• Гороскоп 2016

Микола Костомаров (Iєремiя Галка) (1817-1885). Аналіз творчості, критика, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Микола Костомаров (Iєремiя Галка) (1817-1885). Аналіз творчості, критика, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Людина непересiчної долi, величезної культури й освiченостi, iсторик i археолог, фольклорист i етнограф, поет i прозаїк, Микола Iванович Костомаров був насамперед працьовитою людиною й увесь свiй вiк провiв за письмовим столом i в архiвних пошуках документiв, якi давали йому змогу вiдкривати новi сторiнки у українськiй iсторiї. Вiн перший у той час звернувся до вивчення iсторiї України, що тодi, та, на жаль, i до недавнього минулого, вважалося недоречним. Саме М. I. Костомаров один з перших порушив питання про узаконення мови українського народу, його iсторiї, активно вiдстоював думку, що творцями iсторiї є не царi та їхнi наближенi вельможi, а народ. Служiння народовi було головним змiстом життя i працi М. I. Костомарова. До цього необхiдно додати громадянську позицiю М. I. Костомарова, його антикрiпосницькi переконання, близькiсть до революцiйно-демократичного руху. Будучи одним iз засновникiв таємної полiтичної, антикрiпосницької i антицаристської органiзацiї — Кирило-Мефодiївське братство, вiн засвiдчив себе як передовий громадський дiяч свого часу.
Сучасна наукова громадськiсть цiлком справедливо ставить М. Костомарова поряд з визначними представниками вiтчизняної думки XIX столiття.
Як історик Костомаров утверджував провідну роль народних мас у суспільному житті, досліджував визвольні народні рухи, запровадив до наукового вжитку велику кількість архівних історичних документів, був автором близько 300 фундаментальних історичних досліджень, критичних і полемічних статей, які, зокрема, стосувалися життя українського народу. Вчений багато зробив для з’ясування етногенезу східнослов’янських народів, вивчення їхніх міфології, вірувань, фольклору й археології. Він був організатором створення популярної літератури для самоосвіти народу, порушував питання народної освіти рідною мовою та інші педагогічні проблеми, став одним із засновників недільних шкіл.
Велика заслуга Костомарова у збиранні народної творчості, вивченні народних звичаїв і побуту, в розвитку теоретичних засад народжуваної фольклористики, у виробленні на основі народної естетики літературної теорії нового українського письменства.
Один із перших фахівців української літературної критики, який виробляв її науково-методологічні засади, Костомаров організував українську журналістику, видавав і популяризував твори українських письменників, насамперед Т. Шевченка, а також перекладав твори слов’янських і західноєвропейських літератур.

Лiтературна критика (грецьк. — судження) — вiдносно самостiйний вид творчої дiяльностi, спирається на практичний тип мислення задля поцiнування художньої своєрiдностi нових лiтературних творiв, їх естетичної вартостi, виявлення провiдних тенденцiй лiтературного процесу. Зважаючи на здобутки теорiї та iсторiї лiтератури, обслуговуючи поточний лiтературний процес, лiтературна критика традицiйно вважається складником лiтературознавства. Лiтературна критика дає специфiчне «знання лiтератури», відмiнне вiд «знань про лiтературу», якi виробляє лiтературознавство (теорiя лiтератури, iсторiя лiтератури). На вiдмiну вiд звичайного читача критик «мову чуття перекладає на мову розуму», свої враження, смаковi оцiнки «пiдводить пiд якiсь вищi принципи» (I. Франко), аргументуючи їх, i в такий спосiб розгортає власнi враження в логiчнi судження, що претендують на статус загальнозначимостi. Цьому сприяє те, що у структуру досвiду лiтературного критика входить система фiлософсько-естетичних, теоретичних та iсторико-лiтературних знань, якi опосередковують дiю його естетичного смаку, практичнi навики аналiзу, iнтерпретацiї рiзних текстiв. Крiм того, критик-професiонал володiє необхiдним арсеналом методiв i методичних процедур осмислення лiтератури, системою лiтературно-критичних жанрiв. Лiтературна критика цiлковито зорiєнтована на потреби поточного лiтературного процесу, тому звертається переважно до творiв своїх сучасникiв, а твори попередникiв, якi є предметом насамперед iсторiї лiтератури, розглядає крiзь призму актуальних суспiльних потреб. Лiтературна критика — засiб регулювання i корекцiї лiтературного процесу, спiлкування письменникiв з читачами. Основна суспiльна функцiя лiтературної критики — регулятивна, яка пiдтримується i забезпечується як нормами i кодивiкованими правилами, так i громадською думкою провiдної освiченої верстви. Основнi жанри лiтературної критики: рецензiя, проблемна стаття, оглядова стаття, лiтератуний портрет, есе, фейлетон, пародiя, ювiлейна промова, некролог, монографiя, дискусiйна стаття, лист-звернення до письменника, дiалог тощо. Лiтературна критика активно функцiонує в органiчному зв’язку з журналiстикою, спецiальною пресою, тому її часто характеризують як рiзновид публiцистики, породженої рефлексiєю з приводу мистецтва.

