Неокласики. Українська література ХХ століття (конспекти лекцій)

Неокласики. Українська література ХХ століття (конспекти лекцій)

До «неокласиків» зачисляють всього п’ять письменників: Миколу Зерова, Михайла Драй-Хмару, Павла Пилиповича, Освальда Бурґардта (поет і перекладач німецького походження, котрий згодом друкувався під псевдонімом Юрій Клен), Максима Рильського. Усі вони були близькими друзями. Їх ще називали «гроном п’ятірним» за поетичним висловом М. Драй-Хмари, який у вірші «Лебеді» 1928 р. писав:

О гроно п’ятірне нездоланих співців,
Крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,
Що розбиває лід одчаю і зневіри.
Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття
Веде вас у світи ясне сузір’я Ліри,
Де пінить океан кипучого життя.

Правда, до «неокласиків» слід було відносити й шостого, прозаїка і літературознавця Віктора Домонтовича (Петрова). Неокласики відрізнялися високою освіченістю. Лідером серед них був Микола Зеров, професор літератури Київського університету, співробітник Академії наук. «Неокласики» не висували жодної офіційної «платформи». Та й у стильовому плані їх доробки були досить різними: тільки у Зерова переважав «чистий» неокласицизм, решта ж поетів схилялися то до символізму, то до неоромантизму, зберігаючи, однак, тверду настанову на повновартісне, політично незаангажоване мистецтво. «Неокласики» чудово знали здобутки античної та світової літератури, були компетентними у таких літературознавчих питаннях і проблемах творчості, про які навіть не здогадувалися члени інших угруповань, а тому «гроно п’ятірне» могло внести особливу лепту в українську літературу, якби не було ліквідоване владою.
Назва «неокласики» закрiпилася в термiнологiчному iнструментарiї критикiв та iсторикiв української лiтертури, хоч i неоднаково акцентувалася й тлумачилася в рiзнi часи та рiзними людьми. Чи привiд для такої назви дала широка гуманiтарна освiченiсть, насамперед М. Зерова та М. Рильського; чи антологiчнi iнтереси М. Зерова; чи розумiння термiнодавцями орiєнтацiї цiєї творчої групи на високу естетичну мiру вiчних зразкiв; чи, навпаки, нерозумiння — зведення цiєї орiєнтацiї до протиставлення завданням та iнтересам доби? У всякому разi, термiн цей не був самоназвою, як, примiром, термiни: гартованцi, плужани, ваплiтяни, футуристи та багато iнших, що вiдбивали розмаїття творчих орiєнтацiй початкової пори становлення української радянської лiтератури. Самi учасники угруповання не дуже радо сприйняли це означення як неадекватне, але мусили з ним примиритися. Неокласики — чи не єдинi в тогочасному лiтературному процесi, хто обiйшовся без манiфестiв, унiверсалiв i програм; не створили вони i своєї органiзацiї, певно, їх об’єднували не честолюбна енергiя єдностi, не фойовничий догматизм i не обов’язковi формальнi принципи, а якийсь глибший i тонший культурний настрiй, хай i соцiально та iсторично зумовлений, але не жорстко конкретизований у суспiльних проявах. I персональний склад групи визначався не органiзацiйним членством, а естетичними симпатiями й культурними тяжiннями, тому й не був аж надто чiтко окреслений. Iнколи пiд неокласиками розумiли тiльки трьох: М. Зерова, М. Рильського та П. Пилиповича. Iнколи ж, навпаки, вiдносили до них ширше коло лiтераторiв, що вiдчували потребу «великого стилю» (формула ця побутувала серед неокласикiв), орiєнтувалися на неминущi традицiї, високий мистецький рiвень та зосереджену професiйну роботу; або й просто тих, хто визнавав авторитет неокласикiв, щось у них переймав чи не приставав до бiльш войовничих громад. Отже, у рiзних джерелах близькими до неокласикiв називано i публiциста, прозаїка й критика М. Могилянського, i лiтературознавця та прозаїка В. Петрова i поета Т. Осьмачку, а то й Є. Плужника, М. Йогансена, В. Пiдмогильного, навiть львiв’янина М. Рудницького. Тобто хоч сфера аутентичного «неокласицизму» досить вузька (i вичерпується славетним «гроном п’ятiрним» — М. Зеров, М. Рильський, П. Пилипович, М. Драй-Хмара, О. Бургардт), — вiн так чи iнакше резонував iз набагато ширшим колом культурних явищ i тенденцiй. Це засвiдчує й лiтературна та iдеологiчна боротьба навколо них.
