Павло Тичина (1891-1967). Аналіз творчості, критика, Українська література ХХ століття (конспекти лекцій)

Павло Тичина (1891-1967). Аналіз творчості, критика, Українська література ХХ століття (конспекти лекцій)

…Від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась.
…В окривавлений Жовтень — ясна обернулась Весна.
(Євген Маланюк)

Павло Тичина — один з найвидатнiших українських поетiв XX ст., давно визнаний класик новiтньої української лiтератури. Навколо його iменi i досi не вщухають суперечки. Дехто схильний навiть обвинувачувати П. Тичину мало не в оспiвуваннi «сталiнiзму», не бажаючи бачити нi виняткової складностi iсторичних обставин, нi особистiсної духовної трагедiї великого поета. Тим часом у цьому випадку особливо потрiбний неупереджений об’єктивний аналiз, який дозволив би проникнути в глибокi суперечностi епохи i зумовленi ними «розколини» з свiтоглядi та творчостi митця. А завдяки цьому — вiдокремити в його спадщинi ваговитi й коштовнi зерна вiд куколю й полови.
Народився 1891 року на Чернігівщині. Батько Павла Тичини служив паламарем при храмі, а згодом був призначений дяком і водночас був призначений дяком і учителем грамоти сільських дітей. У сім’ї було 13 дітей. Павло був сьомою дитиною. Батько любив дітей, однак зловживав спиртним і під гарячу руку міг їх жорстоко побити. Усі діти в родині мали від природи унікальний слух, були дуже голосистими, співучими. Батько любив вихвалятися перед гостями своїм домашнім хором, та репетиції проводив дуже оригінально. Як тільки приходив додому напідпитку, то навіть серед ночі будив дітей і заставляв співати пісню «Тече річка невеличка», а сам диригував. З семи років кожен із синів уже допомагав батькові в церкві, співав у церковному хорі. Дитиною Павло мріяв стати малярем-іконописцем.
Наприкінці 1900 року батько відвіз Павла до Чернігова, щоб влаштувати в Троїцький хор, де співав його брат Михайло. Через рік майбутнього поета прийняли до хору Єлецького монастиря. У монастирі була дуже висока дзвіниця й малого Тичину завжди манило небо, він годинами розглядав краєвиди. Роки навчання в бурсі (1900-1907) були часом страждань, голодування і безправ’я. Павло співав у хорах трьох монастирів та хорі Народного дому. Згодом став регентом-керівником семінарського хору.
Усі його брати навчалися у Чернігівській духовній семінарії. Для дітей служителів церкви навчання було безплатним. Перші вірші — наївне наслідування Шевченка. Як і молодий Шевченко, Тичина прагне обрати фах художника. За малюванням його помітив і Михайло Коцюбинський, познайомився, довідався, що юнак пише вірші й запросив до себе в гості. Там у присутності інших поетів-початківців Тичина прочитав вірш «Розкажи, розкажи мені, поле», чим до сліз зворушив самого Коцюбинського, який радісно сповістив присутнім: «Поет між нами». Така реакція відомого письменника для Павла Тичина була несподівана, але вплинула позитивно: «Це мене піднесло, обнадіяло, надало багато сил нових і заохотило до роботи над собою». За порадою Коцюбинського, Тичина надсилає кілька своїх віршів до редакції журналу «Літературно-науковий вісник». У 1912 році з’являється перша публікація — вірш «Ви знаєте, як липа шелестить» київському журналі «Українська хата». Та не лише поезія вабила семінариста, Павло грав на гобої та кларнеті, вчився малювати. Спеціалісти вважають досить вправними його автопортрет, акварелі, пейзажі, малюнки олівцем. Радили вступати до Петербурзької академії мистецтв. За допомогою Коцюбинського Павло надсилає у київську газету «Рада» нотатки про семінарське життя.
Церковні хори підробляли на похоронах. Тичині довелося співати жалібні пісні під час поховання М. Коцюбинського та І. Нечуя-Левицького. Коцюбинського ховали напередодні останнього Тичининого іспиту. Незважаючи на заборону поліції та ректора з’являтися на цьому похороні, Тичина не лише прийшов, але й керував зведеним хором, що можна було розцінювати як причетність до політичної акції. Але Павло таки закінчив семінарію, переїхав до Києва і вступив на економічний факультет Київського комерційного інституту. В духовну академію не збирався вступати. Але вищої освіти він так і не здобув.
