• Гороскоп 2016

Михайль Семенко (1892-1937). Аналіз творчості, критика, Українська література ХХ століття (конспекти лекцій)

Михайль Семенко (1892-1937). Аналіз творчості, критика, Українська література ХХ століття (конспекти лекцій)

У своїй «Поемi повстання» (1919) М. Семенко багатозначно звертався до сучасникiв: «Не обминайте Семенка». Та поети — а саме до них апелював вiдомий футурист — не поспiшали впродовж десятилiть скористатися з його творчого набутку, зокрема, й тому, що авангардне мистецтво, яке в українськiй лiтературi 10-20-х рокiв найяскравiше репрезентоване саме М. Семенком, тривалий час подавалося як антимистецтво, штукарство тощо. Тодї «беззразковостi поет» ставав зразком для негативних паралелей, бо до його творчостi прикладалися звичнi мiрки. Але подiбне мистецтво можна зрозумiти на тлi йому «рiвного», тобто в системi авангардної поезiї та адекватних пошукiв у малярствi, скульптурi, кiно.
Хто ж був цей поет, якого ще за життя один iз критикiв назвав «трагiчною та виразною постаттю» в українськiм письменствi? Чому вiн себе так дивно самоозначив — «I футурист, i антиквар?»
М. Семенко народився у селi Кибинцi на Полтавщинi. Мати поета, Марiя Проскурiвна, була письменницею-самоучкою; навчався в Хорольськiй гiмназiї, потiм — у мiсцевому та Курському реальних училищах. У 1911 р. подався до Петербурга з намiром вступити до психоневрологiчного iнституту. Скiнчивши дворiчнi загальноосвiтнi курси вiдомого педагога А. Черняєва, юнак став студентом природознавчо-iсторичного вiддiлення педагогiчного факультету. В 1914 роцi, помандрувавши за своїми кумирами — росiйськими футуристами, М. Семенко опинився у Києвi. В 1916 р. мобiлiзований до армiї. Служив вiйськовим телеграфiстом у далекому Владивостоцi. В Україну повернувся наприкiнцi 1917 р.
Дебютував М. Семенко в «Українськiй хатi». Першу збiрку «Prelude» (1913) — склали милозвучнi, але неглибокi вiршi. Це традицiйна романсова лiрика з властивою їй елегiйнiстю, безпосереднiстю почувань. Навiть iз перелiку назв легко простежуються домiнуючi образи, вловлюється визначальний мотив глибокого суму, романтичного надриву лiричного героя. Отже, у раннiй творчостi поет не був оригiнальним, а, за влучним спостереженням Д. Загула, «спiвав таким же соловейком, як i iншi». Перспектива не тiшила поета. В лонi українських «модернiстiв» вiн не збирався затримуватися, позаяк, за його глибоким переконанням, українська версифiкацiя потребувала реформiстських змiн, на якi хатяни та молодомузiвцi з їх вже мали М. Семенка за «свого» i загалом прихильно вiдгукувалися на його дебютну збiрку.
Однак строкатi школи й напрями лiтературно-мистецького Петербурга не пройшли повз увагу поета, який вперто шукав свiй голос. До власне модерної поезiї вiн дорiс саме тут. В нiй М. Семенко вбачив не лише порятунок, що має забезпечити озонне дихання його поезiї, а й силу, здатну здолати iнерцiю всiєї української версифiкацiї, що залишалась байдужою до новiтнiх пошукiв свiтової поезiї, надто авангардної.
