«Кирило-Мефодiївське братство», слов’янофільський рух в Україні, сербська народна пісня в українському перекладі, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

«Кирило-Мефодiївське братство», слов’янофільський рух в Україні, сербська народна пісня в українському перекладі, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Із 40-х років ХІХ ст. починається новий період розвитку українського письменства, позначений дальшою активізацією літературного процесу та ідейно-естетичним розмаїттям художніх явищ. Характерною особливістю цього періоду був високий розвиток романтизму та формування якісно нових напрямів реалізму.
У суспільно-історичному житті це був період, коли всі питання зводилися до проблеми ліквідації кріпосного права, коли вся передова суспільна думка посилено шукала шляхів і засобів розв’язання назрілих соціальних конфліктів.
Джерелами формування визволних програм були й соціальні прагнення селянства, й політичні, антисамодержавні настрої дворянства, нові віяння в громадському житті, що зачиналися в процесі боротьби проти реакційної ідеології самодержавства під впливом прогресивної суспільної думки Європи.
Могутнім поштовхом до посилення революційних настроїв у країні та активізації визвольної боротьби українського народу були події буржуазно-демократичних революцій у Франції, Німеччині, Італії, Угорщині й особливо в Австрії, які безпосередньо зачіпали й населення західноукраїнських земель.
Увесь комплекс визвольних прагнень українського народу своєрідно відбився в діяльності першої української таємної політичної організації — Кирило-Мефодіївському братстві, що виникло в Києві в грудні 1845 — січні 1846 років.

Кирило-Мефодiївське братство, або Українсько-Слов’янське товариство Св. Кирила й Мефодiя — таємна полiтична антицаристська органiзацiя, виникла у Києвi в середовищi нацiонально свiдомої української iнтелiгенцiї у груднi 1845 — сiчнi 1846, проiснувала до березня 1847. Попередником Кирило-Мефодiївського братства був київський гурток 1843-45 (П. Кулiш, О. Навроцький, О. Маркович, Д. Пильчиков, В. Бiлозерський, М. Гулак, М. Костомаров та iн.). Засновники — М. Гулак, М. Костомаров, В. Бiлозерський. До товариства входили О. Маркович, О. Навроцький, І. Посада, П. Кулiш, Д. Пильчиков, О. Тулуб (дiд письменницi Зiнаїди Тулуб), Г. Андрузький, М. Савич. У квiтнi 1846 членом Кирило-Мефодiївського братства став Т. Шевченко. На початку 1847 число братчикiв наближалося до ста. Можна припустити, що бiльшiсть була просто прихильної до iдей братства. Та й за даними слiдства 1847, основу органiзацiї на кiнець 1846 складало 12 осiб. Контакти ж учасникiв братства були у Чехiї, Литвi, Польщi, Бiлорусi, Росiї. Кирило-мефодiївцiв об’єднували любов до України, її iсторiї, мрiї про самостiйне iснування кожного слов’янського народу на засадах парламентаризму, про слов’янську федерацiю як рiвноправне об’єднання незалежних держав. Полiтичнi погляди Кирило-Мефодiївського братства виключали прояви авторитарностi. Освiченiсть i християнська мораль були основою уявлень Кирило-Мефодiївського братства про засади майбутнього ладу. Органiзацiя була певною мiрою вiддзеркаленням молодоєвропейського руху у розмумiннi iдеалiв суспiльного прогресу, високої мiсiї науки, освiти, мистецтва. Програмнi положення товариства викладенi у «Книзi буття українського народу» («Закон Божий»), автором якої був М. Костомаров, у «Статутi Слов’янського товариства Св. Кирила i Мефодiя», що мав записку-пояснення, написану В. Бiлозерським, у вiдозвi «Брати українцi!», «Братья великороссияне и поляки!» За доносом студента О. Петрова члени Кирило-Мефодiївського братства були арештованi i вiдправленi до Петербурга. М. Костомарова арештували в Києвi у його помешканнi, Т. Шевченка — на перевозi через Днiпро, П. Кулiша i В. Бiлозерського — пiд Варшавою, М. Гулака — в Петербурзi i т.