Додаток з. Довідник з українського декоративно-прикладного мистецтва, образотворче мистецтво, уроки малювання, 7 клас

Додаток з. Довідник з українського декоративно-прикладного мистецтва, образотворче мистецтво, уроки малювання, 7 клас

Українське народне малювання — один із поширених видів декоративно-ужиткового мистецтва, що пов’язаний з художнім оздобленням предметів побуту. Малюванням прикрашали стіни хат та господарських будівель, дерев’яний хатній інтер’єр, меблі, посуд, господарські речі тощо. В українському малюванні особливо розвинувся стилізований рослинний орнамент, який відзначився площинним трактуванням мотивів, вільним малюнком, яскравим колоритом барв. Найдавнішим і найпоширенішим видом малювання в Україні був настінний розпис хат, який відзначався великою різноманітністю мальованих орнаментальних мотивів у кожній з етнографічних зон та областей.
Важливе місце в художньому орнаменті житла в Україні посідали декоративні розписи на дереві, якими прикрашали меблі, господарські речі, дерев’яний посуд, дитячі іграшки і скрині.
Українське народне різьблення на дереві — вид українського народного декоративно-ужиткового мистецтва, виготовлення і художнє оздоблення виробів з дерева; притаманний усім областям України, в яких склалися традиційні регіональні види художнього різьблення і прикрашання виробів з дерева, наприклад тригранно-виїмчасте різьблення на Полтавщині, Київщині, Чернігівщині, плоске з інкрустацією перламутром, різноколірним деревом, металом, бісером тощо — на Гуцульщині, рельєфне та скульптурне — на Лемківщині й Поділлі та ін.
Перші відомості про різьблення на дереві пов’язані з часами, коли південну частину території сучасної України заселяли скіфські племена. Під час археологічних розкопок знайдено різьблений дерев’яний посуд, прикрашений тваринними орнаментальними мотивами та людськими зображеннями (IV ст. до н. е.). У період Київської Русі було розвинене різьблення побутових та. культових виробів, а також дерев’яна скульптура. Літопис Нестора свідчить, що київський князь Володимир «постави кумиры на холму, вне двора теремного: Перуна деревяна, в главу его сребрену, а ус злат, и Хьрса, и Даждьбога, и Стрибога, и Симарьгла, и Мокошь». У XII— XIII ст. важливим осередком різьбярства на дереві стало Галицько-Волинське князівство; визначним майстром того часу Авдієм було виконано ряд творів, прикрашених різьбленням, позолотою тощо.
Пам’яток українського різьблення до XVII ст. збереглося мало, в основному це предмети церковного вжитку — ручні дерев’яні хрести, прикрашені плоским та рельєфним різьбленням, а також різьблені оклади ікон. З другої половини XVII ст. значного розвитку набуло рельєфне й ажурне різьблення іконостасів, найбільш відомими осередками якого були Київ, Чернігів, Львів, Жовква та ін. їх різьблення відзначалося багатством і вишуканістю орнаментальних форм, використанням елементів декору панівних на той час стилів (Ренесансу, бароко, рококо). Крім орнаментального різьблення, розвивалась кругла дерев’яна скульптура як побутового, так і культового призначення. Цікавими зразками були вулики, вирізьблені у формі людських постатей або тварин.
У XIX — на початку XX ст. основними осередками різьблення на дереві стають Київщина, Поділля, Гуцульщина, Лемківщина. У східних регіонах України значного розвитку набуло тригранно-виїмчасте різьблення. Серед дерев’яних виробів, які різьбилися, слід відзначити зовнішні й внутрішні архітектурні деталі сільських хат: піддашшя, коники, галерейки, балкони, сволоки тощо. Поширеним було різьблене оздоблення меблів і посуду. Із предметів хатнього вжитку цікавим різьбленням відзначалися спеціальні вузькі дошки (рублі) з поперечними зарубинками для качання білизни, маніри — вибійчані дошки, пряничні дошки, фірмаки — форми для сиру тощо.
