скiльки з iнiциативи мiсцевого дворянства, Харкiвський унiверситет став справжнiм вогнищем науки й освiти та своєрiдним центром громадського життя краю. Дiяльнiсть унiверситету сприяла дальшому пожвавленню культурного життя мiста, губернiю i пiдпорядкованої унiверситету учбової округи. Навколо унiверситету створюються науковi й культурницькi товариства, засновується друкарня, видаються першi газети та журнали.
Вiдомо, що вже в 1817 р. серед спiвробiтникiв першого громадсько-наукового i лiтературного журналу «Украинский вестник» був П. Гулак-Артемовський. Розпочавши свою лiтературну дiяльнiсть з характерних для тих часiв вiльних перекладiв з Ж.-Б. Руссо, Д. Мiльтона i Ж. Делiля, П. Гулак-Артемовський став пробувати свої сили i в оригiнальнiй творчостi українською мовою, створивши вже через два роки такий поетичний шедевр, як байка «Пан та Собака», що яскраво засвiдчив не тiльки високу лiтературну, а й громадянську зрiлiсть. Власне, навiть жанр вiльного перекладу передбачав певну лiтературну майстернiсть та оригiнальнiсть. Це пiдтверджує вже перший опублiкований в журналi «Украинский вестник» твiр П. Гулака-Артемовського –переклад з Ж.-Б. Руссо «Ослепление смертных».
Перекладач хоч i вiддає данину панiвним тодi в росiйськiй лiтературi традицiям класицизму, проте поет вже робить першi кроки до реалiстичної демократизацiї форми й змiсту. Особливо це показово для поезiї «Мучение сатаны при воззрении на эдем» — глибокого за протестантським змiстом i блискучої за формою переспiву з «Втраченого раю» Мiльтона, твору, який був об’єктом перекладiв та переспiвiв в усiх європейських лiтературах, що випробовували свої художньо-зображувальнi можливостi.
Закономiрним в процесi формування власного поетичного почерку П. Гулака-Артемовського був перехiд вiд вiльних перекладiв до наслiдування, об’єктом якого були також поезiї сучасних захiдноєвропейських авторiв. Саме у такому жанрi, модному в XIX ст., написано вiршi «Недоверчивость», наслiдування популярного французського поета Ж. Делiля та «День мщения» — наслiдування пророка Iоїля.
П. Гулак-Артемовський вже пробував свої сили в оригiнальнiй поезiї на житейськi теми та ще й українською мовою, що ставило перед ним неабиякi труднощи. Йдеться про поезiю «Справжня добрiсть (Писулька до Грицька Пронози)» написану пiсля приїзду поета до Харкова в 1817 р.
Проблема активної та дiяльної «добростi» гармонiйно поєднання людських нахилiв, пристрастей i дiй як запоруки корисних для народу справ, була характерною для просвiтительських теорiй кiнця XVIII – початку XIX ст. Хоча думка про необхiднiсть високої громадянської моральностi сама по собi не була революцiйною, вона вiдображала прогресивнi настрої просвiтительства. П. Гулак-Артемовський виступає проти бездушного писання про те, чого «не зна, не бачив i не чує». Визначаючи «справжню Добрiсть», поет надiляє її всiма чеснотами, властивими народнiй моралi: «не любить Добрiсть слiз», вона не плаксива, не «понура» й «соплива», а дiйова, з її очей «палає ласка до людей». «Писулька» створена за канонами дидактичних творiв: мораль, як правило, виводиться пiсля певних сюжетних картинок. Таким чином пiдкреслюється безстрашнiсть i стiйкiсть Добростi. Її соцiальний характер, приналежнiсть до простого народу пiдкреслюється й тим, що «її зле панство зневажає, мов товарякою, так нею повертає», але Добрiсть перед усiма випробуваннями може встояти. Слiд вiзначити прекрасну мову вiрша, пересипану народними фразеологiзмами, приказками. Простакувате благурство i бурлескний тон iнодi дещо нижують поважнi й серйознi роздуми, але ж повної вiдповiдностi форми змiсту в українськiй лiтературi ще не було – на той час ще традицiйно вважалося, що мова простого люду взагалi не годиться нi для лiтератури, нi для серйозних проблем.
Наступного, 1818 р. в «Украинском вестнике» з’явилася знаменита байка «Пан та Собака» — перший блискучий зразок сатиричної антикрiпосницької байки в українськiй лiтературi. За своєю темою байка П. Гулака-Артемовського близька до коретнької байки польського письменника I. Красiцького «Пан i Пес», у якiй також розповiдалося про Пса, що не мiг догодити своєму вередливому Пановi нi ревним сторожуванням, нi сумiрнiстю. Але пiд пером українського байкара ця тема вирiшується цiлком оригiнально. Нацiональний колорит i соцiальна актуальнiсть тут пiдкреслюються багатьма сюжетами деталями i авторськими коментарями.