Чи не найбільша заслуга належить Костомарову в становленні нової української літератури, в розбудові в ній нових і художніх напрямів, тематики й проблематики, в освоєнні нею здобутків світового літературного розвитку (зокрема античності), у виробленні нового літературного стилю, створенні нових жанрів, засобів образного мислення тощо.
Безпосереднє перебування в атмосфері тогочасного українського фольклорного й літературного процесу, спілкування з П. Гулаком-Артемовським, А. Метлинським, Г. Квіткою-Основ’яненком, а особливо з І. Срезневським та членами його романтично-літературного гуртка, з О. Корсуном, І. Бецьким, М. Петренком, Я. Щоголевим, П. Кореницьким, П. Писаревським викликали в нього бажання писати українською мовою. Як письменник Костомаров синтезував у своїй творчості історію, фольклор і романтичну поезію.
Народився М. I. Костомаров 16 травня 1817 року у селi Юрасовка Острозького повiту Воронізької губернiї. Так вже розпорядилася доля, що побачив свiт вiн крiпаком. Його мати, Тетяна Петрiвна Мельникова, була пiдневiльною помiщика Iвана Петровича Костомарова. I хоч через три мiсяцi пiсля народження сина помiщик одружився з своєю крiпачкою i вона таким чином стала вiльною, малий Микола лишався крiпаком. Очевидно, Костомаров-старший збирався з часом уладнати цю недоречнiсть, але не встиг. У червнi 1828 року трапилась трагедiя — батько Микола Iванович загинув вiд рук своїх лакеїв. I вiдразу ж на маєток зазiхнули його родичi, двоюрiднi брати Ровнєви, якi не збиралися вiдпускати малого Миколу з крiпацької залежностi. Та пiсля складних переговорiв, коли мати вiддала братам частину належної їй вдовиної спадщини, вони, захопивши 14 тисяч десятин землi i крiпакiв, погодились дати Миколi вiльну.
Пiсля втрати чоловiка Тетяна Петрiвна вiддала сина до приватного Воронезького пансiону. Але тут вiн пробув недовго. Ще до пансiонного навчання Микола навчився грамоти i перечитав багато книг з бiблiотеки батька, улюбленими книгами якого були твори Даламбера, Дiдро, Вольтера та iнших вiльнодумцiв. Їх читав i Микола Костомаров. У 1831 роцi мати влаштувала його у Воронезьку гiмназiю. Читання книг Даламбера, Дiдро, Вольтера та iнших енциклопедистiв XVIII столiття не минуло для Миколи Костомарова марно. Вiн пройнявся духом просвiтительства, прагненням глибше пiзнати iсторичне минуле свого краю. Очевидно, це й спонукало його пiсля закiнчення гiмназiйного навчання вступити у 1833 роцi до Харкiвського унiверситету, який на той час уже мав значнi академiчнi традицiї як у навчаннi, так i в науцi. Тут остаточно визначився його вибiр — iсторiя.
Вiн сам починає писати. Вже на початку 1838 року пiд псеводнiмом Iєремiя Галка виходить його перший твiр «Сава Чалий». Показово, що написаний вiн був на «южнорусском языке», що для того часу було неабияким викликом. А через рiк свiт побачив збiрник «Українськi блади», потiм — збiрник «Вiтка», трагедiя «Переяславська нiч», переклади на українську мову Байрона. Для 24-лiтнього юнака це був немалий доробок, який засвiдчував про народження нового таланту.
У цей час починає формуватися i його талант iсторика. Пiсля закiнчення у 1837 роцi унiверситету Микола Iванович вступає до Кiнбурзького драгунського полку юнкером. У мiстi Острозьку, де стояв полк, вiн одразу ж розшукав архiв, де зберiгалися справи колишнього козачого полку з часiв його заснування. Майже все лiто просидiв вiн над козацькими матерiалами i склав за ними iсторичний опис Острозького слобiдського полку.
Про прагнення до поглибленiшого вивчення iсторiї свiдчить i написав Костомаровим дисертацiї. Вiн обрав тему «О причинах и характере унии в Западной России». В нiй вперше було узагальнено матерiали про аморальнiсть православного духовенства, про владолюбство i жадобу патрiархiв, якi не вiдрiзнялись у цьому вiд пап. Дисертацiя була видрукувана, i вже був призначений її захист. Та, як на бiду, з нею побажав ознайомитись харкiвський архiєпископ Iнокентiй Борисов. Вiн настiльки був вражений її змистом, що доповiв про неї мiнiстру освiти С. С. Уварову, а той зажадав, щоб на неї зробив вiдгук професор М. Г. Устрялов, вiдомий як своїми офiцiозними працями з iсторiї Росiї, так i своєю прихильнiстю до уваровської теорiї офiцiальної народностi («православ’я — самодержавство — народнiсть»). I той, звичайно, дав рiзко негативне заключення. Захист заборонили.
