Марко Вовчок (Марія Вілінська) (1833-1907). Аналіз творчості, критика, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Марко Вовчок (Марія Вілінська) (1833-1907). Аналіз творчості, критика, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

З літературною діяльністю Марка Вовчка пов’язано створення збірки „Народних оповідань“, що позначені надзвичайною своєрідністю й стали новим поштовхом у розвитку української прози. Вагомою є участь письменниці в російському літературному процесі, зокрема її перекладницька робота.
Особливостями життєвого шляху Марка Вовчка були активне спілкування її з багатьма відомими діячами української й світової культури, науки, освіти, суспільного руху, діяльність у демократичному жіночому русі.
Народилася Марко Вовчок (літературний псевдонім Марії Олександрівни Вілінської) 10 (24) грудня 1833 р. в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії в збіднілій дворянській сім’ї. Її діди-прадіди походили з Київщини. Виховувалася в приватному пансіоні в Харкові. Вже в той час виявилася її лінгвістична обдарованість. У зрілому віці вона вирізнялася великою начитаністю, знанням іноземних мов та літератур.
На формуванні поглядів письменниці позначилося тривале перебування в інтелігентних сім’ях родичів, зокрема батьків Д. І. Писарєва (пізніше — критика й близького друга письменниці). В салоні її тітки К. П. Мардовіної в Орлі збиралися відомі письменники й фольклористи. Там Марія познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, українським фольклористом та етнографом О. В. Марковичем, який відбував заслання в Орлі за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського братства.
Творчий ентузіазм чоловіка та його друзів став одним із стимулів фольклористичної й письменницької діяльності Марка Вовчка в 50-х — на початку 60-х років. Проживаючи в 1851-1858 роках у Чернігові, Києві, Немирові на Вінниччині, Марія Олександрівна досконало вивчила життя, культуру, мову українського народу, активно займалася фольклористикою, зокрема записуванням народних пісень, дум, казок, прислів’їв, приказок, фразеологізмів. Деяка частина цих матеріалів публікувалася за життя письменниці.
Пізніше в Петербурзі (1859) Марко Вовчок, уже як автор збірки „Народні оповідання“, потрапляє в коло таких літераторів, як Т. Шевченко, І. Тургенєв, М. Некрасов, О. Плещеєв, О. Писемський, польський поет і драматург Едуард Желіговський, що сприяє швидкому ідейно-творчому її зростанню. По-дружньому прийняв письменницю також гурток українських культурних діячів у Петербурзі, зокрема колишні кирило-мефодіївці В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш, який іще раніше редагував і видавав її твори.
Після повернення з-за кордону Марко Вовчок зближується з видавцями петербурзького журналу „Отечественные записки“ М. Некрасовим, М. Салтиковом-Щедріним, Г. Єлисеєвим, веде в цьому журналі рубрику зарубіжної літератури, публікує свої оригінальні твори й переклади. Письменниця жила політичними подіями часу, брала в них безпосередню участь. Вона мала зв’язок із робітничим „Товариством друзів“.
Збірка перших творів Марка Вовчка, написаних у немирівський період життя, вийшла в Петербурзі під назвою „Народні оповідання“ (1857). У Немирові написано більшість її перших оповідань російською мовою (збірка „Рассказы из народного русского быта“), повість „Інститутка“.