Проголошення УНР Тичина сприйняв як найбільшу подію в своєму житті. Він відгукнувся на неї «Золотим гомоном» та іншими творами. Але час УНР виявився коротким. У Київ увійшли більшовики. Дві революції зіткнулися у двобої, і жовто-сині впали, здавалося, назавжди. Для Тичини це була трагедія, перший серйозний удар у саме серце.
У 1918 році вийшла збірка, якою Тичина оприлюднив свою геніальність. Народження «Сонячних кларнетів» у літературному процесі стало сенсацією, подією століття. Тичина заявив про себе як про першого поета-оптиміста в українській літературі. «Сонячні кларнети» засвідчили про прихід у літературу метра, а не початківця. Причиною цього вважають політичні умови в Україні. Можливо, Тичина б залишився на елегійно-філософському рівні ченця, коли б не світова війна, яка згодом переросла у революцію. «Сонячні кларнети» були музикою віри, впевненості, молодості, це сурми світла, космічного ритму, трембіти, зіткані з проміння. Збірка — один з наймузикальніших творів української поезії.
Молодим поетом i його друзями, серед яких був i майбутнiй поет В. Елланський (В Еллан-Блакитний), тепло опiкувалася чернiгiвська iнтелiгенцiя — М. Коцюбинський, В. Самiйленко, поет i живописець М. Жук, — семiнарист iз старших класiв i репетитор бурси з загальноосвiтнiх дисциплiн М. Подвойський. Пiсля закiнчення семiнарiї вступив до Київського комерцiйного iнституту, а також пiдробляв помiчником хормейстера в театрi М. Садовського, в конторi газети «Рада». У 1918 р. став членом її редколегiї, газета набула нового продовження в «Новiй радi» (тут зустрiчався з А. Нiковським та С. Єфремовим).
У грудні 1919 року в Києві встановилася радянська влада. На перших порах Тичина сподівався, що більшовики виконають обіцянки, приведуть до земного раю. Але побачив, що більшовики розстрілювали кожного, хто посмів з’явитися у вишиванці. Щоб вижити, він вирішив пристосуватися, служити партії, а при цьому зберегти гідність, талант. Саме тому Тичина, автор віршів «На Аскольдовій могилі», «Хто ж це так із тебе насміятись смів», збірки «Замість сонетів і октав», погоджується стати членом журі конкурсу на текст революційного гімну. Павло співпрацює з редакцією журналу «Мистецтво», завідує літературною студією у Київському драматичному театрі, керує хором, засновує Українську музичну школу.
У 1920 році виходить збірка «Плуг», за гонорар від якої Тичина купив цілу бібліотеку для своїх односельців. Але в селі панував голод і холод. У двадцятих роках митець вперше віч-на-віч стикається з системою як монстром. Арештовують його брата священика, який вирішив організувати незалежну від Московської Українську Автокефальну Православну Церкву. Центральна Рада високо цінувала Євгена Тичину за намагання поширювати слово Христове українською мовою.
У 1923 р. П. Тичина переїздить до Харкова, стає членом редколегiї щойно органiзованого мiсячника «для широких кiл iнтелiгенцiї» — «Червоний шлях», бере активну участь у рiзних сферах громадсько-культурного життя (працює в щойно заснованiй тодi Українськiй асоцiацiї сходознавства). За «українізацію церкви і підрив радянської влади» брата у 1923 році заарештували. Павло у цей час мешкав у Харкові, приїхав і забрав брата з в’язниці під розписку. У Харкові Тичина видав останню художньо цінну свою книжку «Вітер з України». Особливу увагу приділяв вивченню іноземних мов, знав їх понад п’ятнадцять.
У 1929 році Тичину обрано членом Академії наук УРСР. Нова збірка «Чернігів» не додала жодного позитивного штриха до творчого здобутку поета. Вона свідчила про те, що митець ось-ось зламається. Відчувалося також, що її автор боїться за своє життя і готовий служити партії. В Україні відбувалися репресії, гинули невинні люди, серед яких і близькі друзі поета, а він оспівував систему, не ставав на захист жертв, а пробував себе у ролі диявольського адвоката:

Не заспокоїмось ми доти, аж поки з поля весь бур’ян не вирвемо.
А вирвем грізно Багнетом критики, мечем.

