Леся Українка (1871-1913). Аналіз творчості, критика, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Леся Українка (1871-1913). Аналіз творчості, критика, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Iм’я поетеси овiяне всенародною любов’ю. Це була людина виняткової мужностi i принциповостi, духовної краси i мистецького обдарування. Її талант виявився у багатьох рiзновидах лiтературної працi — поезiї, драматургiї, прозi, лiтературнiй критицi i публiцистицi, перекладацькiй роботi i фольклористицi. Свою творчiсть письменниця пов’язувала з визвольним рухом, пролетарським зокрема. За життя Леся Українка була вiдома не лише на Українi та в Росiї, а й в Грузiї, знали її в Болгарiї, Чехiї, Польщi, Нiмеччинi, Австрiї.
Лариса Петрiвна Косач (Леся Українка) народилася 25 лютого 1871 р. в Новгород-Волинському в iнтелiгентнiй родини: мати — письменниця Олена Пчiлка, батько — юрист, громадський i культурний дiяч. Вони багато зробили для розвитку здiбностей обдарованої доньки, дбали про її гуманiтарну освiту. Серед близького оточення, родичiв i знайомих Косачiв були люди, чиє життя тiсно пов’язувалося з українською культурою — Михайло Драгоманов, Iван Франко, Михайло Старицький, Микола Лисенко та iншi. Спiлкування з ними сприяло творчому зростанню талановитої дiвчини. Її лiтературне iм’я — Леся Українка — з’явилось, коли авторцi минуло тринадцять рокiв, ним були пiдписанi вiршi «Конвалiя» i «Сафо», опублiкованi 1884 р. у львiвському журналi «Зоря».
Волинь, Полiсся — це край дитинства Лесi Українки, який залишився для неї на все життя наймилiшим куточком землi. Тут вона слухала пiснi, казки, пiзнала народнi повiр’я й обряди, її вразив химерний свiт народної мiфологiї. А таємничi бори сосновi, росистi волинськi луки й блакить озер вабили й притягали, куди б не закидала її доля.
Леся вирiзнялась лагiдною вдачею, працьовитiстю, винятковими здiбностями до науки, поезiї, музики. Захворiвши в дитинствi, поетеса вела, за її власним виразом, «тридцятилiтню вiйну» з туберкульозом. Пiсля операцiї руки довелося припинити заняття з музики, яку дуже любила. Та природне вiдчуття мелодiї, гармонiї звукiв переливалось у її твори, вiдлунюючись в поетичних циклах «Мелодiї», «Ритми», «Пiснi про волю», оповiданнi «Голоснi струни», у драмi-казцi «Лiсова пiсня». Вона знала понад десяток мов, що давало можливiсть займатися перекладами, читати мовою оригiналу твори зарубiжних авторiв. У дев’ятнадцять рокiв вона написала пiдручник «Стародавня iсторiя схiдних народiв». Грунтовно вивчала iсторiю, фiлософiю, постiйно читала новiтнi працi з наукового соцiалiзму.
З кiнця 80-х рокiв Леся Українка живе переважно у Києвi, стає душею молодiжного лiтературного гуртка «Плеяда». Члени гуртка готували видання для народу з iсторiї, географiї, перекладали українською мовою твори росiйських i зарубiжних письменникiв, читали й обговорювали власнi працi. Перша поетична книжка Лесi Українки «На крилах пiсень» з’явилася у Львовi на початку 1893 р. Вона складалася iз шесті поетичних циклiв та трьох десяткiв вiршiв поза циклами, поем «Самсон», «Мiсячна легенда», «Русалка». У творах молодої авторки переважали громадянськi мотиви, мужнi iнтонацiї, життєстверджуючї настрої. Першим акордом було патрiотичне звернення до рiдного краю («Сiм струн»). Безкомпромiсне «Або погибель, або перемога» стало наскрiзним мотивом циклу «Сльози-перли». Як кредо молодої авторки прозвучав вiрш «Contra spem spero!”. Та особливе мiсце зайняла поезiя «Досвiтнi огнi». До збiрки ввiйшла також пейзажна та iнтимна лiрика: цикли «Подорож до моря», «Кримськi спогади», «Зоряне небо». 1892 р. у Львовi з’явилась українською мовою «Книга пiсень Генрiха Гейне». 92 переклади творiв нiмецького поета належать Лесi Українцi. До раннiх її перекладiв належать також «Вечорницi» М. Гоголя, «Нiмфи» I. Тургенєва, «Конрад Валленрод» А. Мiцкевича, «Лагiднi поети, спiвайте» й «Сiрома» В. Гюго, уривки з «Одiссеї», твори староiндiйської обрядової поезiї з «Рiг-Веди». Дебютом Лесi Українки прозаїка стала поява у журналi «Зоря» в 1889 р. образкiв «Така її доля» i «Святий вечiр». У прозових творах молодої письменницi переважають соцiально-побутовi теми, взятi з живої дiйсностi. Проза Лесi Українки розвивалась загалом у руслi реалiстичних традицiй української прози XIX ст., але й мала свої особливостi. Насамперед це стосується лiризму як характерного для неї основного стильового ключа. Авторка — лiрик за покликанням, i найкращими її оповiданнями були тi, якi випливали саме з лiричного настрою, реалiзували потребу лiричного самовиявлення. 1899 р. у Львовi виходить друга поетична книжка Лесi Українки «Думи i мрiї». Її вiдкривала поема «Давня казка», в якiй пристрасно прозвучала тема покликання поета, його обов’язку перед народом. Всi три вмiщенi тут поетичнi цикли — «Мелодiї», «Невiльничi пiснi», «Вiдгуки». Героїчний пафос яскраво виражений в поезiях циклу «Невiльничi пiснi». Вiн конкретизується в героїчнiй постатi, вчинку-подвигу, напружено драматичних ситуацiях.
