Літературні стилі. Українська література, Довідник з підготовки до зовнішнього незалежного оцінювання

Літературні стилі. Українська література, Довідник з підготовки до зовнішнього незалежного оцінювання

БАРОКО (від лат. barocco — вигадливий, примхливий) — напрям у європейському мистецтві й літературі в період між Відродженням та класицизмом (XVI—XVIII ст.). Це була складна і суперечлива перехідна доба в соціальному й духовному житті народів, яка характеризувалася руйнівними війнами, хаотичним станом суспільства, гострою боротьбою ідей Відродження і Середньовіччя, становленням нових уявлень про людину і світ. Бароко як естетична система було дуже складним і багатоликим, проте мало певні загальні риси: тяжіння до різких контрастів, надмірну метафоричність, алегоризм та емблематичність, схильність до барвистого риторизму. У різних країнах бароко утверджувалося в різні часи. Спершу — в Італії (кінець XVI — початок XVII ст.). В XVII ст. стало панівним у більшості країн Європи. Вершинні здобутки літератури бароко пов’язані з творчістю Д. Маріно (Італія), П. Кальдерона (Іспанія), Дж. Мільтона (Англія), А. Грідіуса (Німеччина). В українській літературі риси бароко з’явилися на початку XVII ст. у творчості І. Вишенського, М. Смотрицького, К. Саковича. Розвиток його посилився після відкриття Києво-Могилянської академії (1632). Бароковий стиль притаманний плеяді українських письменників того часу: Л. Барановичу, І. Максимовичу, І. Величковському, С. Яворському та ін. Філософія й естетика бароко найвиразніше виявились у творчості Г. Сковороди.

КЛАСИЦИЗМ (від лат. classicus — зразковий) — напрям у європейській літературі та мистецтві XVII—XVIII ст. Теоретичні засади класицизму сформулював французький поет, критик і теоретик літератури Н. Буало (1636—1711) в поетичному трактаті «Мистецтво поезії». Він висунув три основні принципи: наслідування природи, наслідування античних зразків, відповідність вимогам розуму. Розроблені Буало правила узагальнювали художню практику певної історичної доби, відкривали нові підходи до відтворення дійсності, але водночас гальмували розвиток літератури. Орієнтація на античність, надання переваги розуму над почуттям, обмеження творчості зображенням прекрасного — усе це призводило до відриву літератури від життя, надавало їй поза-історичного, суто раціоналістичного характеру. Основними жанрами класицизму були трагедія, комедія, ода, сатира, байка, епічна поема. У кожній країні класицизм мав свої особливості. Так, російські і українські письменники зверталися переважно не до античності, а до національної історії, надавали великої ваги жанру сатири.

СЕНТИМЕНТАЛІЗМ (від фр. sentiment — почуття, чутливість) — художній метод і напрям в літературі кінця XVIII ст., що виник як реакція на раціоналізм класицизму. Термін походить від назви роману англійського письменника Л. Стерна «Сентиментальна подорож» (1786). Сентименталізм називають ще преромантизмом, оскільки він мав деякі характерні риси романтизму — передусім культ почуття, прагнення розкрити внутрішній світ людини, подолати раціоналістичну прямолінійність у зображенні дійових осіб. Герої творів письменників-сентименталістів — не царі та полководці, а люди нижчих станів, які зображуються у сфері сімейного життя, у звичайних людських стосунках. Акцент робиться на психології героїв, їхніх почуттях і пристрастях, на неповторному й індивідуальному в кожному з них. Проте чутливість героїв часто має надмірний, слізливий характер.
Популярними жанрами були роман, повість, роман у листах, подорож, сповідь. Найвидатніші представники напряму: в Англії — Л. Стерн, С. Річардсон, у Франції — Ж. Ж. Руссо, в Німеччині — Й. В. Гете, в Росії — М. Карамзін. В Україні, на думку Д. Чижевського, сентименталізм як напрям не набув самостійного значення, хоча певні риси його виявились у творчості Г. Квітки-Основ’яненка («Маруся», «Щира любов», «Сердешна Оксана» та ін.), І. Котляревського («Наталка-Полтавка»), Є. Гребінки («Розповіді пирятинця», «Записки студента») та ін.