Значного розвитку в цей час набуло плоске різьблення та інкрустація у західних областях України. Зокрема, на Гуцульщині потрібно насамперед відзначити різьбярську родину Шкрібляків з м. Яворова. До провідних майстрів XIX — першої половини XX ст. належали також М. Мегеденюк, В. Девдюк, П. Гондурак, В. Кіб’юк, І. Семенюк та ін. Розвиток рельєфного різьблення пов’язаний із творчістю лемківських майстрів. П. Одрехївський, І. Кіщак, В. Красівський, М. Барна, І. Орисик та інші виготовляли й прикрашали різьбленням хлібниці, підноси, попільниці, рамочки, полиці, іграшки тощо.
Ще наприкінці XIX ст. у деяких місцевостях України було відкрито приватні майстерні з виготовлення різьблених дерев’яних виробів. Зокрема, в Полтаві, Зінькові, Кобеляках, Кременчуці, Переяславі пишною орнаментикою прикрашали меблі. На початку XX ст. творчо працювали над створенням скульптурних портретів у дереві народні майстри П. Берна з Київщини, Я. Халабудний і Я. Усик з Полтавщини та ін. На початку 20-х рр. XX ст. організовано художньо-промислові школи у Києві, Харкові, Полтаві, Переяславі та інших містах і ряд державних виробничих майстерень, які дали можливість підготувати чимало молодих здібних різьбярів.
У післявоєнні роки на західноукраїнських землях створено ряд артілей художнього різьблення і відновила свою діяльність артіль «Гуцульщина» у м. Косові Івано-Франківської області з філіалами в с. Річці та Брустурові. Майстри цих артілей виготовляли з дерева різноманітні побутові й сувенірні предмети широкого вжитку, прикрашаючи їх традиційним плоским різьбленням та інкрустацією металом, бісером, перламутром і різнокольоровим деревом. Серед провідних гуцульських майстрів цього періоду — В. Гавриш, П. Григорчук, В. Гуз, В. Кабин, М. Кіщук, Ю. і С. Корпанюки та ін.
Велике значення в розвитку різьблення на дереві належить різьбярській орнаментиці. Орнаментальні мотиви надзвичайно різноманітні й за своїми формами поділяються на геометричні, побудовані з ліній, трикутників, квадратів, прямокутників, еліпсів тощо, рослинні — зображення листя, гілок, грон, рослин, стилізовані зображення людей, тварин, птахів та ін. В орнаментальних мотивах різьблення на дереві багато спільного з орнаментикою вишивки, художньої обробки шкіри, металу, кістки, рогу тощо.
У наш час різьблення на дереві займає одне з провідних місць у декоративно-ужитковому мистецтві України. Художні різьблені вироби з дерева виготовляються на підприємствах художньої промисловості, в асортименті яких є дерев’яний посуд, канцелярське приладдя, іграшки, сувеніри тощо. Багато майстрів працюють над створенням високохудожніх сюжетно-тематичних творів: портретів, пейзажів, дерев’яної скульптури та ін.
Українське настінне малювання — вид українського народного мистецтва; один із найцікавіших засобів оздоблення народного житла, що має багатовікову традицію, яка своїм корінням сягає в глибоку давнину поселень трипільської культури. В минулому малювання було пов’язане з релігійними віруваннями, уявленнями, кожне зображення мало своє певне магічно-символічне значення. У другій половині XIX ст. подібні розписи поступово зникають — на зміну їм приходять декоративні, переважно орнаментальні мотиви. Особливо розвинувся стилізований рослинний орнамент, що відзначався площинним трактуванням мотивів, вільним малюнком, яскравим колоритом.