д. Документи слiдчої справи складали 19 томiв, особливо крамольним вважався рукопис «Закону Божого», у якому зафiксовано уроки iсторiї України у зв’язках iз загальної iсторiєю людства на принципах високої духовностi. Мова йшла, зокрема, i про найтрагiчнiшi сторiнки української iсторiї — знищення козацтва й Запрозької Сiчi, подiл України мiж Польщею та Росiєю в XVII ст. Одна з причин нашої нацiональної трагедiї сформульована так: Україна «попалась у неволю, бо вона по своєй простотi не пiзнала, що там був цар московський, а цар московський усе рiвно був, що iдол i мучитель». Кирило-мефодiївцi були покаранi без суду. М. Костомаров — роком одиночної камери у Петропавловськiй фортецi та 8-рiчним засланням до Саратова (щоправда, мiг там займатися науковою роботою, а потiм мати закордонi поїздки, працю в Петербурзькому унiверситетi, можливостi друку i т. iн.). Т. Шевченка покарали десятирiчною солдатчиною в Оренбурзьких степах iз забороною писати i малювати. П. Кулiшевi визначили чотири мiсяцi ув’язнення i заслання до Вологди, замiненої одразу ж Тулою, де перебував три роки i три мiсяцi. М. Гулаковi випали три роки ув’язнення, далi — Сибiр, зникнення з обрiї культурного i полiтичного життя, праця на посадi вчителя математики в однiй iз тифлiських гiмназiй. Студенти I. Посяда й Г. Андрузький були висланi до Казанi для закiнчення навчання у тамтешньому унiверситетi. О. Маркович, О. Навроцький, В. Бiлозерський потрапили на службу у вiддаленi росiйськi мiста. Уряд намагався не надавати розголосу цiй справi, хоч приховати її було неможливо. Рiзною була реакцiя iнтелiгенцiї. Вiдомий, наприклад, лист В. Бєлiнського, який обурюється українськими «змовниками», цинiчно, грубо пише про Шевченка, Кулiша — «этих хохлов», яких йому «не жаль». Розгромом Кирило-Мефодiївського братства було завдано тяжкого удару по українському руховi. Проте, незважаючи на коротке, 14-мiсячне iснування та органiзацiйну невикiнченнiсть, Кирило-Мефодiївське братство, його iдеї вiдiграли значну роль у розвитку не лише української, але й загальноєвропейської полiтичної та фiлософської думки.
У програмових документах братства (насамперед у «Книгах буття українського народу») відчувається вплив республіканських ідей декабристів і польського національно-визвольного руху, політичних та загальнокультурних ідей слов’янської єдності. Помітний вплив на формування ідей кирило-мефодійців мала й опублікована 1846 р. «Історія русів».
Хоч «Книги буття українського народу» значною мірою овіяні духом соціального християнства та політичного слов’янофільства, та, на відміну від зверненої в ідеалізоване минуле «Історії русів», вони стосувалися українського теперішнього й майбутнього й несли уявлення про Україну як живу народну цілість, життєві сили якої не втрачені та не завмерли, а політичні, національні й соціальні потреби історично реальніше визначились. Історично прогресивний характер мали й культурно-освітні ідеї кирило-мефодійців, спрямовані на піднесення націоналної самосвідомості, патріотичної гордості, на розвиток і утвердження рідної мови й культури, зміцнення зв’язків із іншими народами з метою культурного та духовного взаємозбагачення.
Певне прогресивне значення для народів західноукраїнських земель мало створене на хвилях революційних подій 1848 р. політичних («Головна рада руська», «Руський собор») і науково-культурних («Галичо-руська Матиця», «Народний дім», «Собор руських вчених») інституцій, оскільки вони сприяли розвитку націоналної культури, освіти, видавничої справи.
Але політична лояльність чи й беззастережна відданість керівників цих організацій цісаризмові, нескінченні схоластичні дискусії між ними довкола мовно-культурних проблем відчутно обмежували їхній вплив на зростання політичної та національно-культурної свідомості трудящих.
Разгром Кирило-Мефодіївського братства й петрашевців, жорстоке придушення будь-яких проявів вільної думки ознаменували в Росії смугу чорної реакції, що відбилося на всіх сферах суспільного життя країни.
