Панас Мирний (1849-1920). Аналіз творчості, критика, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Панас Мирний (1849-1920). Аналіз творчості, критика, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

В українському лiтературному процесi останнiх десятирiч XIX — початку XX ст. одне з чiльних мiсць належить Панасовi Мирному — видатному письменниковi-реалiсту, творцевi соцiально-психологiчного роману, авторовi багатьох оповiдань, повiстей, драм, комедiй. Такi його твори, як «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?», «Повiя», «Лихi люди», «Лихо давнє й сьогочасне», «Сон», мiцно утвердили якiсно новi епiчнi жанри, засвiдчили поглиблення художнього дослiдження дiйсностi, власне пiднесли українську прозу до рiвня тих художнiх досягнень, якi характеризували розвиток реалiзму в європейських лiтературах XIX ст.
Панас Якович Рудченко народився 1 травня 1849 р. у родинi бухгалтера повiтового скарбництва в м. Миргородi на Полтавщинi. Хлопець зростав в атмосферi старосвiтського побуту з досить сильними традицiями українських нацiональних звичаїв та обрядiв. У його вихованнi особливо помiтна роль матерi, яка любила згадувати старовину, розповiдаючи з гумором про характернi подробицi минулого. А нянька Оришка ввела маленького Панаса у чарiвний свiт народної поезiї i мови. Мудрiсть простої селянки, що виявлялася у кожнiй з розказаних нею казок та оповiдок, у конкретних порадах та застереженнях, глибоко засвоювалася мовчазним хлопчиком, ставала одним з тих визначальних чинникiв, що формували його переконання й естетичнi смаки.
Пiсля кiлькох рокiв навчання у Миргородськiй парафiяльнiй школi та Гадяцькому повiтовому училищi чотирнадцятирiчний пiдлiток iде на «власний хлiб». Правда, в шкiльнi роки на нього зробило значний вплив знайомство з вiдомою у Гадячi родиною Драгоманових. Тут шанували творчiсть М. Гоголя, I. Тургенєва, Л. Толстого. Вiд гiмназиста Михайла Драгоманова дещо молодшi за нього Панас та його брат Iван дiзналися про I. Котляревського та Г. Квiтку-Основ’яненка, захопилися поезiєю Т. Шевченка, «Народними оповiданнями» Марка Вовчка.
Формування характеру майбутнього письменника припадає на переломний перiод у суспiльному життi країни. Пiдлiток вiдчував пробудження iнтересу передових громадських кiл до всього нового, пов’язаного з боротьбою проти крiпосництва та його залишкiв, iз запровадженням буржуазних реформ. Для Панаса живим прикладом iнiцiативностi була дiяльнiсть старшого брата Iвана, який зав’язує стосунки з редакцiєю петербурзького журналу «Основа», надсилає туди власнi кореспонденцiї, збирає фольклорнi матерiали. У нього знаходять вiдговмiн заснування у Гадячi громадської бiблiотеки, вiдкриття жiночої школи, влаштування аматорських вистав. Вiн вiдгукується щирим вiршем на смерть Т. Шевченка.
Чиновницька служба Панаса Рудченка розпочалася восени 1863 р. у Гадяцькому повiтовому судi. Наступного року вiн переходить у повiтове скарбництво, а згодом, пiсля короткочасного перебування в Прилуках, обiймає посаду помiчника бухгалтера в Миргородському скарбництвi. Так минули вiсiм рокiв служби в канцелярiях повiтових мiст Полтавщини. Одноманiтна праця, затхле чиновницьке середовище пригнiчували душу юнака. Єдиною втiхою було читання. Як свiдчать щоденниковi записи, уже з 1856 р. його цiкавить у журналах не тiльки белетристика, а й публiцистика, критика, вiн захоплюється збiрником М. Номиса «Українськi прислiв’я, приказки i таке iнше» (1864), шкодує, що не було занять з рiдної мови, прагне надолужити цю прогалину самоосвiтою, вивчаючи українську фразеологiю.
У коло зацiкавлень Панаса Рудченка, його перекладацької роботи входили твори О. Пушкiна, М. Лермонтова, К. Рилєєва, М. Огарьова, О. Плещеєва. А коли намагався писати щось своє, на ньому виразно позначався вплив Шевченкового «Кобзаря». Ширшає обiзнанiсть Панаса Рудченка, насамперед через львiвський журнал «Правда», з українською лiтературою, зокрема з раннiми творами I. Нечуя-Левицького, якi вiн видiляє не стiльки за тематикою, скiльки за новою формою компнонування художнього матерiалу.
З 1871 р. П. Рудченко живе у Полтавi, працює в губернському скарбництвi. Його нiколи не приваблювала чиновницька кар’єра, але сумлiнне виконання службових обов’язкiв зрештою привело до високого чину дiйсного статського радника. Iнший бiк життя П. Рудченка, невiдомий навiть багатьом знайомим, був пов’язаний з лiтературною працею. Вiн весь у полонi болiсних роздумiв про долю безправних трудiвникiв. Його хвилюють почутi конкретнi iсторiї про жiноче безталання. Йому ненависнi бездуховнiсть, меркантилiзм мiщансько-чиновницького середовища.