Невдача з дисертацiєю хоча й боляче вплинула на Костомарова, проте не змогла звернути його з обраного шляху. Вiн обирає нову тему дисертацiї — «Об историческом значении русской народной поэзии» i, успiшно захистивши її 13 сiчня 1844 року, отримує ступiнь магiстра iсторичних наук. Його все бiльше й бiльше захоплює проблема українського козацтва.
I коли йому було запропоновано мiсце вчителя гiмназiї в Ровно, залюбки їде туди. Там вiн вiдвiдує Берестечко, мiсце битви Хмелницького з польскою шляхтою, записує перекази мiсцевих людей. Вiдвiдує Почаїв, Кременець, зустрiчається з простим людом, все бiльше i бiльше задумуючись над його долею. Згодом його призначають вчителем Першої київської гiмназiї, i вiн переїздить до Києва.
Перебування у Києвi стало для Костомарова визначним етапом у його життi i дiяльностi. Тут вiн знайомиться з одним iз видатних iсторикiв, фiлологiв i фольклористiв М. О. Максимовичем, чиїм збiрником «Малоросссийские песни» вiн так захоплювався, тут 28 травня 1846 року на засiданнi вченої ради Київського унiверситету його одноголосно обирають ад’юнтк-професором кафедри росiйської iсторiї, тут приходить до нього перше кохання, тут вiн знаходить друзiв i однодумцiв: М. Гулака, В. Бiлозерського, О. Марковича, О. Навроцького, за участю яких у груднi 1845 року була створена таємна полiтична, антикрiпосницька органiзацiя — Кирило-Мефодiївське товариство. Програмнi положення товариства були викладенi в «Книзi буття українського народу», «Статутi Слов’янського товариства св. Кирила i Мефодiя» та у вiдозвах «До братiв-українцiв», «До братiв великоросiян i полякiв».
«Книга буття», «Статут» товариства та iншi його документи написав Костомаров. У них йшлося про пропаганду iдеї визволення i єднання слов’янських народiв, яка все бiльше i бiльше захоплювала членiв товариства. Їм почав «…уявлятися федеративний устрiй як найщасливiша течiя суспiльного життя слов’янських нацiй. Усi слов’янськi народи бачилися об’єднаними мiж собою у федерацiї — подiбно до стародавнiх грецьких республiк чи Сполучених Штатiв Америки — з тим, щоб усi перебували в мiцних зв’язках мiж собою, але кожна щоб свято зберiгла свою автономiю… В усiх частинах федерацiї передбачались однаковi основнi закони i права, однаковi одиницi мiри, ваги, однаковi монети, вiдсутнiсть митниць i свобода торгiвлi, загальне скасування крипаччини й рабства в будь-якому виявi, єдина центральна влада, яка вiдала б стосунками поза союзом, вiйськом i флотом, але повна автономiя кожної частини стосовно внутрiшнiх установ, внутрiшнього управлiння, судочинства i народної освiти…» Єднання на засадах рiвностi i братства — ось головна iдея товариства. Воно мало намiр заснувати школи з викладанням рiдною мовою, видавати книжки i посiбники для «простого народу» i таким чином пiднести рiвень української мови до мiжнародного значення, коли не лише свiтова iсторiя, а навiть i точнi науки викладатимуться українською мовою.
Коли наприкiнцi травня 1845 року до Києва пiсля закiнчення Академii мистецтв у Петербурзi прибув Т. Г. Шевченко, вiн просто не мiг не познайомитися з членами Кирило-Мефодiївського товариства i не стати його активним членом. I хоча не все подiляв вiн у висунутiй програмi, але її антикрiпосницька та антицаристська спрямованiсть, її намiри об’єднати слов’янськi народи на демократичнiй основi були для нього близькими.
У цей час i познайомилися М. I. Костомаров та Т. Г. Шевченко. Дружба цих двох по-своєму великих людей сама по собi варта уваги.
Прикро, але тривалий час дружбу М. I. Костомарова i Т. Г. Шевченка намагалися показати такою, що вона була недостойною великого поета. При цьому зовсiм не бралися до уваги нi їхнi спiльнi антикрiпосницькi переконання, нi любов до простого народу, нi глибока повага один до одного…
У березнi 1847 року за доносом провокатора Петрова товариство було розгромлене. 13 березня М. I. Костомаров повiдомив Т. Г. Шевченку про його затвердження, а 28 числа цього ж мiсяця, якраз перед днем весiлля, його затримують i вiдправляють до Петербурга, де вже був заарештований Гулак. На Українi були заарештованi й iншi члени товариства: Посяда, Маркович, Андрузький, Тулуб, Бiлозерський, Навроцький, Кулiш. Всiх їх також доставили до Петербурга. Не знаючи про всi цi подiї, Т. Г. Шевченко поспiшав до Києва, 5 квiтня при в’їздi у мiсто на правому березi Днiпра до нього пiдiйшли жандарми… Поета теж вiдправили в Петербург.