Першi футуристичнi вiршi М. Семенка датованi днем виступу В. Маяковського в психоневрологiчному iнститутi. Це було щось схоже на другий дебют. М.Семенко рiзко одходить вiд традицiй хатян, кидає романсову поетику; в його вiршах з’являється чимала доля iронiї та самоiронiї. Звичнi теми бiльше не приваблюють поета; безликi поетизми, затертi клiше типу «утiха пестлива», «кохання краса полохлива», «огонь палкий», якими щедро всипана збiрка «Prelude», зникають назавжди. Визначається перехiд до акцентного вiрша та верлiбру. Дивнi метаморфози вiдбуваються i з лiричним героєм: замiсть вразливого, сентиментального iнтелiгента — збiрний образ колективних учасникiв нового руху: рiшучих, непримиренних, антитетичних щодо лiтературних опонентiв — пасеїстiв. Цей всесильний футуристичний герой зостанеться в поезiї М. Семенка i наступних перiодiв. Зумисний деiлюзiонiзм та еротичнi мотиви («осточортiли зорi-очi, й очi вже давно пора кинути озорювать»), оспiвування банальностей замiсть розробки «одвiчних» тем, грубий прозаїзм, дошкульний i не завжди виправданий епатаж, демонстративна «агресивнiсть», драматичний патетизм декларативно-програмних вiршiв — такi особливостi його поезiї, апробованi захiдноєвропейським авангардом, вирiзнялися на тлi «Української хати» не лише експериментаторством. Вiдвертий радикалiзм М. Семенка, який палив усi мости за собою, тепер уже лякав хатян. Не встигли вони вiдвести рук, якими благословляли iнтелiгентну поезiю «хатянина» М. Семенка, як треба було його на чiм свiт стоїть лаяти. Створювалась парадоксальна ситуацiя: з-пiд пера поета, який теж уболiвав за культурну ситуацiю в Українi (а тому й спрямовував вiстря своїх манiфестiв «Сам» та «Кверо-футуризм» проти заскорузлих i гальмiвних явищ), з’являються вiршi, вiдчуженi вiд нацiональної традицiї. Не дивно, що така поезiя бойкотувалася, не були належним чином поцiнованi безперечнi знахiдки М. Семенка, як от: звукописання, вибудоване за сематничним, музикальним, динамiчним принципом, тощо. Найбiльше на вiршах кверо-футуристичного перiоду побачився вплив раннього I. Сєверянiна та В. Маяковського, О. Гуро, хоч, власне, для М. Семенка не мали посутнього значення «орiєнтири» — росiйська чи iншi європейськi лiтератури (може, тому й залишився майже осторонь вiдомої лiтдискусiї); визначальними мистецьким критерiєм слугувала модерновiсть, новiтнiсть.
Основнi положення теорiї, яку М. Семенко влучно означив як пошуковий футуризм, викладенi в згаданих манiфестах 1914 р., що були передмовами до збiрок «Дерзання» та «Кверо-футуризм». Спрямовувались цi манiфести проти канонiзацiї та будь-якого культу в мистецтвi (над-усе болiсного й драматичного для української лiтератури культу Т. Шевченка), а також проти хуторянського, провiнцiйного мистецтва. Проголошувались «краса пошуку» та «динамiчний лет». Рух, за М. Семенком — абсолютний, адже «процес мистецтва динамiчний субстанцiйно». Кверо-футуризм М. Семенко вважав тимчасовим явищем як течiю, але постiйним — як метод. Так поет намагався теоретично обґрунтувати один iз законiв буття модерного мистецтва, –те, над чим мiзкують досi теоретики авангарду.
Дивацтва М. Семенка в поезiї, «неетичнiсть» стосовно Т. Шевченка, а також епатажно-символiчне спалення «свого «Кобзаря», нехтування нацiональним у мистецтвi (в уявi поета останнє спричинило нечуваний доти в iсторiї української лiтератури скандал. Дарма М. Семенко намагався заспокоїти публiку, запевняючи, що «вiдсутнiсть лiтературного преємства, крок тимчасовий, даного моменту, що перебуваємо»).
За обсягом продукцiя кверо-футуризму невелика, але був це чи не найцiкавiший перiод українського футуризму (на противагу iншим нацiональним «футуризмам» репрезентований одним митцем i теоретиком). Нацiональна своєрiднiсть українського раннього футуризму визначається тим, що вiн вирiс iз загальної нацiональної атмосфери, а вiдтак був спрямований на її «больовi точки».
З 1915 р. в творчостi М. Семенка розпочинається другий, продуктивний i вiдмiнний вiд попереднього, перiод творчостi i вiдкривається вiн циклом «Крапки i плями», бiльшiсть вiршiв якого написанi в iмпресiонiстичнiй манерi, — тут i безпосереднiсть бачення й вiдтворення, «культ враження», i фiксацiя далекосхiдної природи, схопленої в певну мить, уривчастими штрихами, через яскравi кольоро-звукохарактеристики. Дещо дивним видається звернення М. Семенка-реформiста до напряму, що хронологiчно передував авангарду; з iншого боку — нiчого дивного: рух вiдбувався в єдиному рiчищi романтичної стильової течiї.
Пародiювання заштампованих поетичних прийомiв, глузування над традицiйним уявленням про поезiю, «естетство навиворiт», властиве кверо-футуристичному перiоду, сходить нанiвець у сюжетних циклах iнтимної лiрики «Осiння рана», «П’єро кохає», де помiтне тяжiння до традицiйної форми. Лiризм циклiв органiчний. Написанi вони у формi солдатського щоденника. Закоханий поет, прислухаючись до «тихих затонiв душi своєї», оспiвував «захвати щастя безмежного в мiстi над бухтою». В солдатськiм щоденнику М. Семенка подибуємо справжнi перлинки iнтимної та медитативної лiрики — «Кондуктор», «Нiч», «Розставання», «Заплети косу мiцнiш» та iн.