Радянська влада в «чорний список» внесла самого Юрія Коцюбинського, сина того ж самого письменника, який увів Тичину в літературу. Павло Тичина був одним із тих, хто перший підписався під відозвою, в якій вимагали розстрілу для меншого Коцюбинського.
У добу тоталiтаризму щирий революцiйно-патрiотичний пафос у творчостi багатьох митцiв заступає складна сумiш напiвщиростi й напiввимушеностi, настороженостi й страху (не кажучи вже про явища пристосовництва й одвертого прислужництва режимовi). У творчостi Тичини, митця глибоко самобутнього, це двоїстiсть призвела до особливо жорстоких психологiчних зламiв i криз.
Мiсiя громадянської поезiї в практичнiй естетицi сталiнiзму, на жаль, у значнiй мiрi сприйнятiй i П. Тичиною, зводилась до трьох понять — «оспiвувати», «закликати» i «боротись». У цьому ключi було витримано чи не бiльшiсть вiршiв у передвоєнних збiрках поета — «Чернiгiв» (1931), «Партiя веде» (1934), «Чуття єдиної родини» (1938), «Сталь i нiжнiсть» (1941). Написанi на пiдтвердження скороминучих гасел, вони й померли разом iз своїм часом. Повчальним прикладом може бути «Партiя веде», створений наприкiнцi страшного для України 1933 року. Вiрш був аж геть далекий вiд життєвої правди, але вiн прозвучав як полiтичний девiз, тому й був пiднятий на щит партiйними iнстанцiями, а за ними й критикою.
Деякі дослідники творчості Тичини схиляються до думки, що в час написання збірки «Чернігів» Тичина вже не був психічно здоровою людиною. Тихе божевілля, постійний страх, що стежать, підслуховують, записують кожне його слово, робили свою чорну справу. Інші дослідники притримуються думки, що навпаки — Тичина був абсолютно здоровим і спеціально писав низькопробні збірки.
Вірш «Партія веде», написаний у рік штучного голодомору, коли українське село вимирало, відіграв у житті Тичини фатальну роль. З одного боку, цей опус гарантував йому життя, привілеї, конкретне матеріальне забезпечення, псевдославу. З іншого — саме за цей вірш Бог покарав Тичину найстрашнішою карою: забрав талант, за силою рівний хіба що Шевченковому, бо все, що писав Тичина після одіозного «Партія веде», поезією назвати не можна. Якщо Тичина справді іронізував, то в такому разі сильно ризикував. Він, безперечно, знав, як закінчив життя Сократ і чому чашу цикути довелося кожному, хто став проти системи. Деякі його вірші нагадували пародії:

На вгороді баба, а в повітрі флот;
Хай живе радянська влада! От!

Писані на замовлення твори вражають примітивізмом, бездарністю. Якщо зарубіжна критика до збірки «Чернігів» вважала Тичину одним із найталановитіших поетів, то написане на замовлення партії спричинилося до того, що Євген Маланюк назвав «Чернігів» психопатологічною збіркою автопародій, а Олександр Олесь відгукнувся цілим віршем-докором:

І ти продався їм, Тичино,
І ти пішов до москаля?
О, бідна мати, Україно,
В журбі головонька твоя.
В кривавім морі по коліна
Стоїть без сорому в очах
Поет, колишній наш Тичина,
І прославляє смерть і жах.
Прилюдно б’є катам поклони,
Катів виспівує в піснях.
А з-під землі ідуть прокльони
Борців, розп’ятих на хрестах.
Іудо, ти шляхетний жиде,
Пішов, повісивсь в самоті.
Павло Тичина… цей не піде —
Він сам розіпне на хресті.