М. I. Костомаров пiсля року перебування в Петропавловськiй фортецi був висланий на адмiнiстративне поселення в Саратов.
Ще на слiдствi, коли вiн перебував у казематi III вiддилу, Т. Г. Шевченко, який теж там був, побачив з-за грат наподвiр’ї пригнiчену горем його матiр, яка приїхала до сина у царську столицю. Так народився вiрш «М. Костомарову», у якому поет хвилююче, з душевним болем писав про матiр свого друга.
Так вийшло, що саратовське заслання Костомарова (1848-1859 рр.) виявилося для Костомарова вельми плiдним. Цьому, очевидно, сприяло не лише його прагнення до наукової працi, а й близьке знайомство з М. Г. Чернишевським, мiсцевою iнтелiгенцiєю, яка спiвчутливо ставилась до Костомарова i його творчих пошукiв.
Саме у Саратовi М. I. Костомарову вдалося завершити свою, можна сказати, найкращу iсторичну монографiю «Богдан Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России», яка пiсля видрукування її в «Отечественных записках» згодом в доопрацьованому варiантi вийшла окремим виданням пiд назвою «Богдан Хмельницький». Тут же були пiдготовленi й iншi iсторичнi працi — «Бунт Стеньки Разина», «Очерк истории Саратовского края от присоединения его к Российской державе до вступления на престол императора Николая I», «Могильные предания», «Должно ли считать Бориса Годунова основателем крепостного права?», тощо.
У 1859 роцi М. I Костомаров повернувся iз заслання. З цього часу i до 1862 року вiн працював ординарним професором Петербурзьского унiверситету. Цей перiод його життя надзвичайно багатий на особистi знайомства. Цьому сприяли ерудицiя автора, оригiнальнiсть його мислення, величезнi лекторськi здiбностi, якi одразу ж були оцiненi студентами, котрi влаштовували справжнi овацiї кожнiй його лекцiї. Та його слухачами були не лише студенти, а й колеги-iсторики, лiтератори, чиновники. Особливу приємнiсть для М. I. Костомарова складали тi хвилини, коли на лекцiї приходив його сподвижник по Кирило-Мефодiївському товариству Т. Г. Шевченко, який пiсля пiдневiльної десятилiтньої солдатчини повернувся у 1858 роцi до Петербурга.
М. I. Костомаров продовжує виступати з лекцiями, працює над iсотричними працями, видає разом з петербурзькими українцями журнал «Основа», у якому, крiм нього, друкували свої твори Т. Шевченко, С. Руданьский, Марко Вовчок, Л. Глiбов, iсторики М. Максимович, О. Лазаревський та iншi.
У 1862 роцi Микола Iванович змушений був подати у вiдставку, але своєї наукової подвижницької роботи не кинув, а вiддався їй ще з бiльшим запалом. За двадцять останнiх рокiв свого життя вiн написав понад 200 праць, серед яких такi значнi монографiчнi дослiдження, як «Северорусские народноправства во времена удельно-вечевого уклада. Новгород-Псков-Вятка», «Ливонская война», «Вече и вечевое устройство в Древней Руси», «Смутное время Московского государства», «Последние годы Речи Посполитой», «Начало единодержавия в Древней Руси», «Руина» та iншi.
Працi М. I. Костомарова — це енциклопедiя знань, характерiв, життєвих доль визначних i простих людей, якi виявили себе в iсторiї.
У 70-80-х роках Костомаров брав активну участь і в громадському житті, зокрема у виробленні принципів університетської реформи та проекті заснування вільного університету, підтримував модне тоді захоплення жінок працювати в артілях, редагував перше посмертне видання творів Т. Шевченка, виступав як літературний критик, вів багаторічну полеміку з реакційними колами про українську мову й літературу, цікавився роботою «Киевской старины». 1862 р. розпочав видавати серію популярних книжок для народного читання (припинено у зв’язку з Валуєвським указом). Він одвідує місця історичних подій в Україні, Росії, Литві, бере участь в археологічних з’їздах у Києві й Тифлісі, в травні 1864 р. здійснює поїздку за кордон. 1864 р. Костомарова обрали професором Харківського університету, але як «українофіла» до викладання не допустили. Незважаючи на погіршення стану здовор’я (особливо 1875 р.), Костомаров закінчує 1885 р. видавання 12 томів «Актов Южной и Западной Росии», збирає матеріали для написання історії України, переробляє й доповнює свою магістерську дисертацію та починає її друкувати («Об историческом значении русского песенного народного творчества»). Постійно звинувачуваний в українофільстві та сепаратизмі, знаходить певну підтримку серед членів українського товариства, що склалося тоді в Петербурзі (П. Чубинський, О. Русов, П. Мартинович, Д. Мордовець та ін.).