У байцi вiдтворено типову картину панської сваволi й жорстокостi у поводженнi з беправними пiдданими. В алегоричному образi Рябка поет показує працьовитiсть i сумлiннiсть крипака i водночас його безпорадну наївнiсть, затурканiсть та покiрнiсть. «Дарма їсти хлiб Рябко наш не любив», а тому ревно служить пановi – «на панському дворi не спить всю нiчку» i «худобу панську, мов брат рiдний, доглядає». Але важко догодити свавiльному самодуровi-крiпоснику: вiн завжди знаходить i причину для нещадного знущання, i слухняних лакейських виконавцiв панських присудiв. Розпач вiрного слуги поволi переростає в гнiв проти невдячних панiв i в крамольне небажання не тiльки догоджати, а й служити панам. Щоправда, тут йдеться про «дурних панiв» — натяк на їх винятковiсть i на можливiсть iснування й панiв добрих та справедливих. Проте це вже була швидше данина лiтературнiй традiцiї i залишкам iсторично-зумовленої наївної вiри крiпакiв у можливiсть соцiальної справедливостi. Проти основи самодержавно-крiпосницького ладу П. Гулак-Артемовський свiдомо виступати не мiг – це не вiдповiдало його полiтичним переконанням, але об’єктивно байка мала виразне антикрiпосницьке спрямування. Не лише гострий актуальний змiст, а й високомистецька форма забезпечили цiй байцi свого часу широку популярнiсть i зберегли за нею значення класичного зразка, що поклало початок цiннiй викривальнiй традицiї в iсторiї української лiтератури. Крiм того, що з байкою могли познайомитися читачi популярного журналу, передплатникiв якого знаходимо в усiх кiнцях тодiшньої царської Росiї, байка поширювалася i в численних рукописних списках.
Певний тематичний зв’язок з байкою «Пан та Собака» має байка «Солопiй та Хiвря», сатиричнi стрiли якої також спрямованi проти самодурства, єгоїзму, скупостi й зажерливостi панiв, котрi завжди дбають лише про власну вигоду. Поет висмiює неуцтво й обмеженiсть, консервативнiсть й iнертнiсть, дивовижно поєданi з пихатою зарозумiлiстю та захопленнями сумнiвними новацiями.
Висмiюючи у байцi «Тюхтiй та Чванько» письменникiв, якi не знають життя – нудних вiршомазiв, консервативно запопадливих i претензiйних марнотратникiв паперу, вiд яких нiкому немає жодної користi, П. Гулак-Артемовський ставить питання про суспiльну користь як мету всякої дiяльностi.
Використавший поширений у Польщi, на Українi та в iнших країнах Європи демонологiчний сюжет про пана-гульвiсу, який запродав чортовi душу, а слiдом за нею ладен вiддати й жiнку, П. Гулак-Артемовиський наповнює твiр малованичими гумористичними деталями. Колоритно змальований шинок з його буйними розвагами. У вiдтвореннi побутового тла ще вiдчувається бурлескна традицiя, яка виявляється й у мовi, пересипанiй грубуватими простонародними виразами. Але це «старе вино» влито в нову баладну форму з застосуванням народно-пiсенного вiрша.
Дальшим кроком на шляху розширення художньо-зображувальних можливостей української мови була балада «Рибалка». Вiд високопарних, пафосних творiв, витриманих у дусi класицизму, вiд сатиричного i гумористичного характеру вiршiв Гулак-Артемовський першим в українськiй поезiї спробував написати твори iншого змiстового характеру й тональностi.
Чудове знання українського фольклору забезпечило успiх принципового художнього експерименту П. Гулака-Артемовського. Саме лiричнi народнопiсеннi мотиви, мелодiйний стиль, пестливi, задушевнi звороти й лексика надають неповторного нацiонального колориту поширеному сюжету про романтичну любов юнака до русалки, про поривання мрiйливого юнака у незвiданий чарiвний свiт, якi, на жаль, закiнчуються трагiчно.
Як вiдомі, не тiльки у вiтчизнянiй естетичнiй теорiї, а й у лiтературнiй практицi часiв всеслов’янського вiдродження саме поняття народностi лiтератури загалом зводилося до нацiонального, «своєнародного», виявленого, зокрема, у пiснях i казках. Отже, боротьба за утвердження романтичного матерiалу в лiтературi була одночасно й боротьбою за естетичне утвердження народної творчостi, за визнання її прав громадянства у писемнiй лiтературi.
