Михайло Петрович Старицький (1840-1904). Аналіз творчості, критика, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Михайло Петрович Старицький (1840-1904). Аналіз творчості, критика, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Михайло Петрович Старицький народився 1 (14) грудня 1840 р. на Полтавщинi в селi Клiпенцях у дворянськiй дрiбнопомiщицькiй родинi. Батько — вiдставний уланський ротмiстр Петро Iванович помер, коли Михайловi йшов п’ятий рiк, а невдовзi, 1852 р., не стало й матерi — Настасiї Захарiвни, що походила з родини Лисенкiв. Рано осиротiлий Михайло виховувався в сiм’ї Вiталiя Лисенка — батька майбутнього композитора. Пiсля закiнчення Полтавської гiмназiї М. Старицький 1858 р. разом з Миколою Лисенком вступає до Харкiвського унiверситету, а 1860 р. друзi переходять до Київського, змiнивши фiзико-математичний факультет на юридичний. Через рiк, досягши повнолiття, Старицький перериває навчання, їде на Полтавщину, щоб вступити у володiння спадщиною, одружується з сестрою Миколи — Софiєю Вiталiївною i, влаштувавши господарськi справи, повертається до Києва. Пiсля закiнчення унiверситету в 1864 р. працює в Київському iсторичному архiвi. 1868 р. Старицький з родиною перебирається на Подiлля, в придбаний у с. Карпiвцi невеликий маєток, але невдовзi, 1871 р., повертається до Києва.
Свiтогляд й естетичнi погляди Старицького формувалися в 60-70-тi роки. Полум’я селянських «бунтiв», скасування «згори» крiпацтва й «голодна воля», пореформена реакцiя, розгортання другого, «рiзночинського» перiоду визвольного руху в країнi, «валуєвський» циркуляр (1863), а згодом Емський акт (1876), спрямованi на посилення нацiонального гноблення, прудушення української мови й прогресивної культури, поляризацiя революцiйно-демократичних i буржуазно-нацiоналiстичних тенденцiй в суспiльствi, — неминуче позначалися на розвитку й дiяльностi М. Старицького.
Саме прагнення бути корисним народнiй справi спонукувало Старицького до рiзнобiчної дiяльностi, а велика обдарованiсть забезпечувала плiднiсть усiх його починань.
Студентом вiн вiдвiдує збори й мiтинги, займається просвiтительством, працюючи в недiльних школах, народних бiблiотеках, рiзних гуртках. Згодом бере участь у роботi київської Громади, Пiвденно-захiдного вiддiлу Росiйського географiчного товариства, стає одним з фундаторiв Всеросiйського театрального товариства, органiзатором i дiяльним членом Київського лiтературно-артистичного товариства. Театральна справа завдячує Старицькому i як драматургу, i як iнiцiатору та керiвниковi вiдомих театральних труп, для утримання яких йому довелося навiть позбутися свого маєтку. В коло однодумцiв Старицького в рiзний час входили Марко Кропивницький i Панас Саксаганський, Iван Карпенко-Карий i Марiя Заньковецька, Микола Садовський i Ганна Затиркевич та багато iнших акторiв. Географiя гастролей обiймала, крiм України, широкi простори Росiйської iмперiї — вiд Петербурга i Москви до Кишинева i Ростова-на-Дону, Одеси, Тифлiса й Мiнська, Нижнього Новгорода й Страханi, сягала Вiльна й Варшави. Все це разом по праву можна назвати Театром Старицького.
Великi заслуги Старицького й у видавничiй справi. Крiм публiкацiї, власних творiв, вiн пiсля невдачi в органiзацiї лiтературно-художнього журналу в тяжких цензурних умовах здiйснює видання двох випускiв альманаху «Рада» (1883, 1884).
Вiдомий М. Старицький i як талановитий перекладач з росiйської (О. Пушкiн, I. Крилов, М. Гоголь, М. Лермонтов, М. Некрасов, М. Огарьов, С. Надсон) та європейських (В. Сирокомля, А. Мiцкевич, Ю. Словацький, Шекспiр, Байрон, Гете, Гейне, Гюго, Андерсен, сербськi поети та iн.) лiтератур, чому сприяло добре володiння нiмецькою, французською та англiйською мовами.