Лесю Українку цiкавить творчiсть письменникiв української, росiйської, польської, iталiйської, французської, нiмецької, скандинавських лiтератур. Дотримуючись принципу iсторизму, вона зосереджує головну увагу на найновiших лiтературних явищах, i в числi перших вiтчизняних та європейських лiтературних критикiв розглядає їх у зв’язку з класовою боротьбою в перiод пролетарського визвольного руху. Важливою гранню лiтературно-естетичних поглядiв Лесi Українки є трактування нею творчого методу. Її теорiя новоромантизму охоплює широке коло питань, пов’язаних насамперед з проблемою народностi i класовостi мистецтва, його iдейностi. Значну увагу вона придiляє також проблемi типового й концепцiї людини у романтично-пiднесеному способi письма. Письменниця новий творчий метод — новоромантизм — розглядає як органiчний сплав цих двох начал, як логiчне продовження такого єднання на якiсно вищому етапi їх взаємодiї, бо вимог часу. Звiдси в центрi уваги письменницi стає концепцiя особистостi в її суспiльних зв’язках, взаємодiя героя i маси. Випереджаючи свiй час, Леся Українка висвiтлює iсторико-соцiальний i естетичний аспекти еволюцiї методiв, аргументує необхiднiсть народження XX ст. нового типу художнього мислення.

Новоромантизм
Стильова хвиля модернiзму, що виникла в українськiй лiтературi на початку XX ст., пойменована Лесею Українкою «новоромантизмом». Визначальною рисою новоромантизму, на противагу романтизму з його концептуальним розривом мiж iдеалом та дiйснiстю, виявилася конструктивна спроба подлати протистояння цих конфлiктно непереробних опозицiй, завдяки могутнiй силi волi зробити сподiване, можливе дiйсним, не опускаючи цього можливого до рiвня iнертного животiння. Найповiнше неоромантизм окреслився у лiрицi та в драматичних творах Лесi Українки, яка вважала реалiстичний спосiб «фотографувати» довкiлля «униженням свого хисту», зважувалася боронити «прапор модернiзму» i не «зректися прапора новоромантичного», витворюючи своїм поривом «у блакить» основу для естетичних та нацiотворчих осяянь в українськiй поезiї. Могутнiй життєлюбний заряд цього новоромантизм наснажував потiм поколiння «розстрiляного вiдродження» (О. Влизько, М. Йогансен, Ю. Яновський та iн.) та «празької школи» (Олена Телiга, О. Ольжич та iн.), виявляв водночас i свої вiдмiнностi вiд революцiйного романтизму. Творчiсть українських письменникiв перегукувалася з творчiстю Р. Кiплiнга, Р.-Л. Стiвенсона, Етель-Лiлiан Войнич, Г. Iбсена, К. Гамсуна, Дж. Лондода, М. Гумiльова, предстанивкiв «Молодої Польщi».
1902 р. з iнiцiативи студентiв Чернiвецького унiверситету видана третя збiрка поезiй Лесi Українки «Вiдгуки». До неї ввiйшли цикли: Iз циклу «Невольницькi пiснi», «Ритми», «Хвилини», шiсть легенд i драматична поема «Одержима». 1904 р. у Києвi вийшло ще одне видання поетичних творiв Лесi Українки пiд заголовком «На крилах пiсень», але цензура вилучила вiршi революцiйного звучання. Бiльшiсть поетичних творiв, датованих останнiм десятилiттям життя письменницi, були опублiкованi пiсля її смертi, вже у радянськiй час.
