Література перших десятиріч ХІХ століття, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Література перших десятиріч ХІХ століття, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

У багатовіковій історії України дев’ятнадцятому століттю належить особлива роль. Попри всі інші духовні й культурні здобутки, що ними збагатилася українська нація в ХІХ столітті, це період, упродовж якого здійснилося перебазування усього духовного й культурного життя нації на живу, потенційно потужну й багату мову, що доти як розмовна функціонувала в народному середовищі. Мова простолюду, котрий її беріг – у пісні, в думі, в казці й легенді, в усній оповіді, взагалі в людській розмові протягом століть своєї драматичної історії, – ця мова в дев’ятнадцятому столітті поступово, але неухильно стала мовою по суті всіх освічених верств українського народу (принаймні всі ті, хто почував свій зв’язок із народом, убачали в ній нову, одну з найвиразніших ознак національної ідентичності), набула статусу мови літературної.
Саме література, звана художньою, високо піднесла значення народного слова, розкрила в ньому незвідані ще глибини та смисли. Услід за сферою художньої літератури, українське слово стає інструментом висловлення в літературній критиці, публіцистиці, в популярній, а далі й фаховій науці, у філософії… Художній літерартурі належить пріоритетна роль в омовленні історичного буття української нації власним виразним, новаторським і самобутнім словом.
Дев’ятнадцяте століття – це класична проза і класична драматургія, позначені багатством створених там типів і образів, характерів, ситуацій, сюжетних ходів, живих, неповторних діалогів, це класика у справжньому розумінні цього слова – художньо виважена й точна, мудра й людинолюбна, до якої й сьогодні припадає читач і яка склала надійну базу наступного літературного руху, надавши до вибору митцям, що прийшли потому, й для успадкування, і для заперечення велике розмаїття виразніше чи лиш пунктирно прокреслених стильових, жанрових, образобудівних орієнтирів, напрямних віх і алгоритмів.
Модернізм (на його ранній стадії) починае витворюватися в хронологічних рамках ХІХ ст., він багато в чому зумовлений національними художніми тенденціями цього періоду, й сьогодні, здається, важливо, не відкидаючи тих ознак, за якими модернізм протистоїть явищам, що залишались у минулому, підкреслити також момент його спадкоємності й органічної поєднаності з попереднім літертурним розвитком.

Модернізм (фр. moderne – сучасний, найновіший) – загальна назва літературно-мистецьких тенденцій неміметичного гатунку на межі ХІХ-ХХ ст., що виникли як заперечення ілюзіоністсько-натуралістичної практики в художній царині, обгрунтованої філософією позитивізму. Ця філософія обстоювала емпіричні, жорстко верифіковані дані єдиним джерелом достеменного знання при принциповому нехтуванні іншими, зокрема, ірраціональними, джерелами та посталою на підвалинах цієї філософії «соціально-реалістичною критикою», схильною взалежнювати талант від утилітарних потреб суспільства, ігнорувати фундаментальною категорією мистецтва – прекрасним, красою. Модернізм на місце позаестетичної утилітарно-раціональної методології художнього чину вводив іманентну йому (чину) твору інтуїцію, втаємничення у трансцедентну сутність буття тощо, власне, спирався на засадничі аспекти «філософії життя». Вищим знанням проголошувалася не дискретна наука, а поезія, зважаючи на її фундаментальну здатність одуховнювати світ, проникати в найінтимніші онтологічні глибини. Модернізм як конкретно-історичне явище виник у Франції, невдовзі поширився у європейських літературах («Молода Бельгія», «Молода Польща» та інь.), найяскравіше реалізувався у творчості Ш. Бодлера, А. Рембо, П. Верлена, С. Малларме, Ж. Мореаса, Е. Верхарна, Ч. Свіберна, О. Уайльда, С. Пшибишевського, К. Бальмонта, М. Метерлінка, Д. Мережковського, В. Брюсова, О. Блока, Р.