До останнього подиху Старицький не випускав iз рук пера. Помер вiн у Києвi 14 (27) квiтня 1904 р. й похований на Байковому кладовищi. Виняткова творча активнiсть забезпечила йому повагу сучасникiв i вдячнiсть нащадкiв. Важко визначити градацiю звершень таких рiзнопрофiльних митцiв, як Старицький, що в кожному родi, жанрi й видi досяг певних висот. I все ж огляд його творчих надбань варто вiдкрити поезiєю. Вiршувати Старицький почав ще в гiмназiї, де захоплювався поезiями Пушкiна й Лермонтова, читав забороненi вiршi Шевченка. Схиляння Старицького перед Шевченком, пронесене протягом усього життя, позначилося на проблематицi й спрямуваннi його поезiй, визначило мiсце доробку поета в сучасному лiтературному процесi.
Старицький власною творчiстю утверджував активну позицiю в тогочасних обставинах. У бiльшостi його вiршiв, навiть пейзажних чи лiрично-iнтимних, переважає тема народу, його тяжкої недолi. З душевною теплотою i неприхованою симпатiєю малює поет образи трудiвникiв. Високопоетичним утвердженням чистоти почуттiв звичайних людей є його поезiї «Ждання» (1865), «В садку» (1886), «На озерi» (1869) та iн. Серед них особливо вирiзняється «Виклик» (1870). Покладений на музику М. Лисенком (серенада Левка з оперети «Утоплена»), цей вiрш став улюбленою народною пiснею, мiцно ввiйшов у самодiяльний i професiйний репертуар.
Зiр поета нiби мимохiть зосереджує увагу й на худесенькiй руцi швачки, її нахиленiй голiвцi, на довгому кашлi в довгi ночi та завжди червоних вiд постiйного недосипу очах, на латаному платковi та зiгнутiй над панським шитвом спинi й при каганцi, й денному свiтлi, внаслiдок чого гiвного звучання набувають заключнi немовби спокiйно констатуючi рядки коротенького вiрша «Швачка».
Поет повстає проти «кривди могучої», закликає до боротьби з нею. Йдеться й про долю народу, й про долю рiдного краю. Слiд особливо наголосити, що Старицький завжди з палкою публiцистичною оперативнiстю реагував на тогочаснi соцiальнi подiї. Облуднiсть реформи 1861 р., реакцiя пiсля пострiлу народовольця Д. В. Каракозова в Олександра II (1866) вiдгукнулися в сумовитих рядках поезiї «Iзнов нудьга».
Визвольнi вiйни балканських слов’ян, повстання проти турецького поневолення у Боснiї, Герцеговинi та Болгарiї, сербсько-турецька вiйна 1876 р., в якiй брали участь росiйськi й українськi добровольцi, викликали гостру реакцiю поета. Єднання слов’янських народiв стало темою таких високопоетичних творiв, як «До Дунаю», «До бронi», «Смерть слов’янина», вiнцем яких є «До слов’ян» (1872). Вiрш має досить складну творчу iсторiю, його пафос полягає в заклику слов’янських народiв до спiльної боротьби проти нацiонального гноблення.
Принциповий характер має звернення до «брата москаля», де майже афористично стверджена думка про одвiчну спiльнiсть з росiйським народом.
До того ж Старицький вперше в українськiй поезiї створив образ жiнки-революцiонерки у вiршi «Зiходить мiсяць, гаснуть зорi…» (1875). Показово, що поет опрацьовував його фактично до останнiх днiв — вiд першої публiкацiї 1883 р. та передруку 1885 р. аж до посмертної збiрки, долаючи цензурнi перепони й вдосконалюючи форму. Глибокий лiризм, психологiчний портрет «коханої мрiї», до якої звенено винятково проникливi слова, дають пiдстави здогадуватися, що за її образом криється реальний прототип, близький самому поетовi.