Особливо болісно це відчувалося в Україні, де з арештом кирило-мефодіївців розгромлено не лише головні політичні, а й літературні сили. Фактично ще до Валуєвського циркуляру 1863 р. розпочався систематичний урядовий наступ на українську національну культуру. Як писав М. Костомаров у листі до видавця «Колокола» О. Герцена, навіть сама згадка про Україну («Малоросію») вважалася політично крамольною. На ціле десятиліття було загальмовано український літературний процес і зовсім заборонено видавничу справу.
Поразка царської Росії в Кримській 1853-1856 рр. війні, масовий селянський рух, що посилювався з кожним роком, зокрема, й у більшості губерній України, зростання опозиційних настроїв серед усіх верств населення змусили уряд Олександра ІІ піти на скасування кріпосного права та на реформи в громадсько-політичній, економічній, адміністративні структурі управління, які загалом мали прогресивне значення для суспільно-політичного й соціально-економічного розвитку народів Росії.
Але ж земельна реформа 1861 р., й ліберальні зміни не вивели самодержавну систему зі стану глибокої кризи. Боротьба проти численних залишків кріпосництва ще протягом багатьох наступних десятиліть становила глибинну сутъ суспільно-економічного життя Росії. Важливу роль у посиленні визвольних прагнень усіх уярмлених народів Європи, зокрема й українського, відіграло польське повстання 1863 р., в якому брали участь студенти Київського університету й демократично налаштовані офіцери, зокрема Андрій Потебня, брат відомого мовознавця Опанаса Потебні. Деякі учасники польського визвольного руху виявляли інтерес до суспільного життя України, пропагуючи її культуру, а іноді беручи й безпосередню участь у її творенні.
З розвитком національно-визвольної боротьби активізується культурне життя в Україні, посилюється соціальна та ідейна диференціація всередині української нації. Окреслюються суспільно-політичні напрями серед української інтелігенції Галичини й Закарпаття, що зрештою привело до утворення своєрідних партій «москвофілів» і «народовців», політична орієнтація яких (перших — на російське самодержавство, а других — на цісарську монархію) певною мірою визначала й особливості їхніх ідейно-культурних програм.

Народництво — ідейно-просвiтницький рух українства за звiльнення з-пiд соцiального та нацiонального гноблення. Виник у першiй половинi XIX ст. в лiтературному середовищi, швидко еволюцiонував вiд романтичних, незрiдка екзальтовано-культованих трактувань народу як таємної мiстичної сили («козакофiльство» харкiвських романтикiв, молодого П. Кулiша та iн.; вроджений демократизм тощо), вiд «балади» до ретельного аналiзу стану та причин втрати статусу суб’єкта iсторичного поступу цим народом й усвiдомлення потреби боротьби за його визволення (Б. Грiнченко, П. Грабовський, М. Старицький, «Братство тарасiвцiв» i т.д.). Вважалося, що народ запав у «летаргiйний» сон, його передовницько-культурнiй роботi, яка для безправних народiв, на думку Б. Грiнченка, ставала «в деякi iсторичнi моменти питанням, що може переважити всi iншi, забирати всi сили, якi зостаються пiсля неминучих змагань нашого фiзичного iснування». Праця задля такої мети подеколи зводилася до буквально з нуля за абсолютно несприятливих умов, на що могла зважитись сособистiсть великої одержимостi, якою виявився Б. Грiнченко. Поряд з дедалi глибшим усвiдомленням нацiональної iдеї письменники-народники, котрi дотримувались аналогiчних настанов, утверджувались у переконаннi, що людське щастя здобувається мирним i чесним шляхом. Цим вони рiзнилися вiд перейнятих ультрареволюцiйним ектремiзмом росiйських «народовольцiв» — апологетiв соцiальних та iгнорантiв нацiональних iнтересiв. Та й виступати вiдкрито проти Росiйської iмперiї було небезпечно, тому народництво обирало досить обережну, зовнi неначе лояльну тактику оборони дезонтологiзованого простору українства. Дещо активнiшу позицiю займали «народовцi» на теренах Галичини. Багато шкоди завдали