-М. Рільке, Г. фон Гофмансталя та ін. письменників межі ХІХ-ХХ ст., передовсім симовлістів та неоромантиків. Можна без перебільшення казати, що модернізм став однією з визначальних прикмет літератури ХХ віку, в його річищі утверджувалися лірика В.-Б. Ейтса, Ф.-Г. Лорки, впливаючи на представників міметичного (реалістичного крила (Е. Хемінгуей, В. Фолкнер, Г. Грін та ін.). Будучи визначеним періодом історії літератури, модернізм різниться цим від «модерності», що асоціюється з динамічним поняттям «сучасність», запровадженим у мистецтво ХVІ ст. як номінальна можливість кожного історичного моменту поставати генетичним продовженням «усіх попередніх сучасностей». На превеликий жаль, справа усвідомлення модернізму ускладнена тим, що він поціновувася не в іманентних йому, а в позаестетичних категоріях, з погляду позитивістської естетики. Водночас термін модернізм не дістав адекватного, якомога точнішого визначення. Категоріальна недосконалість літературознавства (мистецтвознавства) неминуче призводить до понятійної дифузії, коли модернізм ототожнюється з певною стильовою течією, що є частковим проявом цілого явища, або ж переплутується (аберується) з декадансом, з яким він мав спільно джерело – «філософію життя», але не був схильним до гіпертрофування «присмеркової доби» та естетизації повторного. Разом з тим модернізм відмінний і від свого відгалуження – авангардизму, перейнятого деструктивним пафосом, епатаційним пуерилізмом, естетизацією мистецтва, прагненням розмити його «береги». Натомість концепція модернізму мала конструктивний характер, окреслені естетичні критерії у виразних межах мистецтва, як нової реальності, рівновеликої довколишній дійсності, актуалізувала неміметичні форми художнього мислення, які у творчості письменників-модерністів співіснували разом з традицийнимими міметичними, що зазнали глибокої переоцінки. Цією суттєвою ознакою модернізм різниться і від свого наступника – постмодернізму, схильного до «концепційної» та стильової еклектики. В українській літературі, зважаючи на неприхильну національну історію, модернізм набував специфічних рис, тому при сприйнятті його некоректно шукати прямих аналогій між «Молодою Бельгією» чи «Чеською модерною», що розвивалися за інших, сприятливих для творчості обставин, «підтягувати» його до першовзірців європейського мистецтва. М. Вороний від імені своїх ровесників зважився досить несміливо заявити свої права на мистецтво, на творчість: «хоч трошки філософії, де хоч клаптик неба яснів би, того далекого недосяжного неба, що від віків манить нас своєю недосяжною красою». На підставі звернення поета до тогочасної літературної громадськості з’явився альманах «З-над хмар і з долин» (1903), котрий був спробою наближення «до новіших течій і напрямів у сучасних літературах європейських». Такою метою переймалися М. Коцюбинський та М. Чернявський, видаючи аналогічний альманах «З потоку життя» (1905), і представники «Молодої музи» (П. Карманський, В. Пачовський, С. Твердохліб, О. Луцький та ін.), «Української хати» (М. Євшан, М. Сріблянський, А. Товкачевський, Г. Чупринка, Олександр Олесь, М. Вороний, М. Жук та ін.). Модернізм трактувався його прихильниками як єдино можливий у ті роки перехід українського письменства у нову якість. Особливого загострення в літературі зазнавав естетичний імператив, що відновлював нехтувані позитивістами (передовсім народниками) «кордоцентричні» основи національної ментальності, обстоював право людини не просто на прекрасне, а на вищий, «надземний» ступінь краси. Український модернізм постав не тільки під впливом мистецьких віянь Заходу, а й на основі відновлюваної вітчизняної традиції, зокрема «філософії серця», що виявила чимало спільних ознак з «філософією життя». Вперше за свою історію українське письменство зважилося поставити естетичний критерій на центральне місце у мистецтві. Водночас