Наприкiнцi 60-х рокiв П. Рудченко написав ще й досi не опублiкований цикл поезiй у прози «Думки», який засвiдчує громадянське змужiння початкiвця, його прагнення працювати для рiдного народу. Природно, що з перших днiв життя в Полтавi вiн входить у коло демократично настроєних iнтелiгентiв — членiв мiсцевої Громади, одним з найдiяльнiших та iнiцiативних дiячiв якої був колишнiй учасник Кирило-Мефодiївського товариства Д. П. Пильчиков.
Лiтературна праця, яка продовжувалася тепер ще з бiльшою iнтенсивнiстю, примушувала П. Рудченка шукати видання, де б можна було опублiкувати написане. Оскiльки в Росiї українське слово було заборонене Валуєвським циркуляром 1863 р. з’являється один з них — «Українi», пiдписаний прибраним iм’ям — Панас Мирний. Цього ж року тут анонiмно друкується оповiдання «Лихий попутав», одразу ж помiчене читачами й вiдзначене критикою. Так вiдбувся лiтературний дебют молодого автора, так народився новий письменник.
Художня творчiсть стає справжньою втiхою i вiдрадою Панаса Мирного. Вiн iнтенсивно працює, i в 70-80-х роках дещо з його доробку з’являється друком. 1874 р. у журналi «Правда» побачили свiт нарис «Подорiжжя од Полтави до Гадячого» та оповiдання «П’яниця». 1877 р. у Женевi окремим виданням заходами М. Драгоманова виходить повiсть «Лихi люди». Ще 1875 р. у спiвавторствi з братом Iваном Бiликом було завершено роботу над романом «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?» i подано до цензури, але в зв’язку з Емським указом цей твiр у Росiї не був опублiкований i вийшов у Женевi 1880 р. головним чином на кошти М. Драгоманова та його близьких друзiв.
Лiтературна доля Панаса Мирного — яскраве свiдчення трагедiї українського письменника в умовах соцiального пригнiчення. Вiн не мiг друкувати свої твори на рiднiй землi, змушений був приховувати своє авторство, над ним постiйно висiв дамоклiв меч царської цензури. Навiть надрукована у Швейцарiї повiсть «Лихi люди» з’явилася анонiмно, а роман «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?» не потрапив на Україну, отже, й не став фактом лiтературного процесу.
Панас Мирний, при всiй замкнутостi свого характеру та властивiй йому обережностi, тягнувся, однак, до передових людей, прагнув громадською дiяльнiстю розворушити iнших. Перебуваючи у Києвi, де 1874 р. вiдбувався III Археологiчних з’їзд, вiн особисто знайомиться з М. Старицьким, М. Лисенком, П. Житецьким, П. Чубинським, О. Русовим, О. Терлецьким.
На початку 1875 р. полтавська жандармерiя вчинила обшуки в людей, якi викликали у неї пiдзору. До них потрапив i П. Рудченко. Це була акцiя в справi таємного полiтичного товариства «Унiя», хоч, як сьогоднi доведено, такого товариства власне й не iснувало. При обшуку в письменника вiдiбрали зошит з вiршами i кiлька книжок. Проведений у полiцiї допит Панаса Мирного примусив його надалi дiяти ще з бiльшою обережнiстю.
Урядовi репресiї (лiквiдацiя Пiвденно-Захiдного вiддiлу Росiйського географiчного товариства, арешти i заслання громадських дiячiв, нова заборона українського слова в 1876 р.), брутальне торжество повiнiстичної реакцiї пригнiчували письменника. Хоч вiн i продовжує писати, однак часто не завершує розпочатого: цi твори так i залишилися свого часу не вiдомими читачам.
Наприкiнцi 70-х рокiв Мирний розпочинає працювати над романом «Повiя». У випусках альманаху «Рада» (1883, 1884), пiдготованому М. Старицьким, публiкуються першi двi його частини. Згодом було завершено працю й над останнiми частинами твору, але письменник, вiрний своєму принциповi не поспiшати з друкуванням написаного, «вiдклав» рукопис «на дуже довге «вилежування», а згодом «охолов» до нього.
Разом з братом I. Бiликом Панас Мирний працює i над повiстю «За водою», закiнчує першу редакцiю повiстi «Лихо давнє й сьогочасне», пише «Казку про Правду i Кривду», драми «Лимерiвна», «У черницях», «Перемудрив», повiсть «Голодна воля», кiлька оповiдань.
Хоча служба вiдбирала в письменника найкращий час, проте вiн встигає стежити за лiтературним процесом, вiдвiдує вистави гастролюючих у Полтавi українських труп. Познайомившись з М. Занковецькою, Мирний дарує їй рукопис драми «Лимерiвна», а через пiвтора року, у квiтнi 1892 р., роздiляє з нею успiх цiєї вистави за п’єсою, дещо вдосконаленою талановитою актрисою. На концерт хору М. Лисенка, що вiдбувся навеснi цього ж року в Полтавi, Мирний вiдгукується схвильованим вiршем «Привiт нашому славному Бояновi Миколi Вiталiйовичу Лисенковi у достославний день 10 березня 1892 року вiд щирого серця полтавцiв». Його промовою вiдкривається зiбрання полтавської iнтелiгенцiї 26 лютого 1893 р., присвячене вшануванню пам’ятi Т. Шевченка.