У перші роки перебування за кордоном закінчено оповідання „Ледащиця“, „Пройдисвіт“, написано оповідання „Два сини“. Цей період особливо прикметний тим, що Марко Вовчок як український прозаїк розробляє жанри психологічної повісті („Три долі“), й оповідання („Павло Чорнокил“, „Не до пари“), історичної повісті та оповідання („Кармелюк“, „Невільничка“ „Маруся“), започатковує жанр соціально-побутової казки („Дев’ять братів і десята сестриця Галя“). Частина цих творів увійшла до другої збірки „Народних оповідань“ (Петербург, 1862). Активно виступає письменниця в жанрі повісті російською мовою: „Жили да были три сестры“, „Червонный король“, „Тюлевая баба“, „Глухой городок“. Ряд оповідань і казок, написаних французькою мовою, Марко Вовчок друкує в паризькому „Журналі виховання і розваги“ П. Ж. Сталя (Етцеля). На матеріалі французької дійсності письменниця пише художні нариси, об’єднані назвами „Листи з Парижа“ (львівський журнал „Мета“ 1863) та „Отрывки писем из Парижа“ („Санкт-Петербургские ведомости“, 1864-1866).
У 1867-1878 роках найяскравіше виявився талант письменниці як російського романіста. Вона написала або завершила російські романи „Живая душа“, „Записки причетника“, „В глуши“, повісті „Теплое гнездышко“, „Сельская идиллия“ (опубліковані в „Отечественных записках“), переклала російською мовою багато творів із французької, англійської, німецької, польської літератур, зокрема 14 романів та інші твори Жюля Верна. Виступає Марко Вовчок і як критик (цикл „Мрачные картины“), редактор петербурзького журналу „Переводы лучших иностранных писателей“ (до участі в журналі вона залучає жінок-перекладачок).
Становлення творчих принципів, індивідуального стилю Марка Вовчка відбувалося великою мірою під впливом розповідних традицій Г. Квітки-Основ’яненка, М. Гоголя, І. Тургенєва. Особливе значення для формування ідейно-естетичних поглядів письменниці мала творчість Шевченка. Вона була для неї високим зразком реалістичного зображення трагічної долі кріпаків (зокрема жінки-кріпачки), романтичного уславлення визвольної боротьби народу. Шевченко бачив у письменниці „молоду силу“, виразника нового піднесення соціального й національно-визвольного руху, „обличителя жестоких людей неситих“.
Українські оповідання та повісті Марка Вовчка — характерне явище переходу української прози від просвітницького реалізму до реалізму класичного. З появою цих творів здійснюється перехід від виявлення окремих від суспільного буття до широких соціальних узагальнень. Причина страждань простої трудової людини тепер трактується як „громадське лихо“ („Горпина“) і пояснюється не просто лиходійством з боку того чи того кривдника з панівної верстви, а суспільними умовами, тиском суспільного ладу, за якого селянина-трударя „одно лихо душить, а друге вже в пазури бере“ („Гайдамаки“). Письменниця проникає в глибини народної душі, соціальне буття народу, устами сільських трудівників розповідає про типові життєві випадки, викладає трагічні „біографії“ селян-кріпаків (найчастіше селянок).
Порівняно з попередньою прозою, у Марка Вовчка поглиблюються викривально-аналітичні можливості реалізму, зростає соціальна загостреність критики кріпосницької дійсності, з’являється суспільно-політичний аспект художнього трактування реальних причин народного лиха. Письменниця розвиває гоголівські й шевченківські традиції сатиричного викриття духовного зубожіння, спустошеності, розкладу кріпосного панства. Аналітично осмислюючи суспільну зумовленість безлічі знаних нею життєвих прототипів, вона створює узагальнені й водночас індивідуалізовані, сатирично окреслені образи панів, які ведуть пустопорожнє життя („Козачка“, „Інститутка“, „Игрушечка“).
Якісних змін зазнає характер типізації обставин. У прозі Г. Квітки-Основ’яненка реалізувався переважно етнографічно-інформативний аспект у змалюванні життя, оточення героїв; обставини в нього виступають головним чином як деталізоване побутово-звичаєве тло, на якому розгортається дія. У Марка Вовчка зображення навколишнього середовища підпорядковане завданню соціально-психологічної характеристики героїв. Обставини виступають як чинники формування характерів героїв, їхніх дій, настроїв, думок, прагнень. Так, у повісті „Інститутка“ соціальну й побутову атмосферу, в якій діють герої і яка зумовлює їхні настрої, переживання, прагнення та вчинки, складають типові явища: моторошна атмосфера кріпосницької неволі в поміщицькому маєтку, тяжке невільницьке становище кріпаків, чутки про катування селян у інших маєтках і втечі кріпаків, жорстокі знущання інститутки над своїми селянами, її самодурство, моральна деградація панства.