воно не забувало свою роль у загальнонаціональному контексті. Національний чинник мав велике значення у формуванні українського модернізму, тому його слід пов’язувати не так з «кризовими» моментами початку ХХ ст., як із хвилею нового, національно-визвольного піднесення. Сферою діяльності українського модернізму виявилася нація, але не тільки в онтологічній та морально-етичній площинах, як у народників, а й у філософській та естетичній. Типовий приклад – лірика Олександра Олеся, В. Пачовського. Таких прикладів безліч у доробку «хатян», «молодомузців», «музагетівців» чи «митусівців». Модернізм був поворотним новаторським рухом в українській літературі, але таким не сприймався. На початку століття спалахнула некоректна сутичка поколінь, що мали відмінні ціннісні орієнтації, користувалися відмінним понятійним апаратом з різних – естетичної та позаестетичної – сфер. Грубі випади з усіма ознаками знехтуваної еристики спостерігалися на сторінках газети «Діло» проти Ольги Кобилянської та М. Яцківа, «Руслана» — проти В. Стефаника, «Ради» — проти «хатян» і т. п. На жаль, присуди опонентів модернізму, здійснені з позамистецьких платформ, майже на ціле століття запанували в літературознавстві, перешкоджаючи висвітленню його за об’єткивними критеріями. Лише наприкінці ХХ ст. наукова рецепція намагається адекватно висвітлити модернізм як перспективний період в історії літератури.

В українській літературі знаходимо різні за інтенсивністю свого вияву, риси й бароко, й класицизму, й преромантизму, й просвітницьких тенденцій. Літературний розвиток допроваджує їхні ознаки аж до ХІХ ст., періоду, в якому в сутнісних рисах розкрилися такі, спільні для всіх літератур того часу, художні напрями, як романтизм, реалізм, натуралізм. Також і трохи пізніша доба, в якій заявляють про себе символістські, неоромантичні, неокласицистичні риси художнього мислення, декадентизм і модернізм, переконує, з одного боку, у спільності європейської парадигми, а з іншого – у примітній своєрідності, якою мусить відзначатися й реально відзначався національний літературний розвиток.
Українська література ХІХ ст. практично від початку свого становлення стає самостійним предметом осмислення для літературно-критичної, а далі й історико-літературної думки, як власне української, так і зарубіжної.
Хоча на рубежі ХVІІІ–ХІХ ст. в українській літературі відбувається процес індетифікації з новоєвропейським типом словесного мистецтва (зокрема проявляється закономірність виникнення та зміни літературних напрямів), зближення української літератури з новоєвропейськими за типом художнього мислення не означало, однак, ідентичності їх за рівнем розвитку як самих напрямів, так і жанрово-стильової системи.
Наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. Україну остаточно прибрала до рук царська Росія, запровадивши в усіх сферах політичного, громадського й культурного життя загальноросійські порядки. Зокрема, Київська академія та колегіуми перестають існувати як центри світської освіти й перетворюються на духовні заклади. Українці їдуть здобувати освіту до Москви та Петербурга й нерідко там залишаються назавжди. Загарбання і розчленування українських земель різними державами, що призводило до роз’єднання економічного, політичного й значною мірою культурного життя, запровадження 1783 р. царським урядом кріпосного права на Лівобережній і Слобідській Україні, знищення залишків політичної автономії України, перетворення її на одну із сировинних провінцій Росії, національне гноблення, перетягування за допомогою політичних і економічних чинників української шляхти на бік офіційної Росії чи Австрійської імперії, її денаціоналізація неминуче спричинялися до відставання України в темпах економічного, політичного й культурного розвитку, гальмували формування національної самосвідомості українського народу, консолідацію його в націю.