РОМАНТИЗМ (від фр. romantisme) — художній метод і напрям, що утвердився в європейській літературі наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Естетична теорія романтизму за всіма основними положеннями протистояла естетиці класицизму. Теоретики класицизму розглядали літературу як наслідування природи, а для романтиків вона була засобом вираження внутрішнього світу митця; класицизм орієнтувався на античне мистецтво, тоді як романтики вважали, що література повинна відображати життя свого народу; культу розуму романтики протиставили культ почуття. Філософська основа романтизму — сенсуалізм (від лат. sensus — почуття), який проголосив головним засобом пізнання світу почуття. Для романтиків характерне неприйняття існуючої дійсності, поривання у світ мрії і фантазії, висунення на перший план виключних героїв і сюжетів, домінування у творах суб’єктивно-оцінних елементів. Основою для побудови образу у них стає не предмет, а суб’єкт, не реальна дійсність, а особистість автора. Романтизм відкрив важливу закономірність художньої творчості, котра залишилася поза увагою попередників. Разом з тим він не піднявся до розуміння того, що література являє собою єдність зображуваного (об’єкт) і вираженого (суб’єкт). Важливий внесок романтиків у теорію і практику літератури — ідея народності, яка стала одним із провідних принципів естетики реалізму.
Першими теоретиками романтизму були німецькі письменники брати Шлегелі, в Росії — український письменник, критик і журналіст Орест Сомов, який в 1817 р. закінчив Харківський університет і переїхав до Петербурга. В журналі «Соревнователь просвещения и благотворения» 1823 р. він опублікував цикл статей «Про романтичну поезію», де вперше зробив спробу визначити головні риси нового напряму. Романтизм в українській літературі представлений творчістю Т. Шевченка, Харківською школою поетів-романтиків та ін.
Спроби визначити типологію російського і українського романтизму за ідейно-політичними ознаками — революційний і реакційний, активний і пасивний тощо — виявилися непродуктивними.

РЕАЛІЗМ (від лат. realis — речовий, матеріальний) — художній метод і напрям, що утвердився в літературі у другій чверті XIX ст. і відзначається якісно новими принципами відображення дійсності. Формування реалізму відбувалося на тлі успіхів філософії, політичної економії, природознавства, психології, естетики та інших наук, які значно розширили уявлення про закономірності розвитку природи і суспільства. Завдяки реалізму література збагатила свої пізнавальні можливості, заглибилася в дослідження життя, сутності людини і соціальних відносин. Термін побутував у середні віки в філософії. В 50-ті роки XIX ст. він був переосмислений і застосований до літератури французькими письменниками Ж. Шанфлері та Л. Дюранті. Останній видавав журнал під назвою «Реалізм».
Правда життя — головний принцип реалізму: об’єктом зображення стало людське життя в усіх його проявах. Якщо представники класицизму і романтизму обмежувалися зображенням тільки ідеального, то письменники-реалісти стали показувати справжнє життя. Докорінно змінився герой літературного твору: місце виняткової особистості посіла звичайна людина — чиновник, купець, дворянин, селянин — представники всіх прошарків суспільства.
Вкрай важливим було відкриття дуалістичної природи людини — соціальної і біологічної: характери героїв стали розвиватися не по волі автора, а відповідно до їх соціально-психологічної сутності. Утвердився як закон реалізму принцип саморозвитку характерів. Глибшого розуміння набув принцип історизму: віднині людина постає не тільки представником певного соціального середовища, але й суб’єктом історії, учасником історичного потоку. Усе це надало картинам життя і образам героїв широкомасштабного узагальнення й типовості.
У різних національних літературах реалізм має свої особливості. Для української і російської літератур XIX ст. є характерним критичний пафос у відтворенні соціальної дійсності, через що їх реалізм часто називають критичним реалізмом. За радянських часів офіційна наука запровадила штучний термін соціалістичний реалізм.
Певні реалістичні тенденції були властиві літературі і попередніх епох. Тому термін реалізм застосовується для атрибуції методів античної, середньовічної та інших літератур — міфологічний реалізм, реалізм епохи Відродження, просвітительський реалізм тощо.