Поезiя Лесi Українки 900-х рокiв вносила новi якостi в нацiональну лiтературу: загострену увагу до iдеологiчних проблем, iнтелектуалiзм, пiдвищений ступiнь умовностi i посилення психологiчного змiсту тропа, збагачення новою лексикою. Крiм того, поетику лiричних жанрiв цього перiоду, їх естетичну природу значною мiрою формувала також поетика драми, якiй авторка надає тепер перевагу у своїй творчостi. Особливе мiсце в творчiй бiографiї письменницi займає фольклор. Починаючи ще з дитячої поеми «Русалка» (1884) i кiнчаючи останнiм поетичним твором — казкою «Про велета» (1913), вiн органiчно входить у поетичний свiт Лесi Українки. Великий iнтерес виявила вона до слов’янської мiфологiї, яку називала «релiгiєю батькiв моїх» i яка вiдбилась прекрасними образами i барвами колядках, веснянках, обрядах i легендах. Пiд час перебування в Карпатах поетеса збирала гуцульськi мелодiї, а в 1903 р надрукувала збiрник «Дитячi iгри, пiснi й казки». Наступного року пiдготувала до друку «Народнi пiснi до танцю», куди ввiйшло 54 пiснi. У творчостi письменницi останнього десятилiття переважає драматургiя. За порiвняно короткий час Леся Українка написала понад двадцять драматичних творiв, якi стали новим явищем в українськiй лiтературi i театральнiй культурi, принесли письменницi славу драматурга-новатора. Вона створює не знанi досi в нацiональнiй драмi образи, започатковує новi жанровi форми з незвичайним фабульним наповненням. Єгипет фараонiв, Вавiлон, Iудея, Еллада, Римська iмперiя часiв раннього християнства, середньовiчна Iспанiя i першi поселення колонiстiв у Пiвнiчнiй Америцi, нарештi українська та iншонацiональна мiфологiя — весь цей колосальний матерiал систематизується, художньо осмислюється. Та поява на Українi драматурга-новатора була явищем закономiрним. Новаторство Лесi Українки випливало з необхiдностi дальшого розвитку нацiональної театральної культури. Вже перша її драма «Блакитна троянда» (1896) була полемiчно спрямована проти традицiйної реалiстично-побутової драматургiї. Зокрема, була очевидною тенденцiя оновлення «сiльської драми». Дiйовi особи тут виключно мiськi iнтелiгенти, об’єкти їхнiх дискусiй — новiтнi вiяння в мистецтвi, науцi, фiлософiї. Сюжет твору, розвиток iнтриги вибудовується на проблемi спадковостi, яка у зв’язку з новими науковими вiдкриттями хвилювала не лише вчених, а й письменникiв (Золя, Iбсен, Гауптман, Апухтiн). Зiткнення непримиренних поглядiв, художньо-фiлософський синтез iдеологiчних i морально-етичних проблем, наявнiсть сильної особистостi — такi риси характеризують драматичнi поеми «Одержима» (1901), «Вавiлонський полон» (1903), «На руїнах» (1904). В «Осiннiй казцi» (1905) крiзь фантастичнi постатi, умовнi ситуацiї немовби «просвiчується» полiтична атмосфера того часу, розстановка суспiльних сил в даний iсторичний момент. У драматичнiй поемi «Кассандра» (1907) вiдбились дискусiї української iнтелiгенцiї, яка в складний iсторичний момент шукала шляхiв до правди, замислювалась над тим, яка правда потрiбна людям, але в силу своєї суспiльної iзольованостi не знала способу її досягнення. У зв’язку з цим гостро прозвучало тут питання про спiввiдношення слова i дiла, слова i переконання, вiри в те слово, правди й неправди, що використовується часто в егоїстичних iнтересах.
Крiм вже згаданих драматичних поем «Одержима», «В катакомбах» сюди слiд вiднести також пiзiше написанi «Руфiн i Прiсцiлла» (1910), «На полi кровi» (1908), «Адвокат Мартiан» (1911), «Йоганна, жiнка Хусова» (1909). Одним iз кращих драматичних творiв Лесi Українки є її «Камiнний господар» (1912). Добро i зло, вiрнiсть i зрада, поетичне покликання i сiра буденщина зiткнулись у драмi-казцi «Лiсова пiсня» (1911), яка розказує про красу людських почуттiв i згубнiсть духовного гноблення, про необхiднiсть збереження гармонiї мiж людиною i природою.
Померла Леся Українка 1 серпня 1913 р. в Грузiї, в м. Сурамi. Похована вона в Києвi на Байковому кладовищi.

Леся Українка (1871-1913). Аналіз творчості, критика, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Повернутися на сторінку Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Комментарии закрыты.