Відбувалася насильницька соціально-економічна й політична інтеграція життя України з життям Російської держави, в межах якої перебувала основна частина українського народу нівеляція національного обличчя України, поширення ідеї «освіченого» абсолютизуму. Ілюзії щодо цивілізаторської ролі російської монархії на початку ХІХ ст. певною мірою живилися ліберальними обіцянками Олександра І. Це, зокрема, дістає вияв у піднесенні до ідеалу поняття загальноімперського «загального добра», що бачимо й у творчості українських письменників – І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки та інших, які вважали себе синами «загальної вітчизни». Переважно цим пояснюється те, що в межах загальнослов’янського відродження перші діячі національного руху в Україні працювали в царині мови, літературі, народної культури, не займаючи радикальної позиції в питанні політичної автономії. Подібне спостерігалося за тих часів й на західноукраїнських землях.
Представники офіційних кіл Росії ставилися до національно-визвольних прагнень України спочатку підозріло вороже, а з часом нетерпимо войовниче, відкидаючи саму ідею її національного відродження і самостійності. За цих умов реакції широких кіл російської громадськості на колоніальне становище України не позначалась активністю, за винятком окремих слов’янофілів, які з огляду на свої інтереси певний час співчутливо ставилися до національно-культурних заходів українців.
Тим часом суспільне життя в Росії наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. дістало імпульси прискореного розвитку внаслідок перемоги у війні з Наполеоном 1812 р., усвідомлення народу як історичної сили й народження революційної (декабристської) ідеології. Натхнений ідеями визволення народу з кріпосницького рабства, рух декабристів справив глибокий вплив на формування громадської думки й літератури 10-20-х років, спонукуючи до пошуків нових засобів пізнання та відображення життя людини й історичного буття людства.
Одним з осередків формування нової суспільної та художньої думки на початку ХІХ ст. стає Харківський університет (заснований 1805 р.). Діяльність його, зокрема, сприяла заснуванню в Україні періодичної преси: журналів «Харковський Демокрит» (1816), «Украинский вестник» (1816-1819), серед видавців якого був Г. Квітка-Основ’яненко, «Украинский журнал» (1824-1825), діяльну участь у якому брав П. Гулак-Артемовський.
«Харковський Демокрит» друкував твори місцевих літераторів – Г. Квітки-Основ’яненка (вірші), порушував соціальні питання, показував конфлікти між поміщиками й кріпаками. На сторінках «Украинского вестника» та «Украинского журнала», крім окремих творів українських авторів, друкувалися статті, в яких обговорювалися питання економічного й культурного розвитку, висувалася ідея рівності людей незалежно від їхнього соціального становища.
У багатьох статтях, написаних здебільшого викладачами Харківського університету, зазначалося, що державне законодавство має відповідати «духові народу» й забезпечувати його добробут, ішлося про необхідність ліквідації кріпосного права та встановлення конституційного правління.
У статтях, присвячених стану й завданням розвитку словесності, автори виступали проти наслідування іноземних зразків, акцентували увагу на необхідності пізнання свого національного життя та історії, вивчення й розвитку рідної мови. Вимогу стоврення самобутньої національної літератури, яка б виражала ідею народності, пов’язувала з розумінням історичних особливостей життя різних народів. Пробудження любові до рідної мови й літератури було одним із програмових в «Украинском журнале» й орієнтувало молоду українську літературу на художнє дослідження народного життя, спонукало на те, щоб література цікавилась не тільки історією народу, а й тогочасними його потребами.
Нова українська література перших десятиріч ХІХ ст. формується не тільки на Лівобережній і Слобідській Україні, а й у Петербурзі, де в 30-40 роках починають літературно-культурну діяльність Т. Шевченко, Є. Гребінка, а також багато інших вихідців із України, які писали російською мовою на теми української історії та приватного життя.
Перша половина ХІХ ст. характеризується входженням українських письменників у російську літературу (П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко, М. Костомаров та ін.), творенням й російською, й українською мовами. Це явище виникло не тільки внаслідок невизначеності на початку ХІХ ст. шляхів розвитку нової української літератури та невизнання реакційними колами права української мови на розвиток, а й як форма звернення українських письменників до загальноросійського читача, прагнення розповісти світові про історію, життя та звичаї українського народу. Становленню тематики нової української літератури великою мірою сприяла розробка російськими письменниками тематики з життя українського народу.