МОДЕРНІЗМ (від фр. moderně — сучасний) — термін, що виник на початку XX ст. і визначав новітні на той час течії в літературі та мистецтві, які протиставляли себе традиції і шукали нових засобів художнього відтворення дійсності. Модернізм не мав єдиних філософсько-естетичних засад і був представлений рядом відносно самостійних течій і угрупувань: експресіонізм, футуризм, кубізм, акмеїзм, імажинізм, сюрреалізм та ін. Однак, попри ідейно-художні та стильові відмінності кожної з цих течій, усім їм властива певна світоглядна і соціо-культурна спільність: відчуття дисгармонії світу, протест проти антигуманних суспільних відносин і несвободи митця, неприйняття існуючого мистецтва. Характерним для них є звернення до філософських концепцій, у центрі яких були проблеми індивідуальної свідомості,— до раціонального волюнтаризму Шопенгауера і Ніцше, інтуїтивізму Бергсона, психоаналізу Фрейда, міфофілософії Юнга та ін. В художніх творах письменників-модерністів світ постає переважно жорстоким і абсурдним, а людина — одинокою і приреченою (Ф. Кафка, Дж. Джойс, М. Пруст, В. Вульф та ін.). У пошуках шляхів осмислення дійсності вони намагаються відродити міф як першооснову людського мислення.
Модерністські течії були досить широко представлені в російській і українській літературах. Прихильники їх виступали проти «натуралізму» реалістичної літератури, обстоювали гасло «чистого мистецтва». В Україні на початку XX ст. сформувалися дві модерністські групи — у Львові і Києві. Осередком львівської групи було видавництво «Молода муза». До неї входили П. Карманський, В. Пачовський, Б. Лепкий, С. Твердохліб та ін. Свої твори вони публікували в журналі «Світ» (1906—1907). У Києві письменники-модерністи А. Товкачевський, М. Сріблянський, М. Євшан та інші групувалися навколо журналу «Українська хата» (1910—1914). Деякі модерністські новації використовували в своїй творчості письменники-реалісти (М. Коцюбинський, О. Кобилянська, В. Стефаник та ін.). Модернізм взагалі й український зокрема — явище складне, суперечливе і ще недостатньо вивчене. Хронологічні межі модернізму чітко не визначені. Одні пов’язують його з літературою всього XX ст., інші — відносять лише до першої половини цього століття, називаючи пізніші модифікації постмодернізмом.

НЕОРОМАНТИЗМ (від гр. neos — новий і романтизм) — умовна назва естетичних тенденцій в європейській літературі кінця XIX — початку XX ст. їх сенс полягав у відродженні певних рис естетики романтизму, що знайшло втілення в культі героїки, уславленні мужності, утвердженні нового героя — мужньої людини, життя якої пов’язане з ризиком і незвичайними пригодами. Найвиразніше виявився неоромантизм в Англії, у творчості Р. Кіплінга, Р. Стівенсона, А. Конан-Дойла, Г. Честертона, Ε. Войнич. У Росії впливом неоромантизму позначена творчість Л. Андреева, Д. Мережковського, М. Горького та ін. В українській літературі прихильником неоромантизму була Леся Українка, яка вважала, що реалістичне «фотографування» дійсності не відповідає завданням літератури, покликаної боротися за оновлення життя. Ліричний герой її поезії — безкомпромісний борець за світле майбутнє, готовий долати будь-які перешкоди на шляху до обраної мети.