Найнесподiванiшим було те, що украiнський футурист «розбився об серце». А щоб не дуже свої насмiхались над ним, «сентиментальною квашею», придумав вигiдний iронiчний прийом — карнавальнi маски П’єро та Дон-Кiхота. Перше наймення поет досить вперто вписував у назви циклiв i книг (окрiм згаданих — ще й «П’єро мертвопетлює» (1918), а в 1929 р. I том Повного зiбрання творiв називатиметься «Арiї трьох П’єро»). Автор маскувався.
Привертають увагу лiричнi мiнiатюри — новий для поета жанр, який засвiдчив, що його художня лабораторiя, маючи загалом типово захiдну орiєнтацiю, набувала мiсцями iншої налички — класично схiдної. Своєю лапiдарнiстю, пунктирнiстю i навiть композицiєю такi вiршi, як «Ластiвка», «Мила йде», «Над рейдом», «Рух благальний» тощо, нагадують японську, китайську поезiю.
Повернувшись на батькiвщину, М. Семенко працює навдивовиж продуктивно i лише протягом 1918 р. створює дев’ять поетичних циклiв. Серед них помiтню видiляються два символiстськi — «Гiмн св. Терезi» (сюжет владивостоцьких циклiв продовжений: одружившись, закоханий поет став «грiшним», а його молода дружина — «святою Терезою», — своєрiдне поетичне переосмислення схiдної йоги, яка вiдкидає тiлесне кохання) та цикл «В садах безрозних» — з особливим вiдчуженням вiд тогочасної дiйсностi.
Вiдколи М. Семенко став футуристом, вiн всiляко намагався форсувати ствердження в українськiй поезiї образної стихiї мiста, — це було його програмним моментом. На вiдмiну вiд своїх попередникiв, якi послуговувались в урбанiстичнiй лiрицi вивiреними поетичними прийомами, таксичний максималiзм, введення розмовно-побутової лексики та науково-технiчної термiнологiї тощо. Вiд узагальненого образу мiста поет майстерно переходить до конкретизацiї («Лiхтар», «Бульвар», «Кафе», «Тротуар», «Вулиця», — цi та подiбнi вiршi сприймаються як живописнi етюди). М. Семенко-iмпресiонiст вiдтворює звук i колiр, динамiку мiста, змальовує його в рiзнi пори року. До нього нiхто, окрiм, хiба, Є. Верхарна, не акцентував так увагу на окремих урбанiстичних реалiях та атрибутицi, так не опоетизовував їх.
Залишившись i надалi вiрним урбанiстичнiй тематицi, М. Семенко вiртуозно вiдкрив цiлу гаму вiдтiнкiв: через зовнiшнiй емпiризм пiдiйшов до створення «узагальненого образу мiста як певного символу»; десь бiля десятка його вiршiв мають назву «Мiсто»; поет створив колоритнi образи конкретних мiст («Ленiнград», «Рига», «Чорний Берлiн», «Москва»).
Семенкова поезiя довго, набагато довше, анiж росiйських футуристiв, «не приймала» революцiйнi тематики. Почасти не дивувало, бо Семенко ще у бiльшовицькому пiдпiллi, а в своїй творчостi попервах вiдтворив лише психологiчну реакцiю на негативнi наслiдки революцiї.
Паралельно М. Семенко й надалi розробляє футуристичну теорiю. Одержимiсть, невсипуща енергiя, послiдовнiсть, з якою вiн це робив, викликає подив. Ним були зорганiзованi групи «Кверо» (1914), «Фламiнго» (1919), «Ударна група поетiв-футуристiв» (1921), «Аспанфут» (1921); пiсля загибелi Г. Михайличенка вiн взявся редагувати лiтературно-мистецький тижневик «Мистецтво», далi — цiлу серiю футуристичних одноденок: «Катафалк мистецтва», «Семафор у майбутнє», «Бумеранг», «Гонг Комункульту»… Коли постало питання про призначення М. Семенка на вiдповiдальну партiйну посаду, вiн вийшов iз партiї, аби сповна вiддатись творчiй роботi. Цей вчинок, як i зв’язок iз боротьбистами, йому згодом було пригадано.
Панфутуристичною теорiєю, яку поет запропонував у 1922 р., була зроблена спроба по-своєму iнтерпретувати розвиток мистецтва, певне мiсце в якому належить, звичайно, модерну. За М. Семенком «мистецтво, досягнувши вершин академiзму та класицизму, пiшло деструктивним шляхом. Отже, мiркував теоретик, потрiбно не чекати, поки воно само по собi вiдiмре (iдеї смертi мистецтва були тодi популярними), а «добивати» його, деструктувати, аби «з уламкiв старого мистецтва зводити, конструювати нове». Панфутуризм, таким чином, ставив двоєдине завдання — деструкцiю та конструкцiю — мислився як мистецтво передової доби вiд однiєї вершини, якою виступає академiчне мистецтво, до iншої, де буде «метамистецтво» (пiсля-мистецтво).