Українська література перших десятиріч ХІХ ст. характеризується розімкненістю й на культуру інших слов’янських народів, які в добу Просвітництва вступають у період відродження своїх історичних традицій та формують нові літератури. В українській літературі з’являються поетичні переклади та переспіви з літератур інших народів світу, передусім пісенного фольклору слов’ян.
Словесний фольклор, що зберігав у тогочасній Україні не тільки художні традиції, а й здатність до саморозвитку, продукування нових жанрів чи тематичних груп творів (чумацькі, кріпацькі, рекрутські пісні, що виражали протест народних мас проти соціального та національного гноблення, дух романтики визвольної боротьби й героїзму), стає могутнім чинником оновлення ідейно-художнього змісту красного письменства. Літературний фольклоризм не лише проявлявся в розробці народнопоетичних тем, сюжетів і мотивів чи в аплікативних цитаціях народного образного слова а й упливав на формування нової жанрово-стильової системи, на оновлення образної структури художнього мислення.
Українська етнографія 10-30-х років ХІХ ст. з перших днів свого народження як окремої галузі знання характеризується увагою до проблем літератури, визначення шляхів її розвитку.
Протягом 1821-1825 рр. понад 30 рецензій і розвідок, присвячених українській народній творчості, з’являється у дванадцятьох періодичних виданнях Москви й Петербурга.
Від розуміння народної поезії як реліктового явища, яке допомагає надавати літературним товарм народного колориту, тогочасна естетична думка приходить до визначення народної словесності як відображення історичного змісту епохи, життя і душі народу.
Апологія фольклору в судженнях представників романтичної естетики приводить до проголошення тогочасного літературного процесу продовженням фольклоротворення в нових історичних умовах вже окремими митцями, але від імені народу й у народному дусі.
Народна словесність, як і давня література, що базувалася на засадах канонічності, розвинутої системи художньої умовності, тобто на високому рівні знаковості в структурі обзраності, за формою художнього узагальнення належала до одного типу художнього мислення. Посилення в новій літературі аналітичного підходу породжує складну проблему нових взаємовідносин фольклору й літератури, яка в цей час належить до реалістичного типу творчості.
Утвердження мови певного етносу нерозривно пов’язано з визнанням історичної ролі народу, його права на своє політичне життя й державну самостійність. Перехід літератури на живу народну мову в Україні був зумовлений не так потребами освіти, як потребою відтворити «фізіономію» народу, національне мислення. Саме тому в перших десятиріччях ХІХ ст. проблема мови нової української літератури стає засобом самозбереження й саморозвитку нації, набуваючи цим самим політичного характеру.
Не менш важливим було питання, безпосередньо пов’язане з дальшим розвитком літератури, про подолання однобічного погляду на українську мову як на грубе просторіччя, начебто не здатне для відтворення тонких душевних переживань і глибокої думки. Склався цей погляд віликою мірою внаслідок поширення на початку ХІХ ст. в українській літературі бурлескного стилю, зокрема великої популярності «Енеїди» І. Котляревського.
В українській літературі перших десятиріч ХІХ ст. простежується спільна для всіх новоєвропейських літератур провідна роль поезії в системі літературних родів, оскільки проза як епос нового часу до епохи Просвітництва перебувала ще на периферії мистецького розвитку.
Жанрова система української поезії перших десятиліть ХІХ ст. складається як із світських жанрів давньої літератури, так і з тих, що народилися в процесі формування нової літератури.
До успадкованих належали сатиричний вірш, байка (віршова), ліричний вірш, вірш-травестія, до другої – іроїкомічна й травестійна поема, побутово-гумористична поема, історична поема, віршова «казка», романтична балада, елегійна й медитативна лірика, «думка», романс.