Більшість перших творів Марка Вовчка належать до реалістичного напряму. В деяких оповіданнях („Чари“, „Свекруха“, „Максим Гримач“ „Данило Гурч“) переважають риси романтизму. В найкращих творах на першому плані — зображення характерів у їх соціально-психологічній зумовленості.
Особливо високого художнього рівня досягла письменниця в жанрі оповідання-„долі“, оповідання-„біографії“, в розкритті у лапідарній формі характеру героя на значному відтинку його життя. Тяжіння Марка Вовчка до жанру оповідання-„долі“ зумовлене її увагою до теми поневірянь людини з соціальних низів, намаганням відтворити складний життєвий шлях героя.
Деякі оповідання Марка Вовчка за жанровими ознаками й поетикою, по суті, є етюдами, ескізами („Чумак“, „Горпина“, „Викуп“ тощо). Письменниця випередила жанрово-стильовий рівень тогочасної прози, засвідчила великі ідейно-художні можливості малих прозових жанрів.
Марко Вовчок збагатила українську літературу жанрами соціально-проблемного („Козачка“, „Одарка“, „Горпина“, „Ледащиця“, „Два сини“) та баладного оповідання („Чари“, „Максим Гримач“, „Данило Гурч“), соцальної повісті („Інститутка“), психологічного оповідання й повісті („Павло Чорнокил“, „Три долі“), соціально-побутової казки („Дев’ять братів і десята сестриця Галя“), художнього нарису („Листи з Парижа“).
Спираючись на досвід Квітки-Основ’яненка й Гоголя, Марко Вовчок довела до найвищої мистецької досконалості спосіб оповіді-монологу, реалістичний прийом „вживання“ в особистість оповідача-селянина. В жодному з українських реалістичних оповідань і повістей вона не заявляє про себе безпосередньо; авторські ремарки й ліричні відступи цілком належать оповідачеві.
На відміну від повістей та оповідань Квітки-Основ’яненка в кожному творі Марка Вовчка — свій, індивідуальний оповідач, що забезпечує більшу різноманітність сприйняття й відображення життєвих явищ. В одному випадку — це оповідач-персонаж, активний учасник долі („Сестра“, „Викуп“, „Інститутка“), в іншому — оповідач-спостерігач („Козачка“, „Павло Чорнокил“, „Три долі“). Найчастіше оповідь ведеться від імені жінки.
Оповідь від першої особи збільшувала можливість переконливо передавати стан внутрішнього світу героя з народу, розкривати суть народних характерів, посилювала віру читача в правдивість зображення, створювала враження правдивості розповіді, сповідальності. Вона стала важливим фактором демократизації літератури, оскільки давала змогу трактувати дійсність із позицій народу. Образ оповідача й у романтичних, і в реалістичних творах Марка Вовчка „реалістичний у своїй основі“, однак у ранніх романтичних оповіданнях „цей образ наділений і сентиментальними рисами“. Вираження великих суспільних ідей через світорозуміння оповідача в найпростіших формах, обмеженими, здавалося б, засобами народної оповіді було індивідуальною художньою особливостю Марка Вовчка.
Однак назрілі завдання виходу української літератури за межі селянської теми, розширення обсервації життя, поглиблення його сусупільної проблематики виявили також обмеженість манери селянської оповіді, художнього пізнання світу через світобачення оповідача-селянина. Виробляється об’єктивно-епічний, описовий спосіб викладу від імені автора („Чорна рада“ П. Куліша, „Люборацькі“ А. Свидницького). Звертається до нього й Марко Вовчок (романтичні твори „Максим Гримач“, „Данило Гурч“, „Кармелюк“).