НЕОКЛАСИЦИЗМ (від гр. neos — новий і класицизм) — назва порівняно вузької течії в європейській літературі XIX—XX ст., яка орієнтувалася на естетику класицизму. У різних країнах неокласицизм мав свої національні особливості. Найвідомішою у Франції була група поетів «Парнас», що утворилася після виходу в світ збірки «Сучасний Парнас» (1866). До групи входили Ш. Леконт де Ліль, Т. Готьє, К. Мендес, П. Верлен, С. Малларме та ін. Програмовими для них були «Античні вірші» (1852) Ш. Леконта де Ліля. В Росії прихильниками неокласицизму в середині XIX ст. стали представники так званої «легкої поезії» А. Майков, Η. Щербина, пізніше — символісти І. Анненський, В. Брюсов, К. Бальмонт, Вяч. Іванов. Від класицизму вони сприйняли захоплення античністю, використання міфологічних тем і образів, а також відсторонення від сучасності, яке знайшло вияв у декларуванні теорії «чистого мистецтва». Поезії неокласицизму властивий культ художньої форми — пластичність образів, вишуканість мови, відточеність ритмів.

СИМВОЛІЗМ (від фр. symbolisme, гр. symbolon — знак, символ) — напрям у європейській літературі кінця XIX — початку XX ст. Основи естетики символізму закладені в 70-х роках XIX ст. французькими поетами П. Верленом, А. Рембо, С. Малларме та ін. Теоретичним підґрунтям були філософські концепції А. Шопенгауера, Є. Гартмана, Ф. Ніцше та інших філософів. Символісти намагалися проникнути за допомогою символів у світ «речей у собі», що перебувають за межами чуттєвого сприйняття. Символ вони визнавали за художнє знаряддя, дійовіше від образу. Саме він, на їхню думку, дозволяє подолати повсякденність і дістатися надчасової ідеальної Краси. Розглядаючи мистецтво як інтуїтивне пізнання світу через розкриття аналогій, символісти вважали, що у змісті твору має бути таємний підтекст, а у образу — ряд значень. Виходячи з твердження А. Шопенгауера про те, що музика є мистецтво трансцендентальне, найбільш наближене до світу таємного, вони надавали великого значення милозвучності поезії. Попри ідеалістичну сутність естетичних позицій, творчість визначних письменників-символістів утверджувала загальнолюдські ідеї добра, краси і свободи, виховувала повагу до одвічних культурних і християнських цінностей.
Символізм в Росії мав свою специфіку і представлений численною групою талановитих письменників, таких, як О. Блок, В. Брюсов, Андрій Бєлий, К. Бальмонт, І. Анненський, В’яч. Іванов, Д. Мережковський та ін. Представниками символізму в Україні були Г. Чупринка, О. Неприцький-Грановський, М. Жук, О. Романова, Олена Журлива та ін.

ІМПРЕСІОНІЗМ (від фр. impression — враження) — напрям в образотворчому мистецтві, літературі та музиці кінця XIX — початку XX ст. Сформувався у французькому живописі 70-х рр. XIX ст. Назва походить від картини К. Моне «Імпресія. Схід сонця» (1873). Представники напряму не заперечували об’єктивну реальність світу, але вважали, що вона може бути відтворена митцем у багатьох аспектах. Новим було їх прагнення не тільки зафіксувати миттєве враження від життєвого явища, а й наголосити на його мінливості, текучості, швидкоплинності. У літературі імпресіонізм виявився в посиленому психологізмі, відтворенні миттєвих вражень і зміни настроїв, у підкресленій увазі до кольорів та звуків. Поетику імпресіонізму використовували Г. Мопассан, А. Чехов, Б. Пруст, М. Коцюбинський та ін.

ЕКСПРЕСІОНІЗМ (від фр. expression — вираження) — напрям у європейському мистецтві та літературі 10—20-х років XX ст., одна з течій авангардизму. Теоретична основа — філософія інтуїтивізму А. Бергсона, згідно з якою мета мистецтва — не відображення дійсності, а «вираження» неповторного авторського бачення її. Для письменників-експресіоністів є характерним лірико-суб’єктивне осмислення дійсності. Експресіонізм виник у Німеччині й Австрії, де мав вплив на образотворче мистецтво, музику, театр і літературу. У російській і українській літературах він не склався в окрему течію, хоча прояви його відчутні у творчості А. Чехова, Л. Андреева, Μ. Хвильового, В. Винниченка, Μ. Куліша та ін. Сучасне літературознавство долає однозначне негативне ставлення до художньої практики представників цієї течії.