1875 р. по смерті матері до Костомарова в Петербург переїздить А. Л. Крагельська, яка протягом останнього десятиріччя стає дбайливою помічницею свого непрактичного й хворого чоловіка. Помер Микола Іванович Костомаров 18 квітня 1885 р., похований у Петербурзі на Волковому кладовищі.

Валуєвський циркуляр

Таємне розпорядження Росiйського уряду вiд 20 липня 1863 про заборону друкування книг українською мовою. Автором був мiнiстр внутрiшнiх справ Росiйської iмперiї П. Валуєв, вiдомий своїми антиукраїнськими поглядами. Валуєвський циркуляр значною мiрою iнспiрований росiйськими полiтичними колами, публiцистами, якi звинувачували (часто пiд впливом польської шовiнiстичної преси) українськi нацiонально-культурнi сили у революцiйнiй пропагандi, полiтичному сепаратизмi, зв’язках з польським повстанням, у намаганнях створити «окрему» лiтературу, в «передражнюваннi» народної, тобто росiйської, мови. Зсилаючись на те, нiби «бiльшiсть малоросiв самi доводять, що нiякої малоросiйської мови не було, нема й бути не може i що нарiччя їх, вживане простолюддям, є та сама росiйська мова, тiльки зiпсована впливом на неї Польщi», Валуєвський циркуляр заборонив друкувати українською мовою шкiльнi пiдручники, науково-популярнi працi, релiгiйнi видання, що спричинило закриття недiльних шкiл, переслiдування дiячiв освiти i культури. Дозволялося друкувати лише твори художньої лiтератури, якi пiддавалися жорстокiй цензурi. Навiть у середовищi росiйського iмпереського чиновництва Валуєвський циркуляр не мав одностайного схвалення. Наступним етапом дискримiнацiї українського другу став Емський указ («Указ Юзефовича») 1876.

З іменем Костомарова в українській літературно-естетичній і критичній думці пов’язано початок нового етапу — перехід в оцінці художніх явищ від емоційно-побутового емпіризму 30-х років до наукової критики та історико-літературних оглядів здобутків української літератури.
Виходячи із шеллінгіанського положення про органічний зв’язок життя природи й морально-духовної сутності людини як форм прояву життєдіяльності єдиного духу, першооснови буття, основою прекрасного в мистецтві він вважає пізнання духовного в тілесному. Суть зв’язку людини з природою можна зрозуміти тільки стягнувши в часи міфологічного мислення, у природи фольклорних образів-симовлів.
Спроба Костомарова через розкриття природи фольклорних образів-символів пояснити народний характер і світобачення об’єктивно слугувала утвердженню в естетичній теорії народних критеріїв прекрасного в мистецтві та започаткувала в Україні власне історичну поетику. Як фольклорист він заклав основи історичного підходу до народної поезії (хоч у праці «Славянская мифология» наближався до міфологічної школи).
Однією з найголовніших ознак народності літератури, за Костомаровим, є мова, оскільки вона представляє не освічену верхівку, яка нею не говорить, а народні маси. Вона є формою вираження їхнього світобачення, морально-етичних і естетичних уявлень.
Як літературний критик Костомаров оцінює твори не тільки з погляду народності чи відповідності мовно-ентографічним еталонам, а й перевіряє їх самим життям. Він уловлює внутрішній взаємозв’язок обставин і характерів, застерігає від типової для просвітницького реалізму логічної заданості характерів усупереч життєвим обставинам. Вказуючи на суспільну суть характеру в художньому творі, він зауважує, що характер героя не має виступати рупором ідей автора, а мусить складатися об’єктивно в конкретно-історичних обставинах.
Відбиваючись протягом багатьох років від звинувачень у сператизмі, Костомаров, з одного боку, підносить свій голос проти національних утисків українського народу, його мови й культури, називає Емський акт «варварським законом», а з іншого — поділяє намір царського уряду «зробити нашу спільну російську мову літератури й освіченого суспільства єдиною мовою народу на всьому обширі імперії». Українською мовою як простонародною можна користуватися тільки для поширення короткої священної й церковної історії, катехизису, уривків із повчань отців церкви, житій святих, для пояснення богослужіння. Усе це потрібно масам «замість повістей, комедій, віршів». Українська мова необхідна для початкової освіти. Саме на цьому грунті виникає в нього намір приєднатися до слов’янофільської концепції «літератури для домашнього вжитку».