Хоча до першої збірки „Народних оповідань“ увійшло лише одинадцять невеличких творів (серед них оповідання „Сестра“, „Козачка“, „Чумак“, „Одарка“, „Сон“, „Панська воля“, „Викуп“), вона справила велике враження на літературно-громадську думку реалістичним зображенням трагічної долі кріпаків, їхнього бажання вирватися з кріпацького рабства.
Суворим звинуваченням кріпацтву було одне з найкращих оповідань письменниці „Горпина“, де змальовано трагедію молодої матері, яка через деспотизм і сваволю пана втратила дитину й збожеволіла. Сюжетну основу оповідання „Одарка“ становить трагічна, типова для кріпосницького побуту історія про дівчину, яка стала жертвою панської розпусти, а потім об’єктом щоденних знущань. Нестримне прагнення селян звільнитися від кріпосної залежності показане в оповіданні „Викуп“, у драматично напруженому сюжеті оповідання „Ледащиця“.
Про згубний вплив кріпосництва на долю підневільної людини йдеться і в одному з найкращих оповідань Марка Вовчка „Два сини“ (1861), де майстерно розроблено актуальну на той час тему рекрутчини, царської солдатчини. У формі тужливо-задушевної оповіді матері-вдови про долю своїх синів, яких пан віддав у рекрути й яких занапастила царська солдатчина, зображено одну з типових трагедій селянського життя, велике горе й безнадію самотньої пригніченої злиднями немічної матері. „Два сини“ — чи не найдовершеніше оповідання Марка Вовчка щодо виявлення авторського чуття композиції, майстерності оповіді від імені персонажа, чітко окресленого як народний характер. Це оповідання являє собою високий для того часу зразок розкриття засобами народної оповіді внутрішнього світу, „стану душі“ матері-страдниці. Воно звучить як глухий трагічний стогін душі замученої важкою недолею людини, як реквієм за загиблими синами й матерями-вдовами, котрі доживають свій вік, звучить так, що „морозиться кров у жилах“.
Інша група „народних оповідань“ Марка Вовчка — на родинно-побутові теми („Сестра“, „Чумак“, „Сон“). Центральна героїня оповідання „Сестра“, наділена притаманними саме українській селянці рисами лагідної вдачі, виявляє водночас твердість волі у своєму прагненні до незалежності. Вона зворушує душевною добротою й самозреченням заради щастя іншого. В оповіданні „Чумак“ зображено сердечну драму юнака-однолюба, особисте щастя якого розбите соціальною нерівністю.
Горді, вольові, ескпресивні натури з народу, формування яких письменниця пов’язує з традиціями бурхливих і суворих часів козаччини, виступають у драматичних родинних стосунках в оповіданнях „Максим Гримач“ та „Данило Гурч“. Указуючи на соціальну зумовленість трагедій героїв, письменниця обстоює ідею не спотвореного родинним деспотизмом і майновими розрахунками родинного щастя. Ці твори, а ще більшою мірою оповідання „Чари“ та „Свекруха“ з наявними в них елементами народної фантастики, мають романтично-баладний характер. У зображенні сильних і гордих натур із народу в „баладних“ оповіданнях відчувається пошук письменницею активного позитивного героя. У ряді оповідань Марко Вовчок для контрасту з кріпосницьким „темним царством“ малює світлі, ідилічні картини щасливого життя вільних від кріпацтва людей, зокрема селян козацького стану („Козачка“, „Викуп“). В оповіданні-ідилії „Сон“ змальовано щасливе заміжжя жінки з чумаком.