Розвиток нових поетичних жанрів значною мірою збагачує також художню форму, прищеплює силабо-тонічну систему віршування. В українській поезії з’являється сонет, тісно пов’язаний з філософською, любовною і пейзажною лірикою, тріолет, набувають поширення народний вірш, 14-складовий коломийковий і олександрійський вірші, елегійний дистих, гекзаметр, різностоповий і шестистоповий цезурований ямб, амфібрахій, анапест.
Помітне місце в українській поезії належить переробкам, переспівам і перекладам зі світової літератури (давньогрецькі і римські автори, обробки античних і біблійних сюжетів, французькі поети-класицисти, Шекспір, Байрон, німецькі поети Бюргер, Гете, твори слов’янських поетів, зокрема Жуковського, Пушкіна. Міцкевича), що збагачувало її тематично й художньо.
Особливо великий поштовх розвиткові української поезії дав романтизм, який із перших спроб кінця 20-х років у 30–40-х роках складається в самостійний літературний напрам, формуючи свою родову й жанрово-стильову систему та літературно-естетичну думку.
В естетичному світі нової української літератури відбуваються своєрідне накладання й синтез трьох художніх стихій: народної сміхової культури, «низового» бароко (пародіювання, преінакшування були одними з найулюбленіших форм творчості барокових письменників) і «низького» класицизму, в якому не лише дійсність, а й античну традицію переосмислювано в гумористичному плані. Це виразно сміхове бачення світу в українській літературі на початку ХІХ ст. пов’язано з поетикою бурлеску, розвиток якого в Україні розпочався з середини ХVІ ст.
Утвердження нового погляду на народ, нових принципів художнього відтворення дійсності, протиставлених теоретичним концепціям класицизму, які виражали естетичні правила й етику дворянської літератури, введення в літературу народного життя і народного героя як повноцінних об’єктів художнього зображення були пов’язані зі значними труднощами. Тому однією з початкових форм цього утердження стає сміх. Герої з народу, перш ніж стати об’єктом серйозного стилю, повинні були пройти шлях гумористичного й сентиментального буття.
Принципово ту саму форму (гумористично-бурлескну) в обстоюванні права української літератури на відображення «низького» народного життя й уведення в літературу простонародних героїв використували й І. Котляревський, і П. Гулак-Артемовський, і Г. Квітка-Основ’яненко, і Є. Гребінка. Бурлеск проникає в тогочасну українську поезію, у твори поетів-романтиків 20-30-х років, у прозу, в драматургію, у переклади й переспіви, в літературно-критичні статті, в епістолярій і стає мало чи не національним українським стилем.
До початку 30-х років бурлеск в українській поезії був однією з найпродуктивніших стильових течій.
Його ідейно-художня природа у багатьох важливих моментах відповідала завданню утвердження нового світобачення й нових естетичних засад у літературі. Йдеться про розвинуту в ньому стихію побутово-розмовної народної мови, органічний зв’язок з фольклорною естетикою і народним світосприйняттям, про критику феодальних порядків і духівництва, дух демократизуму й гуманізму, виразне прагнення до відтворення життя в його найбуденніших формах.
Розвиваючись на початку ХІХ ст. як «низький» стиль у «низьких» жанрах класицизму, бурлеск активно заперечував класицистичний аристократичний раціоналізм і руйнував його поетику зсередини. Ці твори містили також багато алюзій щодо актуальних проблем тогочасного суспільного життя.
У літературному житті українського бурлеску найвищий і найпродуктивніший рівень його розвитку представляє «Енеїда» Котляревського, оскільки вона, з одного боку, повернула бурлеск до його генетичних витоків – народної сміхової культури, а з іншого – підпорядкувала його новим, просвітницьким ідейно-художнім завданням, що піднесло його суспільне звучання і функцію.
