• Гороскоп 2016

Олександр Олесь (1878-1944). Аналіз творчості, критика, Українська література ХХ століття (конспекти лекцій)

Олександр Олесь (1878-1944). Аналіз творчості, критика, Українська література ХХ століття (конспекти лекцій)

У 1903 р. розпочався творчий шлях О. Олеся, з чиїм іменем пов’язана ціла доба української поезiї. Завдяки творам першого періоду поет увiйшов в українську літературу як витончений лiрик, поет любовi й «пораненого серця». Академiк С. Єфремов писав, що в цiй своїй улюбленiй сферi iнтимної лірики Олесь «дає зразки справжньої високої поезiї» — то лагiдної, почасти — гейнiвської, то впалої в розпач.
Олександр Iванович Кандиба народився у Сумській області 1878 р. В 11 років помирає батько і його виховує лише мати. У цьому віці знав напам’ять і співав «Кобзаря». Навчався в початковій школі, двокласному училищі, був вільним слухачем на агрономічному відділенні Київської політехніки. Олесь прожив свої дитячi i молодечi роки на межi старої Гетьманщини i Слобожанщини, на горiшнiй Сулi, недалеко м. Бiлополя, в тодiшнiм Лебединськiм повiтi Харкiвщини. Його дiд по матерi орендував велиий панський маєток в селi Верхосулi, на пiвнiчнiм краю українського степу, i тут прожив свої молодечi лiта. З 1903 р. він — студент Харківського ветеринарного інституту. 1903 р. Олесь відвідав Полтаву під час свята на честь відкриття пам’ятника Іванові Котляревському, познайомився з чільними діячами українського письменства. Це надихнуло його, допомогло визначити літературний шлях.
Модернiстська основа свiтовiдчування, з характерним апокалiптичним протиставленням тлiнного, минущого i безкiнечного, вiчного, стає в його поезiях i драматичних творах («По дорозi в Казку», «Трагедiя серця», «Танець життя», «Художники») джерелом для розгортання настроїв, що вiдбивають драматизм переживання можливого розриву духовних, сiмейних, родових, космiчних зв’язкiв та застерiгають вiд цього. Передчуття Апокалiпсису XX вiку, хворобливi й кривавi примари народження нового свiту вiдбилися в тонкiй духовно-дисгармонiйнiй i водночас рухливо-змiннiй архiтектонiцi поезiй («Щороку») О. Олеся, в петеїстичному унiверсумi голосiв природи, людини та iсторiї. Лiрика поета складалася як поезiя контрастiв, драм i водночас туги та меланхолiї.
В поезiї серця, що нерозлучно спливається з поезiєю природи i займає таке велике мiсце в перших збiрках Олеся, вiн являється майстром пiвтонiв. Сердечнi вiдчування лежать в однiй площинi з вiдчуваннями природи. В них дуже мало еротизму, дуже рiдко виступає пожадливе почуття, зовсiм чуже задоволене раюваннє.
Революцiя 1905-1907 рр. стала переломним етапом у творчому розвитку О. Олеся: громадянськi й патрiотичнi мотиви опановують його поезiю. Він дебютує публікацією диптиху «З пісень молодості» в одеському збірнику «Багаття», переклав «Марсельєзу» й інші революційні пісні. Іван Франко незаслужено звів зміст його лірики лише до щебетання пташок і поцілунків. Незважаючи на це, Олесь, таки випускав одну за одною наступні книжки віршів. Спершу другу — «Будь мечем моїм!» (1909), а за нею — «Поезія. Книга ІІІ» (1911). Автор зазвичай нумерував збірки, далеко не завжди даючи оригінальну назву.
«Журба i радiсть», навiянi ними, однаково яснi й блаженнi. В дальших роках (1911-3) вiн постарався поблигити мотиви i настрої, якi його займали, в рядi коротких драматичних поем «Над Днiпром», «Трагедiя серця», «Тихого вечера», «Осiнь», «При свiтi ватри». Характеристичне й тут тiсне об’єднання поезiї природи з поезiєю серця. Виступаючи в передреволюцiйнiй атмосферi в лавах молодi i разом з нею вiдчуваючи всiм своїм єством приливи i вiдливи революцiйної енергiї, поет свiдомо хотiв вiддати своє слово в службу революцiйному вiдродженню свого народу. Слова «Будь мечем моїм» Олесь хотiв поставити й заголовком своєї другої книги, що мiстила поезiї 1907 i 1908 р., в котрих особливо сильно вiдбивались цi громадськi настрої. Але в тодiшнiх цензурних умовах такий заголовок був неможливий. Його «Три менти» пролунали як бойовий наказ серед напруженої тишi. Незрiвнянний вiрш «Яка краса — вiдродження країни!» проспiваний був з поетом всiм громадянством, як пiсня перемоги. Трагедiю революцiйного проводиря i маси-юрби з її iнерцією i вульгарним скептицизмом або так званим «здоровим розумом», глибоко вiдчувши її в тодiшнiх вiдносинах, поет висвітлив у найбiльшому i, мабуть, чи не найкращому своєму творi, написаному в 1912 р. Один із найкращих витворiв поета — навiяний смертю українського композитора Миколи Лисенка «Злотна Нитка» в високопоетичнiй, витриманiй формi малює iншу трагедiю творчого духа: урвання творчостi смертю творця в її розгарi серед невтiлених помислiв i невиспiваних пiсень.
В Києві Олесь — один із організаторів і провідний автор журналу «Українська хата», співредактор «Літературно-наукового вісника». Нові обсяги майстерності Олесь здобув внаслідок мандрів Середземним морем і Карпатами. Під час перебування в Італії написав низку марин із неповторними тропами. Захопився самобутнім гуцульським краєм, тут митця застала перша світова війна. Біль від його руйнування вилився у поетичному циклі «На зелених горах».