Але спробуймо бодай у найзагальнiших рисах схарактеризувати справжнiй iдейно-художнiй сенс «неокласики» та її реальне мiсце в iсторiї української лiтератури. На яскравому, а подекуди й барвистому тлi лiтературного життя перших пореволюцiйних лiт позицiя неокласикiв (як i iнших «попутникiв») поставала скромною й оборонною. Вони нiкому нiчого не накидали, а тiльки прагнули зберегти право на власний моральний i естетичний кодекс, виходячи зi свого уявлення про загальнолюдськi мистецькi цiнностi, про деяку незалежнiсть вiчного мистецтва вiд скороминущих виявiв поверхнi життя, про класичну норму в найзагальнiшому (а не тiльки суто античному чи суто «парнаському») розумiннi: строга досконалiсть форми, пошук гармонiї духу, повага до «вiчних» начал людської душi i вiдповiдний абсолют художньої правди.
За такою позицiєю неокласикiв проглядали не тiльки їхнi iндивiдуальнi уподобання та смаки, а й ширшi об’єктивнi обставини. Це, по-перше, наявнiсть у творчих сферах українського суспiльства певної «маси» старого культурного самоусвiдомлення, яке не вважало себе вичерпаним i шукало пристосування до змiненої дiйсностi та певного самоутвердження. По-друге, за умов торжества революцiйного нiгiлiзму та пролеткультiвщини дедалi глибшою ставала об’єктивна потреба в реабiлiтацiї й освоєннi культурної спадщини, усвiдомленнi й розвитку загальнолюдських та нацiональних мистецьких традицiй. По-третє, внаслiдок колонiального становища України структура нацiональної культури була збiдненою й спотвореною. Кадрiв нацiональної iнтелiгенцiї було мало, «запас» традицiй — недостатнiй. Через несприятливi iсторичнi обставини, через прямi заборони та постiйнi уривання лiнiї розвитку українське письменство не зазнало усiх етапiв стильових пошукiв та природної еволюцiї, змiни художнiх методiв, що й європейськi й росiйська лiтератури. Зокрема, мало були розвиненi форми й стилi, пов’язанi з культивуванням античностi, з «антологiчними» й «класицистичними» (в широкому значеннi — як тяжiння до унормованостi й цiлiсностi, дисциплiни духу) традицiями. Українська лiтература недостатньо зверталася до багатств свiтової культури, зокрема до її професiйно рафiнованих зразкiв. Усе це давало неокласикам iсторичний «шанс» та вiдчуття своєї невичерпаностi. Головне ж — вони пропонували свiй варiант поєднання iмпульсiв свiтової культури з нацiональною традицiєю i стихiєю, за нацiональними можливостями. Отже, фальшивою була часто вживана ранiше формула про неокласикiв як представникiв i носiїв старої культурної традицiї. «Старою» вона була переважно для «революцiйних» лiвакiв та ще за ознакою дореволюцiйного походження. Фактично ж, стосовно реального стану української лiтератури, неокласики заходжувалися коло тiєї роботи, яку в нiй ще нiхто не проробив, але яка була необхiдною; отже, з цього погляду вони були швидше новаторами, нiж консерваторами.
За певної спiльностi естетичних симпатiй i уявлень про завдання поезiї, шляхи розвитку української лiтератури, неокласики як творчi iндивiдуальностi були дуже рiзними. Найбiльший поетичний талант мав серед них М. Рильський — чи, може, вiн бiльше за iнших мiг своє обдаровання реалiзувати. В його творчостi українська традицiйна поетика досягла найвищого розвитку, поєднуючи простоту i глибину. У духовностi М. Рильського сковородинське «сладок мир» вiдтiнене тривожним, перейнятим вiдповiдальнiстю почуттям любовi до вiтчизни-України, а повнота сприймання буття знаходить умиротворено-гармонiйне вираження.
Поезiя М. Зерова надзвичайно насичена культурологiчно й iсторiософськи, суворо дисциплiнована думкою, майстерною сонетною формою; його емоцiї «окультуренi», сконтрольованi тонким розумом i вишуканим смаком. П. Пилипович лiричiший i розкутiший, вiдкритiший для рiзноманiтних стильових «спокус», вiд народнопоетичних до модернiстських, безпосреднiший у вираженнi громадянських проблем; в його творчостi вiдчувається романтично забарвлене вольове начало, а в метафорицi — слiди впливу символiзуму. У М. Драй-Хмари ще бiльше помiтний i вплив символiзму, i «невпорядкована» чуттєва стихiя, вторгнення емоцiйно «випадкового»; у нього бiльше таємничостi — якогось позарацiонального й нез’ясовного. Можна констатувати, що в поезiї М. Драй-Хмари були елементи близькостi до сюрреалiзму, «позарацiоналiстичної» поетичної мови, мови уяви, пiдсвiдомостi та iнтуїцiї, якi нинi утверджуються в творчостi деяких молодих поетiв.

Неокласики. Українська література ХХ століття (конспекти лекцій)

Повернутися на сторінку Українська література ХХ століття

Комментарии закрыты.