Пантелеймон Куліш (1819-1897). Аналіз творчості, критика, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Пантелеймон Куліш (1819-1897). Аналіз творчості, критика, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Творчий і громадсько-культурний шлях П. Куліша — це подвижницька діяльність в ім’я збереження й розвитку національної самобутності рідного народу, його духового поступу, освоєння ним літературно-мистецьких, культурно-освітніх та наукових надбань світової цивілізації, невтомний пошук правди-істини, розбудова національної культури на теренах красного письменства, історії літератури та літературної критики, фольклористики й етнографії, історичної науки й історіософії, публіцистики, педагогіки, мовознавства, релігійного культу, журналістики та книговидавничої справи.
Пантелеймон Олександрович Куліш народився 7 серпня (26 липня за старим стилем) 1819 року на хуторі поблизу містечка Вороніж (тепер Шосткинського району Сумської області), в сім’ї заможного козака-хлібороба (батьки походили з давніх козацько-старшинських родів). Закінчив п’ять класів Новгород-Сіверської гімназії (1836), навчався на філософському (історико-філологічне відділення) та юридичному факультетах Київського університету (1839-1840), звідки його відрахували через відсутність документів про дворянське походження. Як виконувач обов’язків учителя викладав російську мову в Луцькому повітовому дворянському училищі, в Києво-Печерському та Києво-Подільському повітових дворянських училищах, російську мову та словесність, історію й географію у тому-таки Києво-Подільському училищі, а впродовж вересня — листопада 1845 р. працював в. о. старшого вчителя історії у гімназії в Рівному.
Під час літніх канікул 1843-1845 років Куліш мандрував Правобережною Наддніпрянщиною, головним чином Київщиною та Черкащиною, і записував народні пісні, думи, перекази, легенди, казки, повір’я. Цьому сприяло те, що киівські військовий і цивільний губернатори відряджали його для огляду всіх архівів у присутствених місцях та монастирях Київської губернії, для збирання в деяких її повітах відомостей про предмети старовини, призначили також співробітником при Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів (Київській археографічній комісії). Зацікавлення українським фольклором та етнографією ішло в молодого Куліша в парі з інтересом до пам’яток національної історії, насамперед козацької. Перебування молодого Куліша в українському й польському середовищі в Києві, на Волині та Правобережній Наддніпрянщині відіграло винятково важливу роль у формуванні його українського патріотизму та зближенні з польською культурою.
У Києві 1842-1844 років потоваришував із Василем Білозерським, родом із хутора Мотронівка коло Борзни (у січні 1847 р. одружився з його сестрою Олександрою, яка згодом виступала в літературі під псевдонімом Ганна Барвінок), Т. Шевченком (який був старшим боярином на весіллі Куліша й Білозерської), М. Костомаровим та іншими молодими українськими патріотами, які згуртувалися навкого «великого задуму — видвигнути рідну націю з духовного занепаду, а українського крепака з неволі духовної і соціальної». Безпосередньої участі в діяльності Кирило-Мефодіївського братства Куліш не брав, бо, завдяки протекції ректора Петербурзького університету П. Плетньова, з 14 листопада 1845 р. працював у цьому університеті тимчасовим викладачем російської мови для практичних занять зі студентами із Царства Польського та Закавказького краю, а з 15 грудня — ще й старшим учителем російської словесності 5-ї Петербурзької гімназії. Він тільки листувався з київськими «братчиками» Своєю активною літературною, фольклористичною, історіографічною та епістолярною діяльністю, динамічним усним спілкуванням у 40-х роках Куліш, поряд із Шевченком та Костомаровим, найбільше спричинився до українського національно-культурного поступу й перетворення його на визвольний рух, формував ту духову й політичну атмосферу, що в ній стала можливою поява таємного товариства.
В українських текстах «Записок о Южной Руси» Куліш уперше вжив придуману ним орфографію (згодом названу кулішівкою), якою потім видавалася «Основа» (замість и, ы, э, якими передавав українські звуки І. Котляревський, писав відповідно і, и, е, після м’яких приголосних — є; послідовно ставив наголоси). Кулішівка заклала підвалини сучасного українського фонетичного правопису.