У багатьох вiршах Старицький i прямо, й опосередковано оспiвує Україну, її чудову природу, красивих i працьовитих людей. Важкий, нестерпний сучасний стан рiдного краю, де «за лихими владарями» замiсть вирубаних ради наживи лiсiв тепер тiльки «пеньки корявi бовванiють лишаями», де «й худоби нiде пасти», на колись ясних плесах «по кочковинi шпацирують лише свинi», де повсюдно смердять «броварi й льохи горiлки», а «слабi понурi люди ледве носять шкури», в iнвективi Старицького «За лихими владарями» (1876) контрастно зiставляється з дещо iдеалiзованим минулим, хоч зрозумiло, що таке зiставлення вжито для посилення звинувачень сучасним «лихим владарям», i недарма цей вираз вiд заголовка рефреном повторюється в кожнiй строфi як неприйняття насамперед сучасного поетовi устрою.
Висловлюючи свої почуття у вiршi «До України», поет окреслює життєвi картини рiдного краю з «хмарами вишняку», веселим плескотом дiтвори на ставку, згадує «у нiчку весняну жабиний гвалт», селян за працею i «стукiт говiркий цiпiв по всiх токах», «при каганцi i верстiн сюрчання, i бесiди, i пiсню чи ридання тихесеньке жiночої журби».
Поетичнi засоби, художня манера й мовнi шукання Старицького визначилися насамперед прагненням максимально чiтко виявити провiдну думку, викликати доступнiсть її й адекватне сприйняття рiзнотипним читачем. Значну роль при цьому вiдiграють метафори, епiтети, порiвняння. Так, для характеристики сучасного ладу добираються недвозначнi означення — «ворожий мир», «неволя страшна», «кривда могуча», «мир трухлявий», «невiльнича пiтьма», «смiтник заласних поганцiв», «багновище», «нiч-стума», «морок i мана», «невiльницьке ярмо, «стоголовий людський кат», «окрадена родина», «рабьска супонь», «озвiренi катюги», «вiкова неволя» та iн. Для суспiльного стану, народної долi характерний iнший ряд — «пiдбитий стиглий колос», «край сиротливий», «люд, ярмлений вiками», «бiдота бездомна» тощо. Широко користається Старицький образами-символами, властивими революцiйнiй народницькiй поезiї: «псалом вiри», «терновий вiнець», «правда дзвiн», «нива», «храм святих надiй», «правди вiвтарi», «сонце правди», «мученик».
Сам великий словотворець, вiн виступав в оборону свого поетичного співбрата, обстоюючи принципово важливе положення про те, що кожний, особливо талановитий художник виробляє окрему мову як прикмету, вияв iндивiдуальностi, а слабкi письменники, позбавленi iндивiдуально забарвленої мови, саме й пишуть безбарвно, мляво. До того ж багато слiв, що 1882 р. разили читачiв, увiйшли в загальне вживання. Сьогоднi нiкого не бентежать такi слова й вирази, як нестяма, страдниця, бездольцi, недбальцi, дурманити, приємнiсть, дочасовий тощо, i нiхто вже не пам’ятає, що на основi глибокого знання народної мови вони були створенi Старицьким.
В iсторiї української поезiї значна роль належить перекладам i переспiвам Старицького. Фактично лiтературну дiяльнiсть вiн i розпочав з прекладу. 1865 р. були опублiкованi лермонтовськi «Парус», «I нудно, i сумно…», «Оповитi млою…», «Як жито хвилями хиляється i грає…», «Сон», «Заврядне оповiдання» Огарьова; «На скелi пiвнiшнiй та голiй…», «Хвилею тiльки прилине…», «Море безкрає вкруги…», «Снилась менi дiвчинонька…», «Менi снились сльози i палкi поривання…», «Щоку до моєї щоки прихили…», «Брати мої рiднi! Як сонце сiдає…» Гейне та двi байки Крилова — «Гуси» i «Наймит та хазяїн».