Емський указ

Розпорядження про заборону друкувати в Росiйськiй iмперiї будь-якi книжки українською мовою чи завозити їх з-за кордону, пiдписане 1876 Олександром II в нiмецькому мiстi Емсi, де вiн вiдпочивав. Прийняття такого документа зумовлювалося активiзацiєю українського руху на початку 70-х XIX ст., незважаючи на ранiше розiсланий Валуєвський циркуляр. Київська громада обговорювала плани популярних видань для народу, з 1872 розгорнуло активну дiяльнiсть Пiвденно-Захiдне вiддiлення Росiйського географiчного товариства, в якому об’єднали свої сили науковцi Надднiпрящини. Експедицiя пiд керiвництвом П. Чубинського зiбрала величезний фольклорно-етнографiчний матерiал, опублiкувавши його в 6 томах, вийшли зiбранi i поясненi В. Антоновичем i М. Драгомановим «Iсторичнi писнi українського народу», розпочав свою дiяльнiсть М. Лисенко тощо. До Санкт-Петербурга надходили скарги на українських «сепаратистiв», у вiдповiдь на якi було створено комiсiю, до складу якої увiйшли мiнiстр внутрiшнiх справ Тимашов, мiнiстр освiти Толстой, шеф жандармiв Потапов, помiчник куратора Київського шкiльного округу Юзефович. Вона пiдготувала проетк указу, яким передбачалося:
1) не допускати ввезення до iмперiї будь-яких книжок i брошур українською
мовою без спецiального дозволу Головного управлiння у справах друку;
2) заборонити друкування українською мовою оригiнальних i перекладних
творiв, за винятком iсторичних документiв i художнiх творiв, якi дозволялося друкувати тiльки росiйським правописом i пiсля розгляду рукописiв у Головному управлiннi у справах друку;
3) заборонити українськi вистави i друкування українських текстiв до нот. За
словами С. Єфремова, цей указ «засуджував на смерть письменство одного з найбiльших слов’янських народiв».
Проти нього протестував М. Драгоманов, звертаючись до Мiжнародного конгресу лiтераторiв у Парижi 1878 й у Вiднi (разом з М. Павликом) 1881, але вiн залишався чинним аж до 1905, коли пiд впливом неодноразових звертань громадськостi України i за рекомендацiєю спецiальної комiсiї Росiйської Академiї наук його скасував уряд, виходячи з жовтневого манiфесту царя. У Надднiпрянськiй Українi почала з’являтися україномовна преса, лiтературно-мистецькi журнали, але з початком першої свiтової вiйни всi вони знову були забороненнi.

Збірка М. Костомарова «Українські балади» — своєрідна спроба через освоєння народної поезії надати власній творчості рис народності. Словесний фольклор став матеріалом для реалізації філософії й теорії романтизму про «національний дух» та колективну душу народу. Оскільки народна поезія містить у собі не тільки найголовніші риси національного характеру, а й художній зразок, стилізація й літературна обробка пісенних, легендарних сюжетів та переказів, культивування фольклорних жанрів набувають чинності літературної теорії.
Балади Костомарова у згаданій збірці тематично близькі до побутових балад Л. Боровиковського і цим відрізняються від історичних балад А. Метлинського з їхньою дихотомією минулої історичної слави й сучасного занепаду суспільного життя і духу народу. У них немає виняткових характерів і обставин. Це здебільшого побутові драматичні ситуації в середовищі звичайних людей.
Народна поезія стала не тільки важливим формантом нових жанрів, а й нового стилю в українській романтичній літературі. Першим кроком до цього була народнопісенна стилізація, родові ознаки якої несуть у собі майже всі вірші збірки «Українські балади». Це проявляється, зокрема, в автологічній природно-подійній послідовності, хронікальності баладно-пісенної оповіді, в розгорнених пісенних паралелізмах, у перифразах, у прямих пісенних цитаціях, у повторах синтаксичних одиниць та в образно-символічних кліше. Серед останніх образи-символи: туман на синьому морі; стежка, якою ходила мила; ворон-вісник, кінь-вісник і свідок смерті вершника. Знаходимо народнопоетичні поняття-кліше: сира земля, красні літа, сизий голуб та ін., персоніфіковані звертання персонажів балад до явора, верби, вітру, дощу, птахів, коника тощо. Загалом, оволодівши головними засобами стилізації народної пісні, її композиційними ходами, образною мовою, ритмікою, Костомаров, однак, не позбувся ще характерних для тогочасної української літератури рецидивів бурлеску. Вірш його інколи збивається з ритму, стилізації надмірно розтягнені й позбавлені органічності та природності народної пісні.
Найголовніше в новій збірці — поява рефлективної лірики («Соловейко», «Кульбаба», «Дівчина», «Туга», «Хмарка»). Це здебільшого спогади про минулі події, що нерідко постають у зорових образах, осмислення уроків пережитих років, філософські роздуми про сенс людського життя, про особливе життєве призначення поета.
Поява рефлективної лірики — типове явище в українській поезії 30-40-х років, коли в ній з’являється нова тематично-стильова течія, представлена іменами О. Афанасьєва-Чужбинського, М. Петренка, В. Забіли та ін.