З Кулішевої ініціативи у Петербурзі від червня 1857 р. стала до ладу «Друкарня П. О. Куліша», що в ній він виконував основну редакторську роботу, а завідувачем був Данило Каменецький. Це була перша і єдина в ХІХ ст. українська друкарня в підросійській Україні. Тут вийшли друком «Размышления о Божественной Литургии» Гоголя, найповніше на той час зібрання його творів і листів, за упорядкуванням Куліша, з його передмовою, поясненнями українських слів та коментарями, «Народні оповідання» Марка Вовчка (він придумав її чоловічий, згідно з тодішньою традицією, псевдонім і зробив художнє редагування оповідань, зокрема давши заголовки, яких не було), по два томи «Повістей» і драматичних творів Квітки-Основ’яненка (1862), Шевченків «Кобзар» (1860). Кулішева «Граматика» — перший на Наддніпрянщині український буквар і читанка — спричинилася до заборони письменникові видавати журнал, але йому вдалося опублікувати альманах «Хата» (1860), укладений із власних літературно-критичних та художніх творів, а також товрів Є. Гребінки, Т. Шевченка, Я. Щоголева, Марка Вовчка, Олександри Псьол і вперше репрезентованих нових імен — Ганни Барвінок, П. Кузьменка, М. Номиса (літературний псевдонім М. Симонова).
У 1858 і 1861 роках Куліш здійснив дві подорожі по Західній Європі, які сприяли ознайомленню його зі здобутками західноєвропейської цивілізації й відіграли істотну роль у посиленні його орієнтації на її культурні цінності, а водночас дали йому змогу побачити істотні відмінності між Сходом і Заходом Європи. Від початку 1860-х років розпочався широкий вплив Куліша на українську інтелігенцію Галичини й Буковини завдяки його зв’язкам із Яковом Головацьким, Данилом Танякевичем і Ксенофонтом Климковичем, підтримці народовців, постачанню туди його петербурзьких видань, а також публікаціям у львівській газеті «Слово», журналах «Вечерниці» і «Мети» його численних творів — нових і раніше друкованих. Період 1856-1863 років став вершиною різнобічної громадсько-культурної діяльності Куліша, коли він заслужено здобув широку популярність, великий авторитет і повсюдне визнання серед української громадськості обабіч кордону.
У 1869-1871 роках Куліш проживав переважно в готелях Венеції, Відня та Праги, виїздив в Ураїну — на свій хутір Піддубень коло Мотронівки. У 1867-1871 роках особливо зблизився з галицькими народовцями й членами віденського студентського товариства «Січ» — на грунті сповідуваного більшістю з них українофільства, тобто орієнтації на єдність із Наддніпрянською Україною, на фольклор, літературу й навіть мову наддніпрянских ураїнців.
Друга половина 60-х років стала для Куліша завершенням усього попереднього етапу творчості. Виявом цього були твори, що розвивали його вже традиційне літературне обличчя національно-патріотичного письменника-романтика. Водночас у тих роках він далі напрацьовував матеріали для дослідження козаччини, поки що відкладеного у зв’язку із започаткованим уже тоді новим напрямком його літературної діяльності — перекладанням Біблії.
У середині — другій половині 70-х років Куліш виступав передусім у поставі історика та історіософа, переходив од козакофільства до царефільства, від демократизму до манархізму. Проте марні зусилля домогтися дозволу на видавання в Російській імперії власного хоч би й російськомовного журналу, Емський акт 1876 р., заборона вживати кулішівку, непропускання цензурою до друку його давніх українських творів, за перевидання яких взялися київські книгарі (вийшли знову тільки «Досвітки», 1876), нарешті, заборона й вилучення з продажу книжки «Хуторская философия и удаленная от света поэзия» (1879), три тисячі примірників якої він видав власним коштом, зазнавши, таким чином, непоправних фінансових збитків, черговий раз розвіяли Кулішеві ілюзії щодо можливого сприяння російського самодержавства розвиткові української культури.
