Михайло Петренко (1817-1862). Аналіз творчості, критика, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Михайло Петренко (1817-1862). Аналіз творчості, критика, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Донині залишаються скупими відомості про життя й творчу діяльність Михайла Петренка. Незнане його точне зображення, лише порівняно недавно краєзнавцями — земляками поета з’ясовано дату його смерті. Поза всім тим творчість М. Петренка, одного з найталановитіших українських поетів-романтиків, починаючи від відомого вірша «Дивлюсь я на небо…», що став народною піснею, належить до поетичної спадщини, яка активно функціонує й загалом не обділена увагою літературознавців, інтересом культурного читача.
Михайло Миколайович Петренко народився 1817 р. в містечку Слов’янську на Донеччині. Відомо, що 1841 р. він закінчив юридичний факультет Харківського університету, далі працював у Харкові в палаті карного суду, пізніше — секретарем Вовчанського повітового суду, насамкінець — повітовим стряпчим у місті Лебедині, де й помер 25 грудня 1862 р. (6 січня 1863 р. за новим стилем).
Безперечним є те, що під час навчання в університеті М. Петренко зблизився з гуртком, що існував у Харкові. Рік закінчення університету став і роком літературного дебюту поета: у харківському альманасі «Сніп» (1841) було видруковано його три вірші — «Дивлюсь я на небо…», «Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче…» та «По небу блакитнім очима блукаю…». Твори поета відразу звернули на себе увагу сучасників.
Паралельно з Т. Шевченком Петренко в ліриці розбудовує ліричне «я», намагаючись надати йому масштабних внутрішніх вимірів, робить спроби вибудови образу ліричного героя. Цим поезія Петренка відрізняється, з одного боку, від творчості О. Падальського, М. Шашкевича, В. Забіли, С. Карпенка, С. Руданського, в якій також наявне безпосереднє вираження ліричного «я», проте бракує його внутрішньої структурованості, а з іншого — від творчості А. Метлинського, М. Костомарова, Л. Боровиковського, М. Устияновича, інтенсивне й індивідуальне романтичне світовідчуття яких було висловлене переважно в позаособистісних формах, в описах та повістуваннях. Тим часом уже в перших творах Петренка описового та повістувального плану усе виразніше окреслюються обриси особи — з її індивідуальним почуттям, певною часткою інтроспекції та намаганням відверто вести мову про окремі свої переживання, селекційовані відповідно до накреслюваного автором образу героя.
І цілком літературним романтизмом за своїми мотивами, образами, версифікацією є цикли «Небо», «Слов’янськ», вірші «Як в сумерки вечірній дзвін…», «Тебе не стане в сих місцях…», четверта частина циклу «Недуг» та ін.
Вплив російської поезії на творчість М. Петренка — це переважно вплив школи російського вірша. Тим часом за своїми переживаннями й настроями Петренко є глибоко національним українським поетом. Дух європейського романтизму був своєрідним активізатором того, щоб серед широкої гами емоційних рис української душі чутливий і вдумливий поет віднайшов типово романтичне ставлення людини до дійсності, примітно забарвлене національним колоритом. Одним із досягнень українського романтизму, явищем, у якому в концентрованому вигляді передано одну з сутнісних характеристик романтичного стану особистості, є цикл М. Петренка «Небо» («Дивлюся на небо та й думку гадаю…», «По небу блакитнім очима блукаю…» «Схилившись на руку, дивлюся я…»).
У першому з віршів окреслено ті обставини життя героя, що спонукають його шукати розради у небі, мріяти про «крилля», на яких міг би сягнути «далеко за хмари, подальше од світу». У другому — з надзвичайною виразністю відтворено незрівнянний, натхненний стан злиття поетового «я» з безміром неба, розчинення — уявне, на грані реальності й марення — у ньому.
Нарешті, у третьому вірші представлено свого роду «гносеологічний» аспект все тієї ж картини задивлення в небо. Небо та його дивна, містична дія на героя постають як щось трансцендентне, як непояснима нематеріальна субстанція. В образі неба для героя віршів відкривається стихія, спорідненя з його душею. В ній він убачає підставу розв’язання всіх конфліктів, взагалі проблеми існування.