У наступнi роки кiлькiсть перекладiв зростала, розширювалося коло авторiв, яких перекладав Старицький. Якщо спочатку переклади публiкувалися переважно у львiвських часописах «Нива» та «Правда», то 1873 р. в Києвi виходить однотомник «Казки Андерсена з життєписсю. Преклав з первотвора М. Стариченко», а наступного, 1874 р. — «Байки Крилова. Вибрав i переклав М. Старицький» 1875 р. — лермонтовська «Пiсня про царя Iвана Васильовича, молодого опричника та одважного крамаренка Калашникова» й одночасно в чотирьох номерах «Правди» друкується переклад «Демона». Майже слiдом, 1876 р., виходять «Сербськi народнi думи й пiснi. Переложив М. Старицький. Частина I. Думи юнацькi. Чиста виручка на користь братiв-слов’ян».
Друга й третя частина, складенi iз побутових, жiночих та обрядових пiсень, внаслiдок цензурних заборон пiсля Емського акта 1876 р., свiту не побачили й пiзнiше публiкувалися в авторському збiрнику «З данього зшитку. Пiснi i думи» (1881).
Обсяг перекладацької дiяльностi Старицького рiзноманiтний i значний — понад 200 творiв. При виборi авторiв i творiв для перекладу насамперед виявлялися також демократичнi тенденцiї Старицького. Особливо охоче прекладав вiн росiйських поетiв — Пушкiна, Лермонтова i найбiльше Некрасова. Iнтерес Старицького до поезiї Пушкiна вiдчутно зрiс наприкiнцi вiку, коли в Києвi готувався збiрник українських перекладiв до 100-рiччя з дня народження генiального поета. В своїх перекладах вiн прагнув додержуватися розмiру й образної системи оригiналу, хоч i не повнiстю уникнув спокуси стилiзацiї пiд сучасну йому громадянську поезiю.
Переклади Старицького з росiйської та iнших свiтових лiтератур сприяли, з одного боку, засвоєнню ним їхнього досвiду, а з другого — збагачували українське письменство високими iдеями й досконалими поетичними образами, ставали надбанням рiдного слова, виховували повагу до iнших народiв, служили зближенню мiж ними, викликали почуття, якi б ми сьогоднi назвали iнтернацiоналiстськими.
Характерно i те, що Старицький рiвночасно перекладав росiйською мовою також поезiї Є. Гребiнки, Лесi Українки та А. Кримського.
Драматичну дiяльнiсть Старицький фактично розпочав iнсценiзацiями творiв Гоголя — оперета «Рiздвяна нiч» (музика М. Лисенка) та п’єса «Сорочинський ярмарок». (Згодом за Гоголем були написанi «Тарас Бульба» — спочатку лiбретто для опери М. Лисенка (1880), потiм — драма на 5 дiй (1893) та лiбретто опери «Утоплена»). До переробок для сцени творiв iнших авторiв, iнсценiзацiй та написання п’єс за запозиченими сюжетами Старицький вдавався i пiзнiше. Серед них — оперета «Чорноморцi», музика М. Лисенка (за «Чорноморським побитом на Кубанi» Я. Кухаренка), «За двома зайцями» (за комедiєю «На Кожум’яках» I. Нечуя-Левицького), «Крути, та не перекручуй» (за п’єсою «Перемудрив» Панаса Мирного), «Нiч пiд Iвана Купала» (за повiстю О. Шабельської «Наброски карандашом»). «Зимовий вечiр» (за однойменним оповiданнм польської письменницi Е. Ожешко), «Юрко Довбиш» (за сюжетом роману «Боротьба за право» австрiйського письменника К. Е. Францоза), «Циганка Аза» (за мотивами повiсти «Хата за селом» польського письменника Ю. Крашевського), «Зимовий вечiр» (за п’єсою «Громадянська смерть» iталiйського драматурга П. Джакометтi, вiдомий росiйський переклад О. М. Островського пiд назвою «Семья преступника»).