українськiй справi «москвофiли» — реакцiйне вiдгалуження народництва, спецiально культивоване московським урядом для реалiзацiї своїх експансiонiстських iнтересiв на теренах України. Народництво — iсторично необхiдна, i, безперечно, вагома сила у нацiонально-суспiльному життi України. Воно мало авторитетний вплив на гормадськiсть, берегло нацiю, її культуру вiд остаточного винищення, закладало основи нацiонального пробудження. Але народницька iдеологiя, офiруючи розмаїтi духовнi прояви української душi лише однiй великiй метi нацiонально-соцiального визволення, була переважно байдужою для високого мистецтва, яке розглядала крiзь призму службових обов’язкiв. За таких умов вважалося, що займатися суто художнiми питаннями — «аморально». Диктат соцiальної дiйсностi вiдводив естетичним категорiям другорядну роль. У такiй утилiтарнiй заангажованостi вчувався вiдгомiн європейського позитивiзму, часто у вульгарному росiйському претлумаченнi, що вплинуло на М. Драгоманова, Iвана Бiлика (Рудченка), С. Євремова та iн., проголошувало, за В. Бєлiнським, естетичнi цiнностi предметом… «сибаритської насолоди». Модне «хлопоманство» (або «мужикофiльство») зводилося ледь не до культу, жорсткий егалiтаризм вимагав вiд письменникiв спрощення, популяризаторського письма, нiбито лише в такiй формi зрозумiлого «темному» народовi. Звiдси брала початок недовiра до iнтелектуальних можливостей та естетичного смаку народу. Заангажованiсть, переростаючи у закомлексованiсть, завдавала непоправної шкоди творчому потенцiалу нацiї. Будучи у XIX ст. єдино правильною вiдповiддю на виклик iсторiї, єдино можливе формою iснування культури та лiтератури, народництво уже на початку XIX ст. втратило енергiю благородних поривань свого раннього перiоду, перетворилося на неадекватну новим iсторичним обставинам гальмiвну силу на шляху вiдродження нацiї та творчих пошукiв письменства. За спостереженням М. Срiблянського, течiя демократична у своїй полiтично-соцiальнiй сутi, вона звела свою дiяльнiсть на вузьку смугу «млявого домашнього культурництва». Однак при цьому народництво виявило неабияку життєздатнiсть, окреслилось у виглядi консервативної «червоної просвiти» в добу «розтрiляного вiдродження» та прозрiлого неонародництва у 60-тi (В. Симоненко, I. Дзюба та iн.).

Після реформи 1861 р. політичний рух у Східній Україні організаційно оформлюється у вигляді культурно-освітніх об’єднань — «Громад», що возникали в Києві, Чернігові, Харкові, Полтаві, Одесі та інших містах, а також у середовищі української інтелігенції Петербурга.
Громади як одна з форм загальнодемократичного руху об’єднували навколо себе представників різних соціальних верств — від прогресивно налаштованих ліберальних поміщиків і чиновництва до різночинської інтелігенції (культурно-освітніх діячів, учителів, студентів, літераторів). Серед активних діячів громад були М. Костомаров, П. Куліш, Л. Глібов, О. Кониський, М. Драгоманов, М. Старицький, М. Лисенко, С. Подолинський, І. Нечуй-Левицький та ін.
Соціальна й ідейна диференціація та конфлікти, звичайно, не виключали й потужних, історично неперервних інтеграційних процесів усередині українського народу, які консолідували його в націю. Саме ті тенденції, що різною мірою й інтенсивністю виявлялися як у діяльності окремих партій і груп, так і подеколи в гострій полеміці між ними, загалом сприяли піднесенню національної самосвідомості народу, розвитку національної культури рідною мовою, забезпечували об’єктивну цілісність культурного процесу й становили підгрунтя опору шовіністичній асиміляційній політиці російського самодержавства (Валуєвський циркуляр 1863 р.) та польської шляхти (переслідування «хлопоманства»).
Однією з основних сфер діяльності громад була організація культурно-освітньої, наукової та видавничої роботи, зокрема влаштування недільних шкіл для народу (за прикладом українських громадівців ця форма роботи згодом поширилася й у Росії), створення підручників і популярних книжок.