Активний розвиток бурлескно-гумористичної течії великою мірою гальмував в українській поезії дослідження кардинальних проблем суспільного життя, утвердження народного естетичного ідеалу, звужував широту реалістичного художнього узагальнення, стояв на перешкоді психологічному проникненню в глибину характерів.
Сентиментальна стильова течія в перші десятиліття ХІХ ст. в українській поезії не розвивається в самостійний літературний напрям і починаючи з 20-х років співіснує (часто переплітаючись навіть у межах одного твору) з бурлеском або з рисами просвітницького реалізму, вбираючи в себе ліричні інтонації народної пісні.
Провідними мотивами цієї лірики, яка розкривала душевні переживання простої людини, життя її «серця», не зачепленого розкладницьким впливом меркантильної моралі, та малювала ідилічні картини природи як притулку самотньої душі, були нарікання на долю (причиною нещастя нерідко виступає соціальна нерівність), розлад із навколишнім середовищем, прагнення свободи, туга за молодістю, гіркі переживання сирітства, розлуки та неродзіленого кохання. Пісенна лірика стала помітним поступом у психологічному дослідженні внутрішнього світу особистості.
Внаслідок уповільненого виокремлення особистості із суспільного цілого та слабкого розвитку в Україні просвітницької ідеології сентименталізм, що у західноєвропейських і російській літературах великою мірою пов’язаний з просвітницьким класицизмом, не набув розвинених літературних форм і в художній прозі та драматургії.
На перші десятиліття ХІХ ст. припадають поява професіонального театру та початки нової української драматургії.
Генетично вона цього часу пов’язана з художніми традиціями ХVІ–ХVІІІ ст., що йдуть від діалогів і декламацій, шкільної драми й вертепу. Ці традиції заходять у ХІХ ст. і живим побутуванням вертепного театру (він був поширений і за межами України), й існуванням аматерських театрів у поміщицьких маєтках.
Особливості стилістики старого театру дістали продовження в народно-звичаєвій та обрядовій сфері нової драматургії. Центром в ній звичайно виступає любовна інтрига, що розгортається на тлі ентографічно-побутових сцен із введенням у твір численних пісень і танців, мовного комізму. Народні прикмети, вірування, ворожіння, весілля, пісні й танці зймають поважне місце.
Засновником нової драматургії, яка позначена сутнісними рисами нового підходу до ідейно-художнього освоєння дійсності, виступив І. Котляревський зі своєю соціально-побутовою драмою «Наталка Полтавка» (написана 1818 р., нарудкована 1838 р.) та водевілем «Москаль-чарівник» (написаний 1819 р., опублікований 1841 р.).
Розробляючи переважно однотипний конфлікт – любовний (неможливість шлюбу через майнову нерівність закоханих) чи родинно-побутовий (незгоди в сімейному житті між чоловіком і жінкою), українські комедіографи намагаються пов’язати його з соціальними мотивами, виводять постаті дрібного українського панства й чиновників, сільських багатіїв-глитаїв, соціально-становій моралі яких протистоять гуманістичні моральні принципи трудового простолюду.
Наприкінці 30-х років в українській драматургії з’являються романтична драма й трагедія, представлені у творчості М. Костомарова. Загалом п’єси Костомарова значно розширили не тільки тематичний діапазон, а й коло ідей, проблем української драматургії, ввели в неї нові образи-песонажі, поклавши початок розробці історичної теми.
Хоча професіональний театр в Україні починає діяти у Харкові з 1789 р., становлення професіонального театрального мистецтва припадає на початок ХІХ ст. (1803 р. відкривається театр у Києві, 1804 р. – в Одесі, 1810 р. – в Полтаві, 1812 р. – з постійною трупою у Харкові, дещо пізніше починають діяти професіональні театри в Катеринославі, Чернігові, Ромнах, Херсоні та інших містах України). В Західній Україні професіональний театр з’являється 1837 р. й лише наприкінці 40-х років на його сцені починають виставляти п’єси І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка та інших українських авторів.