У 1914 р. в Києві вийшов томик «Драматичних етюдів» Олеся — доказ його можливостей у новому літературному роді, помітне явище символізму. В роки боротьби УНР був політичним діячем, працював культурним аташе УНР в Будапешті. Після більшовицької окупації України, збагнувши, що боротьба за національну державу програна, Олесь був змушений емігрувати. Це були часи штучного голодомору 1933 р., репресій над українською інтелігенцією. Олесь організував Комітет допомоги голодуючим в Україні, був ініціатором створення «Союзу українських журналістів і письменників», підтримав ідею створення у Відні Українського Вільного університету (і був обраний його першим почесним доктором), заснував журнали «На переломі» й «Сміх». Видав збірку «Чужиною» (1919 р.).
У 1923 р. Олесь із родиною змінив Відень на Прагу — осередок українського емігрантського життя. В останнє десятиліття життя розкрив свій талант дитячого письменника. Остання ж його поетична збірка «Цвіте трояндами» вийшла друком у 1939 р. через півроку після урочистого відзначення сорокаліття його літературної діяльності він поліг у чеську землю, похований у Празі. В еміграції Олександр Олесь був чільним ліриком. Його кращі вірші покладено на музику понад вісімдесятьма композиторами. Олесь-лірик зміг осягнути дух музики, що сягає глибин людської і народної душі.
Творчість Олеся не стала декларативною, процеси iсторичнi, суспiльно-полiтичнi, народний рух вiн сприймав не як «утилiтарист», а як «естет». Власне, категорiя «краси» — одна з головних у творчостi Олеся (як i у Миколи Вороного) — набуває в нього соцiального та етичного наповнення, спiввiдноситъся з народними iдеалами правди й справедливостi, iз законним правом народу на самостiйне буття. Ось чому спiвець «краси» стає i спiвцем нацiонального визволення. В Українськiй Народнiй Республiцi вiн бачить здiйснення споконвiчних надiй свого народу — i своїх власних — на вiльне життя у власнiй державi. Цiй своїй мрiї вiн залишається вiрним i в емiграцiї в Празi, хоча часом вона вже уявляється йому iлюзорною i вбирається у барви трагiчної безнадiї. О. Олесь реформував українську поезiю, вiн не тiльки розвинув її неоромантичнi та символiстичнi тенденцiї, не тiльки знайшов «спорiднення» модернiстичному художньому мисленню — в народно-поетичному, не лише збагатив мелос українського вiрша та його тропiку, — вiн, головне, вдихнув в українську поезiю дух невичерпної iндивiдуалiзацiї внутрiшнього життя, внiс до неї щонайтонший лiричний психологiзм i спонтанну задушевнiсть, — i за допомогою цiєї граничної iнтимiзацiї (що емоцiоналiзувала i його нацiонально-полiтичний iдеал). Парадоксальним чином причастився до загальнолюдської духовної проблематики, спрямував українську поезiю в рiчище сучасної йому європейської, або принаймнi, дав новий стимул руховi в цьому напрямi. I хоча молодшi його сподвижники, спийнявши цей стимул, пiшли далi (найталантовитiшi з них), часом його i заперечуючи, естетично долаючи (втiм, чимало було й наслiдувальникiв-профанаторiв), — все ж «олесiвський» посил, iмпульс був одним iз найпомiтнiших i найплiднiших в українськiй поезiї першої чвертi XX ст. Об’єктивне ж художнє значення його творчостi, певна рiч, виходить далеко за цi часовi межi зберiгатиметься тривалий час.
В амплуа лірика Олесь буквально за один день прославився. Як перший український лірик, він зайняв своє місце в літературній історії. Однак і його лірика ще не вміла по-справжньому говорити про любов. Його любов, як і його самотність або нудьга, були поверховими, непереконливими, декларативними. З віршів Олеся неможливо збагнути, чому, власне, ліричний герой самотній. Ряд кліше — хмари, квіти, віти, птахи, хвилі й нескінченні айстри-лілеї — переходять із вірша у вірш. Брак слова, яке б точно втілило його почуття, відчуває сам Олесь, адже в одному з ранніх віршів пише:

Ах, скільки струн в душі дзвенить!
Ах, скільки срібних мрій літає!
В які слова людські їх влить?!
Ні слів людських для їх немає…
Вони ж так прагнуть в слові жить…

Олесь підсвідомо відчув і сформулював свою головну артистичну проблему, яка була також і проблемою цілого покоління українських поетів: для того, що він прагнув зробити, бракувало слів. Ішлося про зміну поетичної мови, потребу в якій Олесь тонко відчував на підсвідомому рівні. Певною мірою його поезія була такою спробою. Однак модернізувати мову Олесю не вдалося. Він просто розвинув у ній свою, досить вузьку стильову манеру. Крім того, Олесь залишається доволі обмеженим у репертуарі своїх форм, метрики, ритму. Він виробив певні кліше й постійно їх використовував. Головною риторичною моделлю залишався вже знайомий імператив. Олеся визначали як «індивідуаліста-романтика з народницьким відтінком».

Олександр Олесь (1878-1944). Аналіз творчості, критика, Українська література ХХ століття (конспекти лекцій)

Повернутися на сторінку Українська література ХХ століття

Комментарии закрыты.