На 40-ві — 60-і роки припадає організація історичних, ахреологічних і археографічних досліджень в Україні та видання низки важливих історико-етнографічних документів. Новими збірками й дослідженнями М. Максимовича («Дни и месяцы украинского селянина», «Сборник украинских песен»), А. Метлинського («Народные южнорусские песни»), М. Костомарова («Об историческом значении русской народной поэзии»), П. Куліша (»Записки о Южной Руси», «Украинские народные предания»), М. Закревського («Старосветский бандуриста»), М. Номиса («Українські приказки, прислів’я і таке інше») поповнилася українська фольклористика. Матеріали народнопоетичної творчості поряд з оригінальними творами української літератури стали основою для складання словників (П. Білецький-Носенко, М. Маркевич, П. Галузенко-Морачевський, М. Гатцук, О. Афанасьєв-Чужбинський, К. Шейковський, лінгвістичних досліджень і спроб нормалізації українського правопису (М. Максимович, П. Куліш).
Розроблений П. Кулішем правопис спочатку застосовувався у виданнях його петербурзької друкарні, «Кобзарі» Т. Шевченка 1860 р., журналі «Основа», а згодом — у ряді книжкових і періодичних видань Східної Галичини й зрештою ліг в основу усталеного правопису кінця ХІХ — початку ХХ ст.
Усе це створювало наукове підгрунтя для формування концепції самобутньої української літературної мови, постійне вдосконалення якої спиралося як на теоретичні парадигми, так і на дані літературної практики.
Цього часу значно розширюються контакти діячів української культури з представниками культур інших слов’янських народів. Члени «Головної ради руської» та «Руського собору» взяли участь у Слов’янському з’їзді (Прага, 1848 р.). Того ж року у Львові відбувся перший, а 1850 р. — другий з’їзд руських (українських) учених.
1845 р. створено Російське географічне товариство, в рамках якого (а згодом ще й у складі Комісії для опису губерній Київської навчальної округи — Київської, Полтавської, Чернігівської, Подільської та Волинської) з російськими вченими співпрацювали М. Максимович, А. Метлинський, М. Маркевич, Т. Шевченко, О. Афанасьєв-Чужбинський, О. Маркович, брати Т. і Й. Рильські, Д. Журавський, П. Чубинський, В. Тарновський та інші. Традиційними ставали спільні наукові (етнографічні, фольклорні, археографічні) експедиції, поїздки та особисте листування з ученими, літераторами інших народів.
Більшої систематичності набуває театральна справа, активізується створення національних труп та оригінального драматургічного репертуару. Якщо в першій половині ХІХ ст. Україна висувала тільки окремих талановитих митців, які в складі російських труп, театрів зрідка виступали й українською мовою (М. Щепкін, К. Соленик, С. Гулак-Артемовський та ін.), то наприкінці 50-х років почали складатися спочатку аматорські, а потім і професійні театральні гуртки й трупи, засновниками яких були П. Ніщинський, М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, М. Садовський, П. Саксаганський, О. Маркович, а в Галичині — О. Бачинський, А. Моленцький та ін. Обмежений лише кількома класичними п’єсами І. Котляревського й Г. Квітки-Основ’яненка український репертуар збагачується різножанровими творами Т. Шевченка, Я. Кухаренка, С. Писаревського. Л. Глібова, О. Стороженка, М. Стеценка, С. Гулака-Артемовського, Р. Моха, І. Гушалевича, П. Свенціцького, К. Устияновича, О. Огоновського, Ф. Заревича ті ін.
Помітних успіхів досягають українська музика й живопис, представлені такими іменами, як композитори С. Гулак-Артемовський, Я. Комарницький, Д. Бонковський, В. Заремба, О. Рубець, М. Вербицький, С. Воробкевич, А. Вахнянин, художники І. Сошенко, К. Устиянович, В. Орловський, К. Трутовський. Вершинними в цих галузях мистецтва була творчість Т. Шевченка — живописця, графіка, офортиста — й композитора М. Лисенка, який саме в цей час закладав основи української музики в її традиційних оперних, симфонічних і романсово-пісенних жанрах.
Отже, 40-ві — 60-і роки були не лише важливим, а й принципово новим періодом у сфері духовного життя українського народу.