На початку ХІХ ст. на професіональній сцені в Україні переважали неоригінальні водевілі й мелодрами, значну частину яких перекладено з французської мови. За цих умов орієнтація української драматургії на правдиве відображення національного, насамперед народного, життя, її посилена увага до відтворення етнографічного дійства, використання фольклорних джерел, а також звернення до найкращих традицій старого українського театру об’єктивно відігравали позитивну роль і загалом відповідали завданням прогресивного ідейно-художнього розвитку національної проблематики професіонального театру.
Оскильки формування прози як літературного роду в новий час органічно пов’язане насамперед із розвитком реалізму, зі зверненням до проблем сучасності, позитивним прикладом для української літератури перших десятиліть ХІХ ст. були твори російських авторів (більшість із них були вихідцями з України) на теми українського життя.
Від перших сентиментально-ідилічних описів життя в Україні початку ХІХ ст., які містили окремі правдиві сценки народного побуту, російська проза переходить до художнього дослідження побуту всіх верств українського суспільства, до викриття беззмістовного життя провінційного панства, до зображення історичного минулого народу, його звичаїв, повір’їв, побуту.
Спадкоємцем усіх прогресивних традицій і творцем нової народної реалістичної повісті в українській літератури 30-40-х років ХІХ ст. виступав Г. Квітка-Основ’яненко. Питання про становлення нової української прози, яка черпає теми й проблематику з живої дійсності, насамперед із народного життя, Квітка-Основ’яненко, як і інші українські письменники перших десятиліть ХІХ ст., пов’язує з необхідністю розвитку літератури рідною мовою. У творчості Квітка-Основ’яненка 30-х – першої половини 40-х років виразно помітні дві стильові течії: бурлескно-реалістична, що зберігає зв’язок із класицизмом, і сентиментально-реалістична. Г. Квітка-Основ’яненко по праву вважається родоначальником нової української прози, яка з часом виходить на передові позиції дослідження народного життя.
Коли в бурлескно-реалістичних творах образи селян були нехарактерними, не здатними на складні, суперечливі переживання, то в сентиментально-реалістичних утверджується ідея позастанової цінності людини, глибина й багатство душі звичайного селянина. Морально-етична вищість простолюду над поміщицько-чинонвицьким середовищем виступає формою утвердження суспільної цінності цілої верстви – селянства.
Літературно-естетична думка в Україні перших десятиріч ХІХ ст. певною мірою нагадує своїм синкретизмом літературний процес того часу. Синхроний розвиток бурлеску, сентименталізму, просвітницького реалізму й романтизму з їх багато в чому різними, а то й протилежними тенденціями вже сам по собі утруднював формування цілісної естетичної теорії як основи наукової критики. Крім того, на ранніх етапах формування національної культурі закономірним поєднує в собі предмет і завдання історії, мовознавства, ентографії, фольклористики та літературознавства. Велику роль відіграють у ній і чинники власне позаестетичні, тоді й естетична функція в самому мистецтві та його теорії перебуває ще в стані кристалізації. Специфічним для розвитку літературно-естетичної та художньо-критичної думки цього періоду було й те, що чимало уваги й енергії доводилося витрачати на доведення самої можливості існування української мови й літератури.
З огляду на історичні обставини нова українська література не тільки в перші десятиріччя ХІХ ст., а й пізніше виступає як головний органічний зв’язок з фольклором, народність, що від вимоги колориту розуміється з часом уже як відображення внутрішнього та зовнішнього життя народу. Самі критико-естетичні положення, що тривалий час розумілися як система загальних і незмінних правил, починають повертатися обличчям до реальних потреб життя.
У виробленні методологічних засад літературної критики велике значення мала харківська періодика, що розглядала питання літератури в тісному зв’язку з економічними й соціально-політичними питаннями дійсності.

Література перших десятиріч ХІХ століття, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Повернутися на сторінку Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Комментарии закрыты.