Неабиякий хист оратора й затятого полемiста допомогли йому завоювати репутацiю «лiтературного страховиська», як то часто бувало в футуристiв. Його виступам нерiдко бракувало виваженостi, емоцiї брали верх, мали мiсце некоректнi випадки проти опонентiв, але був М. Семенко «фiгурою доби». Вiн одним iз перших почав згуртовувати лiтературнi сили; саме завдяки його пiдтримцi в лiтературно-мистецьке життя влились М. Бажан, Ю. Яновський, Р. Лiсовський, А. Чужий та iншi: багатьом вiн допомiг у скрутну хвилину i морально, i матерiально. Тiльки один промовистий факт: коли в Росiї не наважувались друкувати статтi К. Малевича, їм знаходилось мiсце на сторiнках «Нової генерацiї», радагованої М. Семенком.
У 1924 р. вийшов, а в наступному роцi витримав перевидання Семенкiв «Кобзар» — повний збiрник творiв в одному томi, який охопив вiршi 1910-1922 рр. Епатажну назву своєї книги автор прокоментував так: «То був «Кобзар» однiєї епохи: а це — iншої»; себто українська кобза початку XX ст. посутньо iнша, анiж середина XIX.
Одна за одною виходять книги «Степ» (1927), «Маруся Богуславка» (1927), «Малий Кобзар i новi вiршi» (1928). Вперто дратуючи критику i читача, якi не зрозумiли поета, не бажаючи дiйти з ними згоди, вiн повторив у новiй iнтерпретацiї назву попереднього збiрника. Власне, «Малий Кобзар i новi вiршi» — остання напiвмодерна книжка М. Семенка. Iз супре-, футуро-, кубо-поезiєю тут сусiдять традицiйнi лiричнi вiршi («Океанiя», «Туга», «Було бiля моря весело» та iншi, поетичною сублiмацiєю яких стала чарiвна «Атлантида»).
Наприкiнцi 20-х рр. розпочинається третiй перiод творчостi поета. Стильовi метаморфози були спричиненi принаймнi кiлькома факторами. Футуризм умер. Його реанiмацiя сприймалася як назадництво, бо напрям вичерпав себе як певна система iдейно-естетичних настанов. Але в його поетицi були кориснi, життєспроможнi моменти, якi варто було б творчо засвоїти й розвивати. Втiм, склалось так, що й вони були вiдкинутi нормативною естетикою. На тлi згортання стильового полiлогу, внаслiдок унiфiкацiї радянської лiтератури пiд дахом єдиного методу, вiдхiд М. Семенка вiд власної поетичної системи був вимушеним: йому, футуристовi, важко було пiдкорятись не внутрiшнiй, а продиктованiй потребi писати, як усi. Упослiджуваний як попутник, вiн, однак, не складав пiсень про «вождiв всiх народiв», а з «Михайля палкучого зробивсь Михайлом мовчазним». В ньому мало залишилось вiд того дiлового, сповненого задумiв i енергiї М. Семенка початку 20-х рокiв. Займався випадковою роботою, здебiльшого редакцiйною та перекладацькою, писав вiршованi лiбрето до опер. Намагаючись довести i своє право називатись «пролетарським», написав сповнений мотивiв самоприниження вiрш «Починаю рядовим», що було сприйнято як щира програмна заява, як вiдома лiдера вiд сповiдуваних постулатiв та банкрутство футуризму. Нелегко шукав поет виходу, намагаючись «здолати» свiй футуризм найбезболiснiшим шляхом. В цьому планi стає зрозумiлим звернення М. Семенка до сатири, де вiн, зберiгши своє гострослiв’я та дотепнiсть, мiг хоч до певної мiри залишатись собою.
Помiтним твором того часту стала хiба що «Нiмеччина» (1936) — гостросатирична поема полiтичної, философської думки, напiвстилiзована пiд манеру Г. Гейне. Нею, як i памфлетами «Промова Гiтлера», «Iнтерв’ю a la Гiтлер», автор попереджав свiт про загрозу фашизму та його людиноненависницькi замiри. Сатиричний пафос особливо гостро сприймається на тлi глибоких лiрико-фiлософських роздумiв.
23 квiтня 1937 р. в Києвi ще вiдбувся творчий вечiр Михайля Семенка, а через три днi його заарештували, iнкримiнувавши, як i багатьом тодi, участь в «троцькiстсько-авербахiвському блоцi». Пiсля пiврiчного тюремного ув’язнення М. Семенка розстрiляли в м. Києвi 24 жовтня 1937 р.

Михайль Семенко (1892-1937). Аналіз творчості, критика, Українська література ХХ століття (конспекти лекцій)

Повернутися на сторінку Українська література ХХ століття

Комментарии закрыты.