Хоч того часу спостерігалося ще співіснування різних літературних напрямів і стилів, провідною тендненцією був дальший розвиток реалістичних форм і елементів. Співіснування реалізму з романтизмом і визначало національну своєрідність українського літературного процесу.
Якщо в ряді західноєвропейських літератур романтизм поступово «вмирав» природною смертю, в Україні він досить часто органічно поєднувався з реалізмом навіть у творчості одного й того самого письменника. Однією з особливостей українського романтизму шевчеківського періоду було те, що він «став на соціальну дорогу», і в ньому дедалі голосніше виявлявся волелюбний громадянський пафос із відповідною стильовою експресією та образністю.
На зміну романтичному інтересу до «вищих» сфер духовного життя людини приходить інтерес до життя земного з його буденною звичайністю, заземленою «безгеройністю» (на взірець берлінських оповідань Е. Т. Гофмана, повістей Ж. Жанена, ранніх творив Бальзака й Діккенса, петербурзьких оповідань Гоголя тощо). Рисами «натуральної школи» позначено російські оповідання й повісті Є. Гребінки, П. Куліша, Т. Шевченка й навіть деякі поезії Шевченка та С. Руданського.
Посилена увага художника до реалій повсякденного життя в реалістичних творах водночас вела (хоч як це парадоксально) до зменшення питомої ваги етнографізму. Широта й глибина відтворення дійсності досягалися завдяки посиленню аналітичного первня в його соціальному та психологічному вимірах.
Якщо в творах просвітницького реалізму об’єктом соціальної критики були тільки окремі явища й вади панівного ладу, то поступово ця критика спрямовується на всю самодержавно-кріпосницьку систему. Відбуваються істотні зміни й у характері типізації — в соціальному романі конфлікт набуває дедалі виразнішого характеру, що зумовило, зокрема й появу нових героїв — представників найбільш радикального й соціально активного середовища різночинців. З’являються персонажі з індивідуальними характерами, що саморозвиваються залежно від суб’єктивних особливостей та об’єктивних обставин.
Саме з посиленням аналітичного первня у відображенні дійсності та індивідуального підходу в характерології слід пов’язувати й формування різних течій у реалізмі 40-60-х років — етнографічно-побутової, соціально-побутової соціально-психологічної й (що особливо показово й важливо для зрілого реалізму) народження індивідуальних творчих методів. Найхарактеріншим у цьому сенсі є Шевченко, якив був родоначальником ряду художніх течій, а водночас (як багата й розмаїта творча особистість) не належав виключно до жодної з них.
До специфічних національних особливостей українського реалізму слід віднести й успадковані від попередників та розвинуті далі наполегливі пошуки ідеалу з опертям на морально-етичні цінності, національні традиції, своєрідно закумульовані у фольклорі.
Симбіоз романтичного національного месіанізму та прагматичного морального максималізму (виразно представлених і в програмах кирило-мефодіївців) були причиною й наслідком історично зумовлених поліфункціональних характеру й пізнавального призначення української літератури як всіосяжного дзеркала й учительної школи життя.
З’ясовуючи джерела, шляхи й характер формування змістово-тематичних і формальних особливостей української літератури, зокрема її реалістичних течій, не можна оминути величезної ролі М. Гоголя, тієї ролі, яку, безумовно, слід, вирізнити з усього комплексу традиційних взаємозв’язків української літератури з літературами інших народів.
Українське походження Гоголя відчутно позначалося не лише на тематиці його творів, а й на всій системі художнього мислення та образотворення письменника.
Вже сама поява перших творів Шевченка об’єктивно знаменувала собою початок нової доби в історії української культури. Увібравши в себе найкращі традиції багатовікової народної творчості й писемної літератури, вирісши на грунті визвольних прагнень уярмлених мас, творчість Шевченка справила значний вплив на духовний розвиток народу, на характер і спрямування національної культури наступних поколінь.
В індивідуальному творчому методі Шевченка романтичний струмінь не зникав, а своєрідно синтезувався з реалістичним. Відомо, що й в останній період творчості Шевченко писав романтичні твори (здебільшого на історичні теми), використовував засоби романтичної образності, звертався до манери просвітницького реалізму. Це розмаїття стилів, принципів і типів образотворення ялвяло собою не естетичну суперечливість, а широку творчу свободу й багатство образного мислення в ім’я адекватно повного зображення світу, людини.