Філософську лірику Костомарова, як і інших поетів-романтиків, позначено мотивами світової туги, гіркими роздумами про одвічну загадку життя й смерті, неприйняттям «холодного сну могили», схиланням перед вічною красою природи. Для вираження філософських роздумів і ліричних рефлексій народнопісенна поетика стає вже тісною, і поет шукає нових барв, ритмів і тонів. За принципового тяжіння до традиційної народнопоетичної образності у цих творах звужується сфера застосування її як композиційних, так і лексичних засобів, відчувається відхід від наспівного вірша, з’являються образ-переживання, розгорнені метафори та нетрадиційні порівняння, домінують жанри елегії і медитації.
Костомаров у збірці «Вітка» робить крок від епічної описовості балади й імперсональності народнопісенних стилізацій до інтимізації суб’єктивної форми лірики до аналізу психологічного стану особистості. У розвитку української романтичної поезії не було, по суті, нове явище, оскільки в таких попередників Костомарова, як Боровиковський і Метлинський інтимної лірики не було.
В інтимній ліриці Костомарова відбилося як особливості його характеру, так і вплив загальної романтичної концепції кохання. Любов виступає як найвища духовна цінність, явище ідеальне, божественне, це — сама поезія, молитва серця, піднесення душі на небо, духовна єдність, позбавлена живої пристрасті. Звідси — неподільність любовного почуття, яке приходить єдиний раз і зберігається як духовна цінність на все життя.
Покровителем кохання є найвища животворна сила — Бог. Християнська благосність богоугодного почуття в любовній ліриці Костомарова перебуває в повній гармонії з народнопоетичними засобами малювання ідеального кохання з його образно-символічним світом і душевною розчуленістю. Для поета кохання — явище швидше умоглядне, єднання двох безплотних душ, що, як дим з кадила, «в небо пішли, спарувавшись», палаючі гнотики в оливі панікадила. Під кінець життя, коли А. Крагельська й М. Костомаров, нарешті, з’єдналися шлюбом, з’являється вірш «Восени — літо» як знак реального осмислення розбитих любовних мрій і пізнього літа восени, в яке повернулася колишня «майова зозуля».
На схрещенні ліро-епіки як схильності до подання явища в його історичній конкретиці та суб’єктної лірики з її образом-перживанням народжується громадянська лірика Костомарова як іще один етап у художньому розвитку поета. Для другого покоління українських романтиків типовим було «загострення уваги на певних ідеологічних формулах, на доборі певних тем, на способах опрацювання цих тем, що іноді радикально змінювало звичайні жанри, наближаючи їх до типу громадянської лірики». Прикладом саме такої ідеологізації історичної теми, осмислення минулого в світлі нових ідейних настанов є в Костомарова поезії «Еллада» і «Давнина».
Ідея рівності людей перед природою, що виступає в просвітників еталоном людської поведінки, в романтиків поширюється на цілі народи, які розуміються як збірні одиниці зі своїм індивідуальним лицем та історією. У зв’язку з цим змінюється й ставлення до античного світу і його культури як незмінного класичного зразка. Їх перестають розуміти як наднаціональні взірці й розглядають як конкретно-історичну життєдіяльність греків чи римлян. Античність як золотий час природної свободи й мистецтва втрачає свій магічний ореол і бачиться романтиками як конкретне суспільство. Таким проявом нового розуміння античності, її ідеологізації є у Костомарова «Еллада», де, звертаючись до стародавньої Греції, поет розвіює серпанок її ідеалізації класицистами.
Коли для історичної ліро-епіки Костомарова характерні спогади-роздуми, безпосередньо не співвіднесені з нинішнім станом України, то в громадянській ліриці («Спить Вкраїна та руїни…») поет наближається до ідеологічних формул про минулу славу України й нінішню «руїну», суголосних творчості М. Маркевича, А. Метлинського, Т. Шевченка. Ми бачимо ту саму поетизацію святої дідівщини-старовини, славних гетьманів, козацької слави й могил, образ «сердешної небоги» — матері України, ту саму за «вольною волею» національну тугу, яка «усю землю криє».
Українські поети-романтики другого покоління, до якого належить і Костомаров, у своїй ліро-епіці перебували переважно на «зовнішній», відстороненій позиції щодо персонажа, внаслідок чого авторська мова у них є адекватною мові персонажа. Вони не створили вагомий образ ліричного героя як організувального центру суб’єктних форм вираження авторської свідомості. Поетичний світ Костомарова, на відміну від Шевченка, не об’єднаний образом самого автора. Костомаров виступає здебільшого як епік, схильний до творення зорових образів-картин, а не до безпосереднього виявлення авторської позиції.
Суб’єктні форми, як і в Метлинського, представлено в Костомарова порівняно слабо. Власне, автор виступає в інтимній та громадянській ліриці, яка немислима без розгорненої суб’єктної форми. Однак жанрові форми суб’єктного вияву й на рівні героя досить звужені: елегія, медитація, менше — інвектива. При цьому інтимна лірика рідко звертається до сьогочасного живого почуття; це, як правило, переживання-спогад, рефлексія, осмислення минулого.