Розписом покривалися стіни хат, призьба, фриз, що йшов угорі стіни, наріжні пілястри, підвіконня, обрамлення вікон та дверей, самі двері, віконниці. А в інтер’єрі хати — піч, стеля, сволок, обрамлення вікон та дверей, образів тощо. В господарських будівлях малюванням прикрашались зовнішня фасадна стіна, одвірки та двері. У цей час поширюється пофарбування зовнішніх стін хати в різні кольори крейдою з домішками синьки або зеленої фарби, обмащування стін жовтими глинами різних тонів, підведення призьби червоною глиною з домішками сажі.
З початку XX ст. цей засіб декорування стає обов’язковим для сільської архітектури центральної смуги України. Основними елементами зовнішніх розписів хат у середній частині України є орнаментальна смуга під стріхою вздовж чільної стіни, орнаментальне облямування довкола дверей та вікон на чільній стіні; в окремих місцевостях — зображення квітів на простінках між вікнами. У деяких районах (особливо на Уманщині) поширене декорування і причілкової стіни: у тій її частині, де вона межує з чільною стіною, малюються кольорові вертикальні смуги та рослинні орнаментальні мотиви.
Особливою яскравістю барв відзначилось малювання на Поділлі (нинішні Хмельницька, Тернопільська та Вінницька області). Декорування фасадної стіни зводилось до виділення окремих площин, обведених кольоровими хвилястими, прямими чи крапчастими лініями. У центрі малювався вазон з квітами, що мав вигляд коша чи глечика, а в південних районах Хмельниччини — трикутника з гострою або плоскою основою. Квіткові мотиви — троянди, тюльпани, ромашки, волошки та інші — зображувалися з прямим або вигнутим стеблом. Малювались легким мазком основними фарбами — синьою, червоною, жовтою та зеленою; додатковими кольорами були: коричневий, фіолетовий, рожевий та чорний.
У зовнішньому розписі сільського житла Поділля загальнопо-ширеним був фриз (хмелик) — широка торизонтальна кольорова смуга, вкрита мотивом з ритмічно розкладеною хвилястою гілкою з квітами. Долішню частину фасадної стіни, що кежувала з призьбою, прикрашали рослинними візерунками або кольоровими смужками. Напільну стіну на Вінниччині фарбували в жовтий або синій колір, а на Кам’янеччині — чорною сажею та обводили «під килим» кольоровим бордюром з хвилястих ліній.
Українське настінне малювання відзначається своїми локальними особливостями. Якщо на Вінниччині та Хмельниччині це подільський рослинний орнамент, якому притаманні декоративність композиційного вирішення, гармонійність та легкість кольорів, великий (до метра заввишки) розмір кожного орнаменту, то на Дніпропетровщині поширена дрібність орнаментальних мотивів — поряд із суто декоративним трактуванням рослинних мотивів зустрічається точна передача природної форми. Орнаментальний мотив «квіти у вазоні» характерний для Уманщини; декоративність розписів, розвинута на місцевих традиціях, притаманна малюванню Миколаївщини та Херсонщини. В межах суто місцевих прийомів декоровано стіни хат на Одещині.
Близькі до подільських та черкаських розписів своїми композиційними мотивами розписи суміжних областей — Кіровоградської та Херсонської, але тут чим далі на південь, тим менше орнаментальне навантаження малювання. Своєрідністю відзначалось настінне малювання мешканців Українських Карпат — бойків та лемків (гуцули не декорували хат малюванням). Усю будівлю, в якій під одним дахом містились Хата, сіни, стайня та стодола — так звану «довгу хату», зовні обмащували темно-коричневою нафтовою ропою, що не тільки оберігала дерево від гниття, а й служила декоративною прикрасою.