Основу філософського світогляду Куліша становив своєрідний синтез релігійних, просвітницьких, романтичних і згодом позитивістських уявлень. Релігійна віра в доцільність земного життя людини підкріплювалася в нього просвітницькими уявленнями про розумну будову Всесвіту існування загальних законів розвитку природи й суспільства, про те, що ці закони сприятливі для людського буття та що їх належить пізнати й згідно з ними діяти. Додержуючись думки про існування універсальних законів розвитку природи й суспільства, він був переконаний, що збереження і вияскравлення національного розмаїття людства має всепланетарну доцільність і відповідає універсальним закономірностям розвитку Всесвіту.
До початку 70-х років Куліш виступав як речник романтичного козакофільства. Щоправда, й тоді він не раз критично зображав запорозьку вольницю, повсталу селянсько-козацьку стихію, гайдамаччину, автономний устрій Гетьманщини, але робив це з погляду українських національних інтересів і все-таки визнавав історично виправданими й доцільними козацькі повстання та війни, зокрема й Хмельниччину. За нових умов, під впливом позитивістської уваги до правди факту, осмислення національної історії у світовому контексті, урахування позицій різних сторін, Куліш, опершись на документальні джерела, зокрема праці польських, українських і єврейських літописців, мемуаристів та істориків, переглянув свої погляди на історію України та українського козацтва. Він негативно оцінив козацькі та селянські повстання як такі, що руйнували культуру, початки української державності, осудив народних і літературних співців козаччини та гайдамаччини (зокрема Шевченка), піднісши натомість культуртрегерську місію українського міщанства, української та польської шляхти, а також російського освіченого абсолютизму. Як деміфологізатор романтичного міфу козаччини, Куліш не уник нових крайнощів — категоричного осуду й навіть злісного знеславлення запорозької вольниці та гайдамаччини, генералізації «руїнництва», що було тільки негативним боком великої історичної ролі козацтва. Поки письменник критикував запорозьку вольницю й Гетьманщину з українського погляду, державницького й культурницького, та й то лише частково, це не породжувало помітного протесту у співвітичзників. Проте тільки він перейшов до тотальної критики і підніс при цьому колонізаторську місію Петра І та Катерини ІІ, польських можновладців, що в жертву їй було принесено державність і культуру України, та ще й зневажив Хмельниччину, безіменних кобзарів і Шевченка, це не могло не викликати справедливого обурення.
Заповітною мрією Куліша було створення самостійної української держави, віру у відновлення якої — через духове, культурне відродження українців — він висловив іще 1843 р. в «Книзі о ділах народу українського і славного Війська козацького Запорозького» й проніс через усе життя.
«Двоєдина Русь» же у Кулішевих очах була тільки однією з прийнятих можливостей політичного майбутнього України. Якщо не видно, принаймні у найближчому майбутньому, перспектив для виборення «окремницької волі» України, то треба, вважав він, добиватися, по-перше, збереження національно-культурної своєрідності українського народу, а по-друге, його рівноправного становища з російським. За всієї ілюзорності Кулішевих надій його проповідь рівноправного союзу України й Росії в умовах ХІХ ст., підкріплена протестом проти гноблення України царизмом, мала важливе пропагандистське значення, бо нею утверджувалася гідність поневоленого українського народу, обстоювалися його політичні, культурні, історичні права.
П. Куліш був наділений багатогранним письменницьким талантом, який з успіхом виявив у різних художніх формах — прозових, поетичних, драматичних (зокрема й перекладах), у літературній критиці, публіцистиці, науково-популярних історичних нарисах та численних листах. Він розпочав творчу діяльність прозовими спробами й у 40-50-х роках виступав передусім як прозаїк, рідше — поет. Наступного десятиліітя звертався здебільшого до прозових і поетичних форм, пробував сили у драматургії, на зламі 60-70-х років перекладав Біблію віршами (Старий Заповіт) і прозою (Новий Заповіт). У 80-90-х роках працював переважно над поетичними й драматичними творами, віршовими та прозовими перекладами, частково — над белетристикою. Наприкінці 50-х — у 60-х роках утвердився як провідний український літературний критик і публіцист.