У Марка Вовчка немає широкого, детального змалювання середовища. В полі зору оповідача лише окремі, але найхарактерніші деталі. Використання побутових й психологічних деталей строго підпорядковується розвиткові сюжету й характерів. Майстерність письменниці виялвяється в умінні домогтися відчуття правдивості історії, вести розповідь спокійно, ніби не дбаючи про художній ефект, щирим, довірливим тоном. Однак за цією зовнішньою спокійною, стриманою тональністю відчувається внутрішній драматизм.
Повість „Інститутка“ Марко Вовчок почала писати 1858 р. в Немирові, а завершувала наступного року в Петербурзі. Письменниця досягла в ній класичної довершеності сюжетно-композиційної організації, гармонії змісту й форми. „Інститутка“ — найяскравіший зразок індивідуальної творчої манери Марка Вовчка як українського письменника.
У повісті зображено долю села напередодні ліквідації кріпацтва. В конкретних явищах, що відбуваються переважно в одному поміщицькому маєтку, відтворено кріпосницьку дійсність у її найтиповіших виявах. В основі сюжету — реальний соціальний конфлікт, який виявляє протиборство двох основних антагоністичних сил того часу. В загостренні соціального конфлікту повісті відтворюється процес посилення соціальних суперечностей між кріпаками, доведеними до нестерпних страждань, і поміщиками, до краю розбещеними своїм повновладдям над кріпаком.
Тврочі принципи Марка Вовчка в 60-х роках розвиваються в напрямі поглиблення писхологізації характерів. Загалом у творчій практиці письменниці відчутно виявляється активне формування в українській прозі принципу художнього психологізму. Побудова її творів у формі простонародної оповіді давала моживість розкриття „зсередини“ народної психології, внутрішнього світу трудової людини.
У творчості Марка Вовчка виявляється нова для української прози післяшевченківського періоду концепція людини, пов’язана з розвитком національної свідомості, самоусвідомлення особистості; підвищується ступінь суспільної визначеності характерів, їхньої протидії несприятливим обставинам.
У першій період творчості Марко Вовчок шукає позитивних героїв переважно серед людей селянсько-хліборобської праці, щонайбідніших кріпацьких верств; зображує вона їх з проникливою теплотою у близькій до Квітчиної світлій лірично-поетичній тональності, однак переважно без ідеалізації. Типологічно ці позитивні герої складають дві різновеликі групи, до яких входять персонажі-жертви й соціально активні особистості (їх менше). Серед перших переважають селянки з привабливими духовно-моральними рисами й трагічними долями, що глибоко хвилювали читатча й викликали протест проти винуватців цих трагедій. Ряд її героїв-селян — зразки високої моральності й незламної людяності в тяжких життєвих умовах, вольові, рішучі, цілеспрямовані характери, які перемагають у виборюванні свого нового становища.
У зображенні соціально активної особистості Марко Вовчок еволюціонує від реалістично об’єктивного змалювання, розрахованого більше на самостійні висновки читача, до романтичного представлення героїв як яскравих постатей для наслідування. Позитивні герої Марка Вовчка — здебільшого цілісні однопланові характери.
Прикметною рисою української прози Марка Вовчка є те, що особливості епохи передаються в ній переважно через фабулу й долю героя; історично-конкретних реалій суспільного життя у неї ще небагато. Це зумовлене передусім намаганням письменниці триматися в межах естетичного світосприймання простонародних оповідачів. Осягнувши мистецтво селянських оповідачів та поєднуючи народнопісенні й народнорозмовні стилістичні засоби, Марко Вовчок виробила самобутню стильову манеру, що відзначається поетичною грацією, мелодійністю і стриманою емоційністю звучання оповіді, розмаїттям мовних художніх засобів, лексики й тонким чуттям слова.