Переважна бiльшiсть переробок Старицького сприймається як новi, цiлком самостiйнi твори. Адже вiн не тiльки забезпечував їм сценiчнiсть, а й «докорiнно змiнював i поглиблював соцiальну основу першотвору, надавав бiльшої загостреностi його провiднiй iдеї».
Головний конфлiкт, обраний для соцiально-психологiчної драми «Не судилось», зосередив увагу драматурга бiльше на розкладi «панського болота» — помiщицької родини (чого варта, скажiмо, брутальна й цинiчна Зiзi), що в свою твань затягує i простих людей (лакей Харлампiй, покоївка Аннушка), внаслiдок чого соцiальне розшарування на селi лишилося дещо збоку. Зате в iнших п’єсах саме воно виходить на перший план («У темрявi», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорницi»).
Драма «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорницi» (1887) написана за мотивами народної пiснi та переказами про її легендарну авторку Марусю Шурай (Чурай). Тема й сюжет пiснi спричинили появу багатьох творiв, у тому числi й драматичних, але тiльки Старицькому пощастило рельєфно окреслити соцiальнi особливостi сiльського життя, розкрити психологiю героїв, органiчно поєднати багатство фольклору з перипетiями напруженої дiї, вiдтворити барвисту мову звичайних трудiвникiв, поєднати вчинки героїв з причинами соцiального характеру.
До 1893 р. Старицький мав уже творчий досвiд не тiльки драматурга, а й визначного органiзатора театральної справи, тому цiлком закономiрно, що, розробляючи проблеми iнтелiгенцiї, вiн звернувся до добре вiдомого йому акторського життя. Це насамперед становище митця в суспiльствi, ворожiсть буржуазного укладу життя i справжнього мистецтва.
Центральна постать п’єси «Талан» (1893) — Марiя Лучицька багатьма рисами й деталями життя перегукується з видатною українською актрисою Марiєю Заньковецькою, якiй була присвячена ця «драма iз побуту малоруських акторiв».
У драмi «Талан» Старицький вдався до незвичного сценiчного прийому: у другiй картинi IV дiї виконується уривок з його ж драми «Богдан Хмельницький», перша редакцiя якої 1887 р. була заборонена цензурою. Таке небезпечне самоцитування засвiдчувало не тiльки мужнiсть драматурга, а й насамперед його невгасимий iнтерес до героїчного минулого України.
Вiдiйшовши за станом здоров’я вiд активної театральної дiяльностi, Старицький цiлком вiддається лiтературнiй творчостi. Саме в цi роки одна по однiй з’являються його вiршованi iсторичнi драми — «Богдан Хмельницький» (1896), «Маруся Богуславка» (1897), «Оборона Бушi» (1898) та «Остання нiч» (1899).
Минуле для Старицького не було втечею вiд дiйсностi. Навпаки, обираючи для цих творiв справжнi iсторичнi подiї, Старицький оспiвував мужнiсть народу в боротьбi з ворогом, його проводирiв, якi вчиняли народну волю.
Буремнi роки визвольної вiйни українського народу 1648-1654 рр. складають провiдну тему драм «Богдан Хмельницький» i «Оборона Бушi». Велич уславленого гетьмана полягає в тому, що вiн, побачивши страшну неволю, переборює опiр зрадливої старшини, зокрема пiдступного генерального писаря Iвана Виговського, й знаходить єдино вiрний шлях.
До XVII ст. вiднiс Старицький i подiї iсторично-побутової драми «Маруся Богуславка», створеної за мотивами народних дум i пiсень. Знову постає проблема патрiотизму, вiдданостi вiтчизнi, усвiдомлення боргу й вини перед нею.
Михайло Старицький i в поезiї, i в драматургiї, i в прозi виступив як новатор, що на новому етапi творчо розвинув традицiї Тараса Шевченка й Марка Вовчка, став гiдним соратником Iвана Франка й Лесi Українки.

Михайло Петрович Старицький (1840-1904). Аналіз творчості, критика, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Повернутися на сторінку Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Комментарии закрыты.