Для романтичного героя циклу притаманний космізм переживання. В узагальненому плані герой творів М. Петренка маніфестує собою могутній порив людини у безмежжя. У віршах постає як ідеал єдність індивідуального людського існування з безміром простору й часу, представленого небом. Конкретність останнього образу, подання його в різних станах (то «вечернього крайнеба», то вкритого хмарами, то блакитного) уможливлює для сприйняття героя нерозділеність реальності й уяви, фізичного об’єкта й того, що за ним відчуває зворушена, піднесена душа.
Щоправда, для віршів циклу видається зайвою причинова мотивація прагнень героя; поет намагається пояснити його потяг до трансцендентного якимсь особливим «лютим горем», якого той нібито зазнає від людей. Проекція небесного пориву на вже знайому постать сироти-бідолахи — замість віднесення цього почуття до кожного індивіда — фактично применшує смисловий масштаб творів.
Рефлексивність як ознака лірики М. Петренка не в останню чергу пояснюється й тими об’єктами, які поет обирає для опису, чи, точніше, вираження до них свого емоційного ставлення. Образ безмежного неба (а саме це є головним у циклі) сам по собі важко поділити на конкретні, зокрема пейзажні, деталі. Подібний об’єкт відображення — і в циклі «Слов’янськ» (місто, де народився поет). Ним виступає не так саме місто, як враження від пісень, що їх співають дівчата зі Слов’янська. Проте й тут поет знаходить спосіб художніх рішень. Спогад про колишнє слухання пісень і теперішніх споминів про них у природному своєму вияві небагатий на ще якогось типу відчуття, крім слухових, але й тут не забезпечений обширом мовно-лексичних відтінків. Тим часом усе це розгорнуто поетом у цілий цикл із чотирьох творів.
Поет немов розширює межі самого цього факту, враження від рідних пісень, що лунають з уст найкращих, як здається йому, дівчат, намагається конкретизувати й опредмечувати всім можливими засобами: пейзажними описами обстановок, зіставленням дії пісень на тлі інших предметів, переданням динаміки свого внурішнього стану, фіксацією настрою пісень, реального й метафоричного обширу їх звучання. Послідовне варіювання кількох мотивів (герой на чужині, туга за рідними місцями, за піснями, які над ними ширяли, тощо) дає змогу створити смислову й стильову цілісність циклу, певну художню систему, де значущі поетичні елементи взаємопідтримують один одного. У циклах «Слов’янськ» та, особливо «Небо» засвідчена така самобутня риса художнього мислення поета, як багатократне варіативне повернення до того самого предмета, своєрідна синхронічна циклічність викладу чи, в музичних термінах, лірична «фуга», ширше культивована українською поезією значно пізніше — у ХХ ст. (П. Тичина, В. Барка).
Обираючи для опису, як у згаданих двох циклах, «важкі» об’єкти й досягаючи тут виразності почуття, М. Петренко, проти сподівання, не постає в інших творах як майстер пейзажу, портрета, взагалі точного відтворення довкілля. Поза панорамним зображенням неба (зорі, сонце, місяць) предметність поезії Петренка невисока, й він тут не може дорівнятися Л. Боровиковському, А. Метлинському, О. Афанасьєву-Чужбинському.
Сягаючи загалом масштабнішого виміру, ніж герой лірики В. Забіли, бувши відкритим у своїй трансценденції безмірові універсуму та реальному просторові батьківщини, герой лірики Петренка водночас своєю істотною буттєвою характеристикою має те, що ріднить його з типовим героєм тогочасної української романтичної поезії, — відчуття сирітства, передусім у плані метафізичному («Весна», цикл «Небо»), що, втім, стосовно поета було грунтовне на дійсному факті («Батьківська могила»), відкинутість особистості за коло звичайних житейських стосунків, переживання розлуки, нещасливої закоханості.
Космізм світовідчуття героя має в поезії М. Петренка чимало шляхів виходу на внутрішньо-особистісні, «страдницькі» теми. Сиротина зі своїми земними кривдами фігурував уже в циклі «Небо», ця ж каузальна поєднаність душевної незатишності із задивленням у просторове видноколо розгорнута й в інших творах, наприклад, «Туди мої очі…». Очевидно, на рівні конструювання художнього світу, образ крайнеба в поезії М. Петренка виступав також метафорою просторової, часової, психологічної межі, за якою герой позбувався почуття незахищеності, відчуженості в реальному світі.