Нові завдання, що постали перед українською прозою 50-60-х років у зв’язку зі зміною історичних умов і розвитком художнього процесу, зокрема з утвердженням естетики Т. Шевченка, зумовляють поглиблення в прозі Марка Вовчка категорії народності як важливого ідейно-естетичного аспекту літератури. Народність виявляється в письменниці у вираженні визвольних прагнень, народного світорозуміння, в баченні дійсності очима трудових мас, в органічному освоєнні народнопоетичних засобів і народної манери висловлення, однак без стильової простакуватості „під народ“. Роль фольклору в художній системі Марка Вовчка важко переоцінити.
Істотним внеском Марка Вовчка в освоєння реалістичних принципів образотворення є індивідуалізація образів-персонажів. Останнє досягається розширенням художньої палітри в зображенні різних персонажів. Так, виведену в повісті „Інститутка“ групу кріпаків представлено не одноманітними постатями; кожен із них — оригінальний характер, цілком певна, різко окреслена, чимось визначна постать.
Пейзажні малюнки в Марка Вовчка невеличкі, лаконічні, що пов’язане з уснопоетичною традицією; вони призначені відтінювати почуття, настрої героїв або подаються як контраст до картини тяжкого життя селян.
Портретні характеристики найчастіше даються короткими штрихами; опис зовнишньості позитивних героїв гармоніює із загальною характеристикою цих персонажів: Устина — „хорошая, вродливая“, Прокіп — „високий парубок, ставний, поглядає, всміхується“.
Називаючи Марка Вовчка „кротким пророком“, Шевченко вказав на прикметну особливість її індивідуального стилю — вміння в спокійно-стриманій манері передавати напружений драматизм подій чи внутрішніх переживань героїв. Спокійна, зовні стримана тональність при змалюванні найбільших бід, найважчих становищ і переживань створює особливу драматичну емоційну напруженість художнього викладу.
В організації мовленнєвого стилю письменниця часто орієнтується на афористичність народних формул-узагальнень, залучає прислів’я та приказки.
Серед ознак мовленнєвого стилю письменниці — непідробна натуральність, логічність і чіткий синтаксис діалогів та внутрішніх монологів героїв, вторгнення інтонації героїв в іномовленнєвий текст.
Улюблені письменницею художні засоби — порівняння — застосовуються для наочнішого показу душевного стану героїв, для яксравішої, виразнішої оцінкової характеристики персонажів. Образне, наочне уявлення про зображуване часто дається за допомогою метафор.
Романи й повісті Марка Вовчка кінця 60-70-х років присвячено насамперед двом актуальним на той час завданням — художньому розвінчанню напускного „демократизму“ балакунів із панівних сфер і показу становлення „нових людей“, борців, відображенню демократичного руху й у зв’язку з цим осмисленню ролі та місця жінки в громадсько-політичному житті. Формування „нової жінки“, усвідомлення нею облудності панського „лібералізму“ (зокрема базікання про самопожертву для загального добра), розрив її з панським середовищем і сміливий вихід назустріч труднощам боротьби показується в романі „В глуши“ (1875). Ці герої не прагнуть легкої кар’єри, яку могло забезпечити їм дворянське становище, а стають на шлях участі в народно-визвольній справі. Письменниця виявила свій талант і в зображенні сильних, діяльних жіночих характерів.
Марко Вовчок заклала міцний фундамент розвитку соціально-проблемної повісті й підготувала грунт для створення проблемного роману в українській літературі другої половини ХІХ ст. Її „Народні оповідання“, „Інститутка“, „Кармелюк“ та інші твори сприяли формуванню протестантської свідомості в суспільстві, були якісно новим кроком у художньому прогресі. Вони становлять правдивий художній літопис суспільного життя переломної історичної епохи.
Серед авторів прозово-епічних творів із селянського життя в тогочасних європейських літературах Марко Вовчок виокремлюється своєю специфікою, особливою реалістичною майстерністю творення народних характерів, поетизацією високих морально-етичних честнот сільських трударів.

Марко Вовчок (Марія Вілінська) (1833-1907). Аналіз творчості, критика, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Повернутися на сторінку Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Комментарии закрыты.