Еволюція Шевченка від романтизму до реалізму проходила шляхом розширення тематики його творів, поглиблення розуміння народності й національної специфіки характерів у їхній конкретно-історичній, соціальній і психологічній зумовленості. В поезіях і повістях Шевченка реалізм утверджується як гостросатиричний викривальний стиль, що й забезпечувало тоді найбільш адекватне відображення типових сторін самодержавно-кріпосницької дійсності. Соціальний гуманістичний і естетичний ідеал виявлявся в яскравому відтворенні найкращих рис народу, його визвольної боротьби й поривань до кращого майбутнього.
Принципово важливим було звернення Шевченка до тем із життя інших народів, оригінальне трактування багатьох «вічних» проблем світової культури, що випливало з його демократичної концепції єднання народів як запоруки не лише соціального визволення, а й створення загальнолюдської гуманістичної культури.
У річищі шевченківських традицій виступили в 50-60-х роках авторка новаторських «Народних оповідань» Марко Вовчок, тонкий лірик і майстерний байкар Л. Глібов, творець оригінальних «співомовок» С. Руданський, автор першого в українській літературі соціально-психологічного роману «Люборацькі» А. Свидницький, визначний буковинський поет і прозаїк О. Федькович.
Своєрідне місце в українській літературі посідає неординарна, суперечлива, а почасти й трагічна постать П. Куліша — різнобічно обдарованої, активної й вольової та працьовитої людини, поета, романіста, публіциста, критика, історика, перекладача, видавца й організатора.
Основне своє завдання та й історичну місію Куліш вбачав у тому, щоб не лише обстоювати права, а й розкривати, цілеспрямовано й систематично демонструвати потенції самобутнього українського слова, утверджувати його в усіх сферах життя. Кулішеві належать починання в розширенні проблематики (національно-історичної, соціальної, морально-філософської), формуванні нових жанрів (зокрема, романтичній спробі на базі фольклору «збудувати жанр історичного роману в «Чорній раді»), збагаченні стильово-зображувальних і ритмо-інтонаційних засобів української поезії, нормалізації літературної мови (багато в чому він був не лише ініціатором, а й справжнім генаратором плідних художніх ідей).
На шляху постійних і невгамовних шукань суспільного ідеалу та їхнього адекватного художнього чи наукового втілення Куліш знав не лише перемоги, а й поразки, часом трагічні зриви й помилки, що приводили й до болісного протистояння різними угрупованнями політичного й культурного спрямування. Але не можна не віддати належне Кулішеві-художнику й ученому в прагненні по-новому осмислити ряд явищ і процесів історії України, своєрідність історичної долі українського народу з його соціальними суперечностями й конфліктами, збагнути й прославити морально-етичну цінність українського «природного» типу людини, не звівельованої цивілізацією.
Процес утвердження реалістичного напряму в українській, як і в інших літературах, зокрема російській, був позначений посиленою й закономірною для своїх часів увагою до етнографічного побутописання і формувався насамперед у жанрі соціально-побутової прози (Марко Вовчок, Свидницький). Ця тенденція в українській літературі посилювалась і теоретично постулювалася та зміцнювалася відомими Кулішевими настановами «етнографічної істини». Хоч у своїй катетгоричності й практичному застосуванні до оцінки художніх творів (зокрема, ранньої прози М. Гоголя з української тематики) ця теорія хибувала певною нормативною вузькістю та надмірною категоричністю, що не враховувала індивідуальних стильових особливостей письменників, але загалом вона сприяла й тіснішому зв’язку літератури з реальним життям. Проте згодом беззастережне проголошення принципу «етнографічної істини» як нібито однієї з неодмінних і найхарактерніших спеціфічних рис української літератури стримувало як розширення проблемно-тематичних обріїв літератури в напрямі поглибленої уваги до внутрішнього світу людини, так і обмежувало пошуки художньо-образних та стильових засобів.

«Кирило-Мефодiївське братство», слов’янофільський рух в Україні, сербська народна пісня в українському перекладі, Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Повернутися на сторінку Українська література ХІХ століття (конспекти лекцій)

Читайте також:

Комментарии закрыты.