Цікаво, що таке бачення світу в поезії Петренка не має ознак пантеїстичних. Ні простір природи загалом, ні далечінь неба, зокрема, не виступають у його поезії синонімом Бога. Бог є у цьому контексті іншою, окремою субстанцією; так, із пошуками правди, із сумнівами при гріховність діяння герой поезії звертається до Бога, — не до неба.
Петренко — один із перших українських поетів, який здійснив спробу психологічного поглиблення любовної теми, подальшого індивідуалізованого розгортання її з того стану, в якому вона на початок 40-х років ХІХ ст. існувала в літературній традиції та народної творчості. Передусім поет емоційно підсилює й оживлює уявлення про любов як страждання, відкидаючи при цьому його стереотипні, тривіальні значення (наприклад, «солодке», приємне страждання). Любов у трактуванні поета містить у собі елемент реального душевного болю й прикрощів, проте поза цим усім розкривається в неповторній змістовності. Тему страждання від любові поет конкретизує у зіштовхуванні цього почуття з різними обставинами й ситуаціями, на змалювання його мобілізує емоційно наснажені лексичні значення та низку експресивних образів, у яких подекуди вчувається стилістика романсу.
Поет видобуває окремі ознаки психологічної деталізації у змалюванні пристрасті, туги, його лірика в цих мотивах значно чіткіша і навіть художньо — не емпірично — достовірніша, ніж композиційно переобтяжена лірика В. Забіли, і становить своєрідну паралель (за часом написання, очевидно, більш ранню) до психологічної лірики Т. Шевченка (при тому, що в ній зовсім інші настрої та мотиви). Любовна лірика М. Петренка з художнього погляду нерівна: в ній трапляються то виразні прояви літературщини, то скутість і схематизм, то надуживання риторичними прийомами; в одних випадках смуток героя (героїні) видається декоративним, вчинок його — надто умовним у контексті всього твору, в інших випадках поет віднаходить точніше відтворення стану героя через зображення його фізичних відчуттів, уявно-метафоричних учинків, як, наприклад у третьому розділі циклу «Недуг»: лише виснаження на межі сну та безсоння здатне на якийсь час заморити те «горе нескінченне», яке терпить герой.
Основою поетичного доробку М. Петренка, яка й визначає його місце в українській поезії, є медитативно-розмислова лірика, майже цілковито зосереджена на внутрішніх станах ліричного «я». Настрої туги, невтоленості, відчуженості від світу, трансценденція героя поза межі емпіричної дійсності — це ознаки психологічного романтизму, тобто романтизму у вужчому й найбільш точному значенні слова. Поза зверненням до літературних та фольклорних «загальних місць» поет намагався, в міру своїх можливостей, здійснити самобутньо-індивідуальне проникнення у внутрішній світ особистості, зокрема в моменті її романтичного поривання. Лірика поета не підтримує тенденції до деталізованого зображення предметів зовнішнього світу, як це намічалося того часу в поезії А. Метлинського, О. Афанасьєва-Чужбинського, Т. Шевченка, в бурлескних поемах, проте «загальниковість» стилю М. Петренка не більша, ніж народних пісень. Переживання його героя супроводжують, хай скупі, пейзажні описи, елементи ескізної зримості присутні в умовній, гаданій дії, здійснюється рух у напрямку розгортання, переважно в акті матеріалізації, метафори та порівняння, нарешті, окремі описи душевних станів, переважно романтичного характеру засвідчують орієнтованість поета на конкретність та психологічну точність.
Водночас стиль поета насичений і абстрактними образами-поняттями (можливо, саме ця обставина й інспірує думку про «загальниковість»). Співдіючи в ряді випадків із фольклорною образністю, з типовими романсовими мотивами, поетичне мислення Петренка у відтворенні глибоких, суто романтичних переживань вирізняється й індивідуалізованою концептуальністю, й стильовою ускладненістю.

Михайло Петренко (1817-1862). Аналіз творчості, критика, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Повернутися на сторінку Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Комментарии закрыты.