Дуже слабко виражене й багатоголосся в ліро-епіці, суб’єктні форми «я» і «ми», майже відсутній народний оповідач, що значною мірою пояснюється й жанровим складом поетичної творчості (балада, пісенна стилізація), її малими формами. У рефлективній ліриці Костомарова домінує внутрішній монолог, без авторських емоційно-оціночних спалахів та оцінкових характеристик.
Просторово-часова картина поетичного світу Костомарова характеризується космічністю, розімкненістю на весь видимий і невидимий світ, на вічний міфічний світ і містерійний час майбутнього. Символічна насиченість часу сягає від швидкоплинного явища й моментальної думки, переходу від весняного цвітіння до смутку осіннього вмирання, до по-філософському осмислюваного протистояння вічного в часі та неосяжного в просторі космічно-небесного (ідеального) скороминущому й тлінному земному.
Поєднання міфічного й конкретно-історичного часу не вступає в суперечність, оскільки час міфу для його хранителя є вічним, а отже, й сьогоднішнім. Поєднання вічного міфічного часу й сьогодення надає в ряді поезій Костомарова статусу вічного й самому явищу. Звідси — притчевість, параболічність у змалюванні явища, яке, залишаючись конкретно-історичним, набуває статусу типологічного, вічного. У широкосяжній природі хронотопу Костомарова, в наявності «свого» й «чужого» театрів дії чи їх паралельності, у поверненні в далеке минуле, у виході в невідоме (не обмежене простором і часом) майбутнє відбився відхід мистецтва від наївно-еміпричної концепції подійного часу, його лінійності до стереоскопічності.
Перенесення центру просторово-часових координат у внутрішній світ героїв, звернення до пам’яті персонажа як до внутрішнього простору зображуваних подій тісно пов’язувалося з розвитком ліриці поета, в його медитаціях, де процес осягнення сутнісних закономірностей буття, загадковості людської долі немов повертав саму медитацію до її історичних витоків — релігійних переживань.
Серед версифікаційних засобів, якими найбільше користувався поет, утверджуючи їх в українській поезії, — багатство ритміки й метру (численні переходи в межах одного твору, що стало звичайним явищем для Шевченка), відсутність регулярної строфіки, наявність коломийкового вірша, який нерідко чергується з говірним, використання гекзаметра. Великого поширення набули в нього хореїчні метри (чотиростоповий, шестистоповий, семистоповий), характерні для народної поезії (історичні пісні, співанки-хроніки). Костомаров запровадив до української поезії п’ятистоповий ямб, часто вживаний у другій половині ХІХ ст. Багато поезій у нього написано білим віршем із широким застосуванням переносу, що надає творові епічної плавності.
Для громадянської лірики характерні ораторсько-публіцистичні інтонації, риторичні засоби. У ліро-епіці поет широко використовує анафору, амебейні композиції, апострофу, емоційну градацію, різноманітні повтори й паралелізми.
Хоча Костомаров і виступав проти «кованих» слів в українській поезії, він сам є автором досить вдалих неологізмів, які розширювали образну місткість епітета (круглоокий птах, вітряна тінь, щиро-блакитне море, срібронога дівчина, хитромовні речі, людоїдна війна та ін.).
Тиранія і свобода, підступність і прямодушність, зрада і вірність громадянському обов’язку — типові дихотомічні пари, характерні для художньої творчості Костомарова. У різних аспектах (залежно від конкретних історичних умов) вони наявні й в усіх його драматичних творах.
Наукове сумління Костомарова-історика, його глибокі знання та об’єктивність забезпечують стереоскопічність і художню переконливість бачення життя.
Історичні романи, повісті й оповідання М. Костомарова посідають помітне місце в російській та українській літературі не тільки своїми художніми якостями, а й глибоким, вірогідним відтворенням історичних епох, характерів, побуту, вірністю історичній правді.
Микола Костомаров виявив себе як активний учасник громадсько-культурного життя, визначний письменник, вчений і публіцист, на працях і творах якого виховалося не одне покоління діячів вітчизняної культури. Виступаючи як поборник суспілного прогресу, головною дійовою силою якого він бачив народні маси, як непримирений ворог самодержавного деспотизму, пропагандист демократичного федералізму, єднання вільних слов’янських народів, Костомаров великою мірою прислужився консолідації демократичних сил усієї колишньої Російської імперії. Обстоюючи права українського народу на самостійне історичне життя і вільний розвиток національної культури, він (за всіх його вимушених хитань) займає почесне місце в пантеоні діячів української культури минулого, які (кожний в міру своїх сил) наближали сьогоднішній день вільної, незалежної України.

Микола Костомаров (Iєремiя Галка) (1817-1885). Аналіз творчості, критика, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Повернутися на сторінку Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Комментарии закрыты.