НЕОРЕАЛІЗМ (від гр. neos — новий і realis — речовий) — течія в кіномистецтві й літературі, що виникла в Італії після Другої світової війни. її представляли письменники, кінорежисери і сценаристи Дж. Де Сантіс, Л. Вісконті, К. Лідзані та ін. Своєрідним маніфестом їх став фільм Р. Россе ліні «Рим — відкрите місто» (1945). Характерні особливості неореалізму — пафос суворої правди, достовірність зображення, повага до простої людини, використання простонародної мови, наближення художнього кіно до документального. В літературі представниками неореалізму були А. Моравіа, В. Пратоліні, К. Леві, Е. Де Філіппо та ін. їхнім творам притаманні документалізм, відчутне ліричне «я» письменника, який є свідком або учасником описуваного, прийоми кінематографічності.

ФУТУРИЗМ (від лат. futurum — майбутнє) — одна з течій в літературі початку XX ст. Основоположником був італійський письменник Марінетті, який 1909 р. опублікував «Перший маніфест футуризму», де закликав звільнитися від літератури минулого і створити «динамічну літературу майбутнього», що буде оспівувати замість людини техніку і машини. У своїх пізніших маніфестах він визначив принципи поетики футуризму: руйнування норм морфології і синтаксису, звуконаслідування, використання образів-символів тощо. Футуризм культивував анархізм, зневагу до існуючих норм моралі, егоцентризм. Згодом його послідовники з’явилися в багатьох країнах Європи. В Росії футуризм був представлений групою поетів і художників, які об’єдналися навколо альманаху «Садок судей» (1910). До групи входили В. Хлебников, В. Каменський, брати Бур люки, пізніше до них приєднався В. Маяковський. У маніфесті «Пощечина общественному вкусу» (1913) футуристи закликали «додушити» буржуазну культуру, «скинути з пароплава сучасності» Пушкіна, Толстого, Достоєвського, творити нову мову й нову літературу. Великого значення вони надавали словотвору, що позначилося на мові їхніх творів. Російський футуризм мав кілька напрямів — кубофутуризм, егофутуризм та ін. Після Жовтневої революції провідною стала група Маяковського ЛЕФ (пізніше — РЕФ), яка поступово змінювала свої естетичні позиції і після смерті поета припинила своє існування.
Футуризм в українській літературі пов’язаний з діяльністю М. Семенка, який протягом 1914—1919 рр. видав 11 футуристичних збірок. Автор дотримувався основних принципів естетики футуризму: відмова від традицій, егоцентризм, формалістичне експериментаторство, словотвір тощо. Особливістю українського футуризму було підкреслене протиставлення урбаністичної культури «сільській» поезії. З ініціативи Семенка виникли групи «Фламінго» (1919), «Аспанфут» (1922—1924), «Комункульт» (1924), «Нова генерація» (1927—1931). До футуристів в Україні деякий час належали Г. Шкурній, О. Слісаренко, В. Ярошенко, М. Бажан, Ю. Яновський та ін.

СЮРРЕАЛІЗМ (від фр. surrealisme — надреалізм) — напрям у мистецтві та літературі, що виник у 20-х рр. XX ст. у Франції. Сюрреалізм ґрунтується на філософії інтуїтивізму, східних містико-релігійних ученнях та на фрейдизмі. Естетичні засади напряму викладено в «Маніфестах сюрреалізму» А. Бретона. Сюрреалісти закликали звільнити людське «Я» від «пут» матеріалізму, логіки, моралі, традиційної естетики, які вони вважали породженням буржуазної цивілізації. На їхню думку, митцю слід спиратися на досвід несвідомого вираження духу — сни, галюцинації, марення, аби проникнути по той бік людської свідомості, осягнути безкінечне й вічне. До групи сюрреалістів входили письменники Ф. Супо, Р. Дено, Т. Тцара, художники Г. Арп, Ж. Мірно та ін. Певний час до неї примикали Л. Арагон, П. Ел го-ар, П. Шкассо, С. Далі. Як напрям сюрреалізм припинив своє існування, хоч окремі художники продовжують працювати в сюрреалістичній манері. Прийоми сюрреалізму (зображення надреального, містичні мотиви, елементи фантастики) використовуються в «театрі абсурду».

ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ (від лат. existe-ntia — існування) — одна з течій у філософії та естетиці XX ст. Основні ідеї викладено в книгах К. Ясперса «Психологія світоглядів» (1919) та М. Хайдеґґера «Буття і час» (1927). Своїми попередниками екзистенціалісти вважали С. К’єркегора та Ф. Ніцше. Як течія екзистенціалізм сформувався після Другої світової війни у Франції. Його представники Г. Марсель, Ж. П. Сартр, С. де Бевуар, А. Камю та ін.— виступали водночас як філософи і письменники. Філософсько-естетичні погляди кожного з них мали свої відмінності, але спільним було розуміння абсурдності буття, визнання незахищеності людини у ворожому їй світі, прагнення збагнути причини трагічної невлаштованості життя. У центрі їхньої уваги — одинока людина, що переживає тривогу, страх, муки совісті і бачить вихід для себе у внутрішній свободі. Провідні жанри творчості — філософський роман, «театр ідей». Характерні риси — поєднання життєвої конкретики з міфом і притчевою алегоричністю, посилений інтерес до підсвідомого в людині.
Екзистенціалізм мав прихильників у німецькій літературі (Е. Носсак, А. Деблін), англійській (А. Мердок, В. Голлдінг), іспанській (М. де Унамуно), американській (Н. Мейлер, Дж. Болдуїн), японській (Кобо Абе) та ін. В українській літературі вплинув на письменників 20-х років — В. Підмогильного, І. Багряного, Т. Осьмачку та ін.

ПОСТМОДЕРНІЗМ (від лат. post — після і φρ. moderně — сучасний, новітній) — напрям у сучасній філософії, мистецтві, літературі та естетиці, що виник на ґрунті модернізму. Єдиної теорії генезису та сутності модернізму немає. Термін поширився наприкінці 60-х років XX ст. на позначення певного менталітету, особливостей світосприймання і світобачення людини постіндустріального періоду. Філософські основи постмодернізму вперше висвітлені у праці французького філософа Ж. Ф. Ліотара «Постмодерністська доля». Основний сенс концепції Ліотара — відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Сучасний світ, на його думку,— це варіювання та співіснування всіх — і найдавніших, і новітніх — форм буття. Постмодернізм як напрям у сучасному літературознавстві спирається на теорію і практику структуралізму. Його прихильники оперують такими нетрадиційними поняттями, як «світ як хаос», «світ як текст», «інтертекстуальність», «криза авторитетів», «авторська маска», «подвійний код», «пастиш» (твір як самопародія) та ін. Література, за їхніми уявленнями, є не відображенням дійсності, а переказом міфів, що існують у віртуальній реальності. Головне в ній не істина, а слово, котре як елемент тексту являє собою нову реальність. Твір постає сув’яззю міфів, архетипів, цитувань, алюзій. «Ми живемо в епоху,— твердить С. Аверинцев,— коли всі слова вже сказані». Для наукової естетики позаісторичне тлумачення літературних явищ, заперечення зв’язків літератури з конкретною історичною дійсністю є неприйнятним. Проте вона використовує окремі підходи і прийоми вивчення літератури, запропоновані теоретиками постмодернізму, зокрема структурування твору, інтертекстуальні зв’язки, елементи міфопоетики тощо. У сучасній художній практиці поняття постмодернізм поширюється на різноманітні авангардистські течії.

Літературні стилі. Українська література, Довідник з підготовки до зовнішнього незалежного оцінювання

Повернутися на сторінку Українська література, Довідник з підготовки до зовнішнього незалежного оцінювання

Читайте також:

Комментарии закрыты.