Українські літературні критики за кордоном писали: «Комунізм — жахлива система. Поета Павла Тичину, Україні Богом даного, золотокларнетного, Москва спотворила, перемучила й перетворила на радянського віршороба Дичину». «Тичина — геніальний поет з душею страхополоха».
Тичиною маніпулювали й за кордоном. У 1935 році у складі делегації радянських письменників він репрезентував Україну на міжнародному конгресі захисту культури в Парижі. Іноземні журналісти хотіли взяти в нього інтерв’ю, але Тичина не сказав жодного слова, через що західна преса охрестила його глухонімим.
Коли в страшних 1937-1939 роках репресії в СРСР набули кульмінації, заарештували його брата Івана. Безпартійний поет-академік використав усі зв’язки, щоб врятувати рідну людину. Але десятки інших він був не в змозі врятувати. Коли репресія торкнулися науковців Інституту літератури імені Тараса Шевченка, Тичина не витримав і подав заяву з проханням його звільнити з посади директора.
Тут немає потреби докладно роглядати книжки поета 30-х рокiв. Пропустимо, численнi «пiснi, пеани, гiмни», ювiлейнi здравицi, вiршi-декларацiї — їх було багато. Але не забудьмо, що навiть у вкрай нещасливу пору 30-х рокiв у Тичини все ж пробивалися струменi справжньої, часом по-новаторському оригiнальної й глибокої поезiї. Це слiд сказати, зокрема, про вiрш «Чуття єдиної родини» — цiкавий, незважаючи на «офiцiйну» кiнцiвку, роздум на культурологiчну тему, медитацiя про загальнолюдськi семасiологiчнi (значеннєвi) основи будь-якої нацiональної мови, i ширше — про об’єктивний базис дружнього спiлкування мов, культур, народiв, адже їх всiх єднають «труд, i пiт, i муки — чуття єдиної родини». Вiдзначимо й кращi мемеуарнi та портретнi вiршi, присвяченi визначним дiячам лiтератури, мистецтва, науки: триптих про Коцюбинського («Перша зустрiч» та iн.), «Максиму Рильському», «Амвросiй Бучма», «Федькович i повстання Кобилицi», «А. Ю. Кримський».
У роки вiйни з фашизмом П. Тичина пiд час евакуацiї перебував в Уфi, багато писав, його художнi i публiцистичнi твори засвiдчують певне духовне вiдродження поетичного таланту митця.
Найбiльшим здобутком Тичининої поезiї воєнних часiв стала поема «Похорон друга», написана пiзньої осенi 1942 року, в найбiльш напруженi тижнi iсторичної битви на Волзi. Найтрагiчнiшi буттєвi реалiї, то зведенi до мiнiмальної конкретики, то пiднесенi на всесвiтню, планетарну площину, пульсують у всiй її образнiй тканинi: життя i смерть, скорбота i воля до дiяння, гуманiстична сила народу — i антилюдня сутнiсть фашизму, нестерпно важке «сьогоднi» — i строгий лад iсторичних закономiрностей… У складній боротьбі думок та емоцiй, поданих як музичнi теми, народжується, насичується багатим змiстом — i в ходi розгортання фабули, i в позасюжетних масивах могутнiй «Реквiєм», де звучить iдея безсмертя народу, вiри в його перемогу.
За подальшу творчість на славу партії Тичині вручали Сталінські премії. Під час другої світової війни у 1943 році поет був поранений. Під час нальоту німецької авіації під Харковом бомба влучила в машину, в якій був поет. Від вибуху машина перекинулася, й Тичина зламав ногу. Відкритий перелом довелося оперувати й під наркозом у лікарні поет несподівано почав віршувати. Хірург, знаючи, хто в нього на операційному столі, наказав медсестрі записати почуте. Так народилася одна з його найкращих поезій «Я утверждаюсь»:

Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.

Одужавши, Тичина прочитав записане й створив на його основі чудову річ. Давньоруське слово «утверждаюсь» у контексті цього вірша дуже доречне, створює урочистість і дає зрозуміти, що ніколи не переривався історичний ланцюг «русичі — козаки — українці ХХ століття». В основному поезія була спрямована проти фашистів, але вдумливий читач помітить підтекст твору:

Щоб жить — ні в кого права не питаюсь.
Щоб жить — я всі кайдани розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу.