Оповідання-ідилію Куліш написав 1844 р. на матеріалі шостої (і частково сьомої) пісень Гомерової «Одіссеї». Зберігши багато в чому їхню сюжетну канву, він повністю замінив античні реалії на український колорит, перенісши дію в часи Гетьманщини (на основі дивовижної, як йому здавалося, подібності старосвітських українських звичаїв до звичаїв патріархальних народів, зображених в «Одіссеї»). Відтак «Орися» є жанровою переробкою давньогрецького передтексту. Крім того, в сюжет «Орисі» уплетено народну легенду про князя, що правив Переяславом «іще до татарського лихоліття», та про Турову кручу, з казково-фантастичним елементом, підпорядкованим, проте, життєподібному плину авторської розповіді.
У центрі Кулішевої ідилії — ідеал загальної гармонії людського, конкретніше — національного буття в його історичній ретроспекції: опоетизовано любовну взаємність, материнство, родинну злагоду, козацько-старшинський хутірний побут, близькість старосвітської людини до природи, уявну суспільну згоду серед соціально неоднорідних хуторян. Структуротвірний принцип «Орисі» — це наскрізний контраст між старістю й молодістю, трансформований в ідеї безконфліктної зміни поколінь, природного оновлення й коловороту людського роду, тяглості козацько-старшинських родів. Над цим комплексом думок вивищується стрижнева ідея незнищенності українського народу.
Загальнолюдське в Кулішевій ідилії тісно переплітається з національно-патріотичним. Що ж до ідеалізації у ній старосвітщини, хутірного життя на лоні природи, то це цілком відповідає жанровим вимогам романтичної ідилії, яку створив автор «Орисі», слушно додавши до неї підзаголовок «ідилія».
Мистецька вартість цього твору й полягає саме в тому, що він є досконалим художнім зразком романтичної ідилії в українській літературі. Уперше надруковану в «Записках о Южной Руси», «Орисю» потім не раз перевидавали як класичний набуток нового українського письменства.
В історію української літератури Куліш увійшов насамперед як автор першого українського роману «Чорна рада». Хроніка 1663 року». Ще 1846 р. він створив два тексти «Чорної ради» — український та російський, але через арешт і заборону друкуватися тривалий час не міг видати їх уповні. 1856 р. опрацював нову українську редакцію роману й випустив її у світ окремою книжкою на початку наступного року.
Використавши частково фольклорний матеріал, Куліш у «Чорній раді» сперся насамперед на літописи, історіографічні й етнографічні джерела та архівні документи, прагнучи до максимальної точності у викладі історичних фактів, описах народних звичаїв і побуту. Роман побудовано на зображенні перипетій, пов’язаних з відомою історичною подією — так званою Чорною радою, що відублася в Ніжині 1663 р. Відомості про них Куліш почерпнув із літописів Самовидця і Г. Грабянки. Політичним стрижнем роману стало припущення Г. Грабянки про те, що «два союзні мужі» — наказний (тобто тимчасовий) гетьман Сомко і паволоцький полковник Іван Попович — могли б, якби довше жили, спільними зусиллями об’єднати Лівобережну й Правобережну Україну під рукою московського царя. У романі діють історичні особи: гетьмани Я. Сомко, І. Брюховецький, ніжинський полковник В. Золотаренко — Васюта Ніженський, генеральний писар М. Вуяхевич, який насправді був на боці Сомка, московський окольничий, князь Гагін. Напіввигаданим є Іван Шрам, прототипом якого став паволоцький полковник, а потім священик Іван Попович (Попенко), хоча в Чорній раді брав участь не він, а його однофамілець, полковник чернігівський, учасник походів Б. Хмельницького.
У «Чорній раді» дві сюжетні лінії — історична й любовна, традиційні для поетики вальтерскоттівського роману епізоди й ситуації. Формальний антураж органічно врощено в оригінальний сюжет, типаж і самобутні картини з української історії.
У романі правдиво відтворено соціальні суперечності в Україні після переможної визвольної війни та приєднання до Московського царства: між поміщиками й селянами, шляхтою і міщанами, міщанами й козаками, козаками й селянами, запорожцями й городовими козаками («кармазинниками»), старшиною і рядовим козацтвом. Одним із наслідків цих суперечностей і стала Чорна рада, що в ній узяли участь народні низи — «чернь» (звідси й назва ради).