Кiнець 90-х рокiв для письменника позначений iнтенсивною творчою працею. Вiн пише п’єсу «Згуба» (1895-1896), перекладає трагедiю В. Шекспiра «Король Лiр» (1896-1897), здiйснює остаточнi редакцiї оповiдання «Морозенко», повiстi «Лихо давнє й сьогочасне» (1897), третьої частини роману «Повiть» (1898), нарису «Серед степiв» (1899), завершує переклад поеми Лонгелло «Дума про Гайявату» (1900).
Взагалi на рубежi столiть Мирний пiд впливом пiднесення визвольної боротьби активiзує свою громадську дiяльнiсть. Вiн бере активну участь у пiдготовцi й вiдзначеннi сторiччя з часу виходу перших трьох частин «Енеїди» I. Котляревського (1898), у вiдкриттi в Полтавi йому пам’ятника (1903). Змiцнення вiри письменника у перспективнiсть розвитку української культури яскраво проявляється у тому, що вiн з початком революцiї 1905 р. починає виступати, так би мовити, пiд вiдкритим забралом. Мирний стає одним з органiзаторiв i керiвникiв журналу «Рiдний край», рiшуче пiднiмає голос за визволення трудящих, активно вiдстоює їх право на розвиток нацiональної культури, сприяє консолiдацiї українських лiтературних сил. Вже у першому номерi часопису публiкується вiрш Мирного «До сучасної музи», в якому проводиться iдея активного служiння лiтератури справi народного визволення. Тут же друкується новела «Сон», пройнята пафосом революцiйного оновлення життя. Саме тодi письменник пише оповiдання «Пригода з «Кобзарем», в якому порушується проблема несумiсностi вiльного життя особистостi в умовах пригнiчення мас.
Тяжкi випробування випадають на долю письменника в останнє десятирiччя його життя. Не стало багатьох добрих знайомих, яких вiн знав упродовж тривалого часу i з якими працював на нивi рiдної культури. Смерть багатьох передових людей — письменникiв, театральних дiячiв — боляче вiдгукнулася в його серцi. Порушувала душевну рiвновагу нервова хвороба дружини. Та найболючiше вразила Мирного загибель у вереснi 1915 р. на вiйнi старшого сина Вiктора. Бiль вiд втрати посилювалася хвилюванням i за долю середнього сина Михайла, якого теж мобiлiзували до дiючої армiї.
Складним i суперечливим було ставлення вже лiтнього письменника до революцiйних подiй 1917 р. та громадянської вiйни, яка охопила країну. Повалення царизму дало iмпульс для продовження працi над перекладом «Орлеанської дiви» Ф. Шiллера (розпочато 1906 р.), що свiдчило про розумiння Мирним спiввiднесеностi iдейного пафосу твору нiмецького письменника до революцiйних подiй на рiднiй землi. Однак прийняти i зрозумiти суть революцiйного оновлення вiн не змiг через половинчатiсть програми Лютневої революцiї. Далеким був Мирний i до розумiння Жовтневої революцiї, оскiльки встановлення нового життя на Українi ускладнювалося безперервними змiнами влади, жорстокою боротьбою антагонiстичних полiтичних сил. У цiй боротьбi на початку 1919 р. загинув молодший син Леонiд, отже, не дивно, що старий хворий письменник сприймав цi подiї як жахливу братовбивчу вiйну.
Водночас Мирний вiтав пожвавлення українського видавничого руху, зумовленого пожваленням самодержавства. 1918 р. у Полтавi виходить збiрка «Українськi народнi казки», зiбранi I. Я. та А. Я. Рудченками», публiкуються його повiстi «Товаришi» та «За водою». Наступного року побачила свiт третя частина роману «Повiя», виходить перекладеня Мирним дитяча вiршована п’єса П. Соловйової «Царiвна Полуничка». В час розгулу денiкiнського терору, переслiдувань будь-яких виявiв українського культурного життя письменник виступає 12 вересня 1919 р. з пристрасною, по-громадянському наснаженою промовою на мiтингу в Полтавi з нагоди 150-рiччя з дня народження I. Котляревського, чим викликає пiдозру бiлогвардiйської реакцiї.
Радянська влада встановлювалася в Полтавi неодноразово, але iснувала тiльки по кiлька мiсяцiв на початку 1918, у першiй половинi 1919 р. Панас Мирний працював на тiй же посадi, правда, в установi iз змiненою назвою. Як радянський службовець губфiнвiддiлу вiн працює i пiсля 10 грудня 1919 р., коли мiсто звiльнене вiд бiлогвардiйцiв. Однак здоров’я було пiдiрване: вночi з 19 на 20 сiчня 1920 р. стався крововилив у мозок, а 28 сiчня письменника не стало.

Панас Мирний (1849-1920). Аналіз творчості, критика, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Повернутися на сторінку Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Читайте також:

Комментарии закрыты.