Після війни Тичина перебував на високих посадах міністра освіти, депутата Верховної Ради УРСР та СРСР. Був головою Верховної Ради України.
Павла Тичину двічі висували на Нобелівську премію, і щоразу з-за кордону: вперше — Асоціація англійських учителів (Великобританія), вдруге — Гарвардський університет (США). З Радянського Союзу йшли лише відмови: Тичина знав, що з ним станеться, якщо погодиться на розгляд його кандидатури.
Партія пильно слідкувала за хворим на цукровий діабет, уже літнім й безпомічним поетом. За півроку до смерті Тичина став Героєм Соціалістичної Праці. А ще мав 5 орденів Леніна та 2 ордени Трудового Червоного Прапора. У кінці життя поет все частіше почав приходити до висновку, що змарнував свій талант, не зумів вповні відбутися в літературі. Численнi збiрки поета виходили i в повоєннi роки, хоча жодна з них уже не набула такого широкого звучання. Він ще пробував завершити поему-симфонію «Сковорода», видану посмертно книгою досить значного обсягу. Духовний батько Тичини — Григорій Сковорода, український філософ «серця», визнавець божественної одухотвореності людини і всього сущого, однорядності мікро- і макрокосмосу, що розумів смерть не як кінець, а як складник життя. Писалась поема протягом мало не всього творчого життя поета. Iстотно змiнювалась протягом цих часiв i авторська концепцiя поеми, трактування головного образу, стрiмко розширювалось коло персонажiв i сама географiя твору — аж до перенесення, скажiмо, дiї в Лейпцiг, де зустрiчаються Гете i молодий Радiщев…
«Сковорода» — поема духовних пошукiв i драм, розповiдь про те, як чесна гуманiстична думка прагне вибороти шляхи до з’єднання з суспiльною дiєю, в даному разi — з визвольною боротьбою народної маси. Разом з тим — це велика поетико-драматична панорама, на широчезнiй площинi якої автор прагнув показати цiлу епоху, зображену в рiзноманiтних художнiх ключах: реалiстичному, символiчному, гостро гротескному, фантастичному. Психологiчний реалiзм i мальовнича зображувальнiсть перших роздiлiв дедалi частiше змiнюються буянням умовних форм — алегорiї, гротеску, прийомiв театру масок, пародiюванням форм бароко i рококо, причому все це подано в примхливих переплетiннях з найвищим ступенем стилiстичної напруженостi.
Поема створювалася в часи панування вульгарного соцiологiзму в iсторичнiй науцi та лiтературознавствi, i це справило немалий вплив на концепутальну «партитуру» симфонiї (переважно тих частин, що писалися пiсля публiкацiї 1923 року). Не кажучи вже про включення в загальну будову поеми таких роздiлiв, як «Кiнець феодала» або памфлету «Диспут», де основним об’єктом викриття виступає… фашизм XX вiку та його «прислужники» в галузi науки, фiлософiї, мистецтва. В цьому можна бачити одну з причин, чому поет, зайшовши в глухий кут, не змiг вивершити поему. I все ж симфонiя «Сковорода» в кращих своїх роздiлах — i раннiх i, частково, пiзнiших — твiр, що переконливо засвiдчив величезнi можливостi П. Тичини не тiльки як лiрика, а i як поета-етiка та фiлософа, можливостi, розгорнутись яким на повну силу не дав його безмiрно складний час.
З 1929 р. поет — дiйсний член Академiї наук України. В галузi iсторiї лiтератури i критики залишив собi значну есеїстичну спадщину. Особливо багато зробив П. Тичина для розширення й змiцнення iнтеранцiональних взаємозв’язкiв української лiтератури. Знаючи фрацузьку й старогрецьку мови, опанувавши вiрменську, не раз практично звертаючись до тюркських i грузинської мов, багато працював на теренi перекладацтва, збагативши українське письменство набутками їнших лiтератур. Очолював комісію з роботи з молодими літераторами у Спілці письменників України. Наприкінці життя визнав словацькому літераторові Мікулашу Неврлому: «Він єдиний (Євген Маланюк) мене розумів, він єдиний сказав мені правду… Усі інші мені брехали. Так воно й сталося… Від кларнета мого пофарбована дудка осталась… Всі мені брехали, а він один сказав мені правду».
Помер П. Тичина 16 вересня 1967 р. Похований митець на Байковому кладовищі у Києві. По його смертi засновано республiканську лiтературну премiю iменi Павла Тичини — «Чуття єдиної родини».
Визначальний для його поезiї символiчний образ Сонячних Кларнетiв — цього першоначала свiтобудови, яке має стати свiтлим i радiсним правонаступником Бога всiх релiгiй, — зливає звук i свiтло в нерозщепну єднiсть, таку, сказати б, основну молекули цiлого Всесвiту — свiтлозвук або свiтлоритм. Але панiвна роль, якщо мати на увазi молодого Тичину, все ж за музикою, тут — i майже екстатичне жадання просвiтленої гармонiї, i правдивий, чесний, iнколи до вiдчаю трагiчний вiдзвiн на епохальнi дисонанси й катаклiзми, що руйнують її. Це — Тичина в кращi часи його творчостi. Свого часу Максим Рильський сказав, що Україна знає двох найбільших новаторів — Шевченка й Тичину.

Павло Тичина (1891-1967). Аналіз творчості, критика, Українська література ХХ століття (конспекти лекцій)

Повернутися на сторінку Українська література ХХ століття

Комментарии закрыты.