Центральним у «Чорній раді» є конфлікт, який став наскрізним у Кулішевій творчості, — між державобудівничим і руїнницьким первнями в українській історії. Перший у романі уособлює старшина городових козаків (Сомко, Шрам), другий — запорозька стихія й національно несвідома, схильна до соціального бунту частина селян і міщан. У виснаживій боротьбі цих двох сил — державо- й культуротворчої та руїнницької — й убачає письменник трагедію України.
Заслугою Куліша є те, що він зумів створити в романі строкатий, різнобічний, а таму живий і повнокровний образ козацької України 1663 р. Цей образ, у якому сконденсовано характерні особливості багатовікової історії Русі-України, символізує її драматичну, а то й трагічну долю, либонь іще від часів занепаду Київської Русі, а особливо за козаччини, та й навіть, завдяки пророчій інтуїції автора, у визвольних змаганнях ХХ ст. Шукаючи в українській старовині «історичного смислу й поезії», Куліш символічним образом «нещасливої старосвітщини» переконливо показав, що хаос в українській історії, втрата державної самостійності Русі-України були спричинені насамперед соціальним розвратом, класово-становою боротьбою, руїнницькими діями свавільних, національно безвідповідальних або й несвідомих елементів серед різних верств самої української народності (козацької старшини, запорожців, міщан, посполитих), князівськими і гетьманськими міжусобицями, егоїстичною пристрастю національних провідників до старшинування, їхньою виснажливою боротьбою за владу, намаганням будь-що зберегти своє старшинство, неспроможністю й небажанням національних сил об’єднатися в боротьбі проти чужоземних загарбників.
У 1860-х роках Куліш створив українською мовою й надрукував ряд оповідань, різних за жанровими модифікаціями: морально-повчальні оповідання «Про злодія у селі Гаківниці», «Потомки українського гайдамацтва», романтично-баладне оповідання «Гордовита пара», романтичну ідилію «Дівоче серце», гумористичне оповідання «Сіра кобила», історичні оповідання «Січові гості Чуприна і Чортоус», «Мартин Гак».
Українські оповідання Куліша написано в дусі тодішньої етнографічно-побутової школи, що її він сам-таки й формував: ідеалізація патріархальної моралі, ідилічні картини старосвітського селянського побуту, критичне ставлення до сучасної імперської дійсності, зокрема солдатчини, оздоблення сюжету фольклорними переказами, використанням форми народної оповіді. Тексти будуються як «споминка старого діда», «бабусине оповідання», виклад ведеться від імені «хуторянина» чи якогось іншого народного оповідача й лише як виняток, у «Потомках українського гайдамацтва» — від імені «сина крутоярівського пана».
Із середини 80-х до середини 90-х років Куліш писав, переробляв і заново переписував автобіографічну художню прозу російською мовою (цикл автобіографічних прозових творів, у персонажах і сюжетах яких спогади переплітаються з художньою вигадкою: «Дедушкин завет», «Омут», «Владимирия», розпочатий «Последний из Борецких»). Три останні з них містять історичні та соціологічні екскурси.
Українська художня проза Куліша 40-х, а потім початку 60-х років виявляє велику залежність од передтекстів — фольклорних, інолітературних, літописних. На народних казках, легендах, переказах, оповіданнях створено «Цигана», «Очаківську біду», «Бабусю з того світу», частково «Орисю», свої літературні передтексти мають та-таки «Орися», «Товкач (Оповіданнє Ауербаха)», літописні та інші історичні матеріали лягли в основу «Чорної ради». Літературно записане чужою рукою народне оповідання (спогади) Куліш перетворив на «Січових гостей Чуприну і Чортоуса». Інші його українські оповідання також сягають фольклорних джерел. Ці всі новелістичні твори, з різними в кожному з них частками запозиченого й оригінального, — олітературені фольклорні першоджерела, українізовані вільні переклади й переробки, стилізовані народні оповідання — вкупі з «Чорною радою», написаною на взірець вальтерскоттівського історичного роману й побудовано на літописних та інших вітчизняних та інонаціональних історичних пам’ятках, складають органічну єдність. Вони взаємозумовлюються і взаємодоповнюються (рівночасна фольклоризація, національна історизація та європеізація українського письменства).