Саме такi естетичнi уподобання П. Гулака-Артемовського певною мiрою виявлялися i в його педагогiчнiй, громадськiй та лiтературно-критичнiй дiяльностi.
У статтях надрукованих в «Украинском журнале» («О поэзии и красноречии», «О поэзии и красноречии на Востоке»), П. Гулак-Артемовський зробив «першi в українськiй естетицi, щоправда, ще дуже несмiливi й непосiдовнi спроби теоретично визачити деякi вимоги i прагнення нового, реалiстичного напряму в лiтературi й мистецтвi». Основну мету поезiї й красномовства (прози) поет бачив в служiннi «прекрасному, полезному и совершенному», що досягається в процесi глибокого вивчення i вiдображення природи. Художню вартiсть творiв мистецтва вiн вимiрював рiвнем їх вiдповiдностi реальнiй дiйсностi, новизни й оригiнальностi зображувальних засобiв, змiстової простоти й зрозумiлостi.
Просування П. Гулака-Артемовського на службi в унiверситетi, звичайно, збiльшувало його педагогiчно-науковi й адмiнiстративнi обов’язки, все менше залишалось часу для лiтературної творчостi, на змiстi й характерi якої не могло не позначитися й дальше «поправiння» полiтичних та iдеологiчних поглядiв поета.
Така еволюцiя письменника вiдбувалася в умовах загального наступу полiтичної самодержавної реакцiї, що почався пiсля жорстокого придушення виступу декабристiв. В цей час царизм особливо суворо переслiдував будь-якi прояви нацiональних полiтичних i культурних рухiв, соцiальний протест серед селянських мас i студентства країни.
Особливо виявилась одна з яскравих особливостей творчостi  П. Гулака Артемовського – блискуче знання народного побуту, звичаїв, пiсенної творчостi й живої розмовної мови народу. (Не даремно поет виношував плани укладання українського словника). Лiтературнi, педагогiчнi й науковi заслуги П. Гулака-Артемовського ще за життя письменника дiстали високу оцiнку сучасникiв. Не слiд применшувати i високої для одного iз найосвiченiших українських письменникiв честi бути обраним ректором Харкiвського унiверситету – найвизначнiшого на той час центру науки, освiти i культури на Українi, звiдки вийшло чимало видатних учених i лiтераторiв. Якщо узагальнено оцiнювати творчiсть П. Гулака-Артемовського то передусiм слiд пiдкреслити її новаторський i певною мiрою експериментальний характер. Вiн одним iз перших утверджував в українськiй лiтературi народну мову, використовував скарби народної творчостi для розширення її проблемно-тематичних горизонтiв та жанрово-стильового i художньо-образного арсеналу. З їм’ям П. Гулака-Артемовського пов’язане формування ряду нових поетичних (байка, балада, фiлософський вiрш, послання, вiршовi гуморески – попередники спiвомовок С. Руданського) i прозових жанрiв, збагачення, творчого оновлення i вдосконалення української версифiкацiї. Достойно продовжив поет i вчений одну їз найкращих традицiй передової української культури – змiцнення її зв’язкiв iз свiтовою культурою.
1885 р. Гулака-Артемовського обрано почесним членом Харківського університету, а ще раніше – членом «Московського товариства аматорів російської словесності», «Московського товариства історії і древностей російських», «Королівського товариства друзів науки» у Варшаві, членом Копенгагенського товариства північних антикварів та ін.
Кращі твори Гулака-Артемовського збагатили культуру українського художнього слова. Гідним є внесок поета в розвиток українського вірша, зокрема завдяки майстерному використанню ним різностопного ямба, коломийкового вірша.
Орієнтуючись у своїх художній пошуках на досвід попередників, на досягнення сучасних йому українських, російських, польських і чеських письменників, плідно використовуючи багатющі скарби фольклору, Гулак-Артемовський сприяв утвердженню реалістичних тенденцій в українському письменнстві перших десятиліть ХІХ ст., засвоєнню ним нових стильових напрямів, жанрів, тематики, народної мови. Поет позитивно вплинув на демократизацію і громадянське спрямування літературного процесу в Україні, на розширення зв’язків національної словесності зі світовою культурою.

Петро Гулак-Артемовський (1790-1865). Аналіз творчості, критика, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Повернутися на сторінку Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Комментарии закрыты.