Головні здобутки письменника у 60-90-х роках пов’язані з його поезією та драматургією.
Вершиною поетичної творчості Куліша стала збірка «Дзвін: Староруські думи й співи» (Женева, 1893), складена з віршів і поем 1882 — початку 90-х років. У ній автор значною мірою продовжив свій віршований громадянсько-естетичний маніфест і політичний памфлет, розробляючи науково-публіцистичний, полемічний і сатиричний стилі української політичної, філософьско-історичної та громадянської лірики. Він знову закликав краян очиститися від «руїнних гріхів» і «духом незлобним, умом благородним / Культурі спасенній» служити.
Другу половину «Дзвону» складає філософсько-медитативна, особистісно-психологічна, сповідальна лірика, яка стала не тільки найвищим здобутком Куліша-поета, а й одним із найвагоміших надбань усієї української поезії.
Окрасою української поезії стала любовна лірика та ліро-епіка «Дзвону», присвячена дружині — Олександрі Куліш з роду Білозерських.
Любовні вірші та поеми пізнього Куліша — унікальне явище не лише української, а й, мабуть, світової поезії. Це не надумана любовна лірика, не егоцентричні фантазії молодого закоханого, не вічіпна данина подружньому життю й не ввічливий знак уваги до дружини, а щире й художньо досконале вираження справжніх глибоких почуттів, перевірених часом. Поет зображає дійсні, а не уявні любовні взаємини. Його віршотвори вражають силою, відданістю, багатством та високою культурою любовного почуття.
У 80-90-х роках Куліш працював над великим за обсягом ліро-епічним поемами. У двох з них — «Магомет і Хадиза» та «Маруся Богуславка (1620)» — відбилося його зацікавлення мусульманським світом — арабським і турецьким. Цими творами він хотів відкрити християнській Україні етичні й культурні цінності ісламського світу, подолати у свідомості співвітчизників давню антимусульманську упередженість, негативний стереотип татар і турків, витворений фольклором та літературою, передусім романтичною (зокрема й власними текстами).
Вершина Кулішевої схильності до літературних містифікацій та колючого, не позбавленого злості гумору, що переходить у сатиру, — автобіографічна поема «Куліш у пеклі» (написано в 1890-1896 роках). Майстерно використавши міжнародний мотив мандрів у пекло та літературний досвід Гомера, Вергілія, Котляревського і Данте, письменник розповідає про свої науково-політичні розходження й побутові конфлікти з літераторами, вченими, видавцями та свояками. Це своєрідні віршові мемуари, дошкульні за висловом, жваві за викладом (складено їх тією самою строфою, що й «Енеїду» І. Котляревського).
Характерною особливістю поетичної мови Куліша є її афористичність. Власне, його схильність до оздоблення своїх творів епіграфами випливала з притаманного його літературному талантові потягу до ясності й чіткості художнього вислову — й у прозі, й особливо у віршах, до карбованого поетичного письма, формулювання крилатих образних сентенцій, стислого й місткого вираження в кількох рядках чи словах власних поглядів, ідеалів, оцінок, характеристик і самохарактеристик, повчань тощо.
Як драматург П. Куліш дебютував першою (і єдиною) дією, написаною прозою, незавершеної п’єси «Колії. Українська драма з останнього польського панування на Вкраїні» («Хата», 1860), яка висвітлює національні, соціальні та конфесійні суперечності й конфлікти часів Коліївщини (українські селяни й козаки, власне, гайдамаки — польські дідичі з їхніми слугами — євреї-орендарі; православні — «унити» — юдеї). Правобережну Наддніпрянщину як «гайдамацьку країну», «мужичу Україну», «хлопський край», «саму рущизну» письменник-демократ протиставляє «панській країні Волині». Відповідними репліками автор здійснює ідеологічну проекцію на свою сучасність, натякаючи на загалом підневільне становище покріпачених українців у Російській імперії й протиставляючи цьому державницькі традиції героїчної козаччини.
Наступна спроба Куліша в царині драматургії — «Іродова морока. Вертепна містерія на Різдвяні свята», написана, очевидно, до Різдва 1868 р., — є яскравим алегоричним протестом проти російсько-імперського поневолення України. Куліш залегоризував і зактуалізував традиційні сюжетно-персонажні схеми українського вертепного дійства та містерійний лейтмотив перемоги Правди над Кривдою завдяки народженню Христа. В образі Ірода виведено московського царя, Іродового війська — москалів а протиборство підневільною, але нескореною Україною. Містерія показує символічне визволення Запорожцем України (в образі Правди) з московської неволі. Згодом Куліш вніс деякі зміни до тексту твору і в такій розрахованій на проходження царської цензури редакції опублікував цю «народну вертепну дивовижу» в своїй книжці «Хуторская философия и удаленная от света поэзия».
Найвищим здобутком Куліша-драматурга стала «Драмована трилогія» (основний текст написано в 1882-1885 роках, автор далі його вдосконалював, а остаточну редакцію «Царя Наливая» закінчив 1893 р.). На початку 80-х років письменник приступив до перекладу Шекспірових п’єс, що й наштовхнуло його на думку написати за зразком їхньої художньої форми оригінальнї твори. Як і в п’єсах англійського драматурга, більшість сцен у трилогії подано віршами (п’ятистоповим ямбом), а окремі сцени, що в них беруть участь другорядні дійові особи, — прозою. У перших двох драмах — «Байда, князь Вишневецький» і «Цар Наливай» — послідовно вжито жіночий вірш, часто білий, а в найважливіших висловюваннях персонажів — римований; в останній же — «Петро Сагайдашний» — майже суцільна рима, впереміжку жіноча з чоловічою (абаб або аабб). Мова драм, особливо третьої, позначена високою версифікаційною технікою; у драматургічному ж відношенні найдосконалішою з п’єс є перша.
Особлива заслуга Куліша в тому, що він одним із перших став на шлях інтернаціоналізації, насамперед європеізації художніх форм нової української літератури (жанрових, ритмомелодичних, строфічних). В епічній прозі він дав перший зразок історичного роману («Чорна рада») та оповідання-ідилії («Орися»), у драматургії — створив найдовершеніші в тогочасному українському письменстві взірці драми у віршах («Драмована трилогія»).
Куліш увійшов в історію нового українського письменства і як один із засновників літературної критики, зокрема так званої письменницької, як перший український критик-професіонал.
Наскрізною у літературно-критичних виступах Кулішевих кінця 50-х — 60-х років є думка про те, що писана словесність має виростати з національного, фольклорного грунту. За Кулішем, фольклоризована література — це вищий етап розвитку порівняно з усною народною творчістю. Ознакою художнього прогресу є й творче прищеплення новій українській літературі форм розвинених європейських літератур. Орієнтуючи письменників на зламі 50-60-х років на творче опрацювання фольклору й Шевченкову поезію, що постала на народнопісенній основі, Куліш не хотів звести молоду українську літературу до фольклорно-стилізаційного варіанта, а вважав, що вона має засвоїти елементи народної словесності, з’ясувати секрети її художності, шляхи її розвикту й іти ними далі, розвиваючи й ускладнюючи образне слово народу.
Публіцистика, мемуаристика й епістолярій Куліша складають єдине ціле з його літературно-художньою творчістю: перші відзначаються артистизмом, а мистецька проза й поезія позначені досить часто публіцистичним струменем, автобіографізмом та рисами епістоялрного жанру.
Куліш був блискучим знавцем української народної мови й одним із найкращих творців літературної, й то не тільки її художнього стилю, а й літературно-критичного, есеїстичного, публіцистичного, науково-популярного, конфесійного й епістолярного. Літературну мову він розбудовував на основі північноукраїнських, чернігівських говірок із залученням лексичного багатства інших мовних регіонів України. У 40-60-х роках дбав насамперед про самобутній характер української літературної мови, намагався розвивати її якомога більше на чисто народній основі, задля чого силкувався добирати замість іншомовних слів питомо народні відповідники, уникати русизмів і церковнослов’янізмів як таких, що відчужують літературну мову від народної, змішують українську з російською і сприяють мовній асиміляції.

Пантелеймон Куліш (1819-1897). Аналіз творчості, критика, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Повернутися на сторінку Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Комментарии закрыты.