На Закарпатті фарбували поперемінно у білий та синій або цегляний та чорний кольори вертикально укладені дошки та лиштви на зовнішній стіні зрубу хат. У декорі поширеним був рослинний та геометричний, а подекуди й тваринний орнамент, мотивами якого прикрашали одвірки та рами вікон, а в новіших будівлях — простінки між вікнами. Особлива увага приділялась розписові дверей, на яких малювали квіти в трикутному чи прямокутному вазоні. Білені стіни у західних лемківських селах прикрашувались орнаментом із квітів та букетів. На Буковині, у підгірських районах, стіни знадвору залишали небіленими, окрім смужок навколо дверей та вікон, а в центральній частині — білені стіни тонували фарбами, приділяючи велику увагу декоративній обробці торців кутів, надаючи їм вигляду пілястр.
Розписи всередині хат звичайно багатші та різноманітніші, ніж зовні,— розмальовувалися стіни, піч, комин, стеля, сволок, двері, причому зберігались художні засоби, подібні до тих, що використовувались при оздобленні зовнішніх стін. Стіни інтер’єру фарбувались у світлі тони, на яких чітко виділялись яскраві інтенсивні розписи.
Дбайливо, з особливою увагою розписувались піч та комин. На Тернопільщині та Буковині на ньому малювали квіти та букети, на Вінниччині — вазон з квітами або велику квітку серед винограду. Рідше зустрічались горизонтальні смуги, вкриті зірками, пташками, дрібними квітами. В центральних областях України комин декорували мотивами квітів, півників, курей та птахів. На Поділлі характерним для оформлення печі був фриз з квіток, під ним — вазони з квітами, букети. На Одещині й Дніпропетровщині рослинними орнаментальними мотивами розмальовували не лише печі, а й грубки, а подекуди й пічні заслінки.
У багатьох областях України декорацію інтер’єру збагачував намальований на стіні над ліжком «килим» — вазон з квітами або скісні гілки з пташкою, обведені каймою. В окремих місцевостях (Хмельниччина) зустрічається розпис стелі (у вигляді розети чи великої квітки) в тому місці, де підвішується лампа. Прикрашували також сволок — на Кам’янеччині на ньому малювали зірки, хвилясті гілки, голубів. На Бойківщині та Лемківщині інтер’єр декорувався дуже скромно (у вигляді смужок або крапок на чільній стіні), малювання печей відсутнє, як і орнаментальний фриз.
Господарські будівлі в багатьох районах України (зокрема на Поділлі) зовні прикрашались рослинними орнаментальними мотивами (квітами у вазоні, симетрично розташованими мотивами птахів чи звірів із зіркою або гілкою посередині), а в Карпатах торці стін стаєнь — геометричними мотивами, драбинками та закарлючками. На півдні Поділля розмальовувались фронтони льохів та надвірні печі. По всій Україні популярним було малювання вуликів, здебільшого на дверях та трикутних фронтонах дашка, де зображались квіти, вазони або сидяча фігура козака Мамая.
Українські народні меблі — основне обладнання інтер’єру селянської хати; ужиткові вироби з дерева сільських народних митців. Без меблів не можна собі уявити інтер’єру традиційного селянського житла. Вони завжди були проявом певного способу життя, показником рівня розвитку продуктивних сил. Крім своєї суто утилітарної функції, вони значною мірою виконували функцію естетичну — прикрашали інтер’єр, збагачували його. Меблі мали також певне символічне значення, завдяки чому повніше розкривалась духовна сутність української хати. Наприклад, на столі завжди повинен був лежати хліб, накритий, рушником або серветкою; на стіл «гріх» було ставати, але на нього клали покійника.
Усі меблі й хатнє обладнання (печі, грубки, сволоки і т. п.) були тісно пов’язані з планом сільської хати, який не знав змін протягом століть. Спосіб розташування меблів був традиційним — довгі лави під вікнами, стіл чи скриня в кутку між ними (на покуті), під глухою стіною та жердка над ним і, нарешті, мисник на сінешній стіні, біля вхідних дверей.
Найдавнішими в інтер’єрі хати були нерухомі меблі, передусім лави. Аналогічною була постіль — піл, який пізніше став замінюватися переносним ліжком кустарного, а потім фабричного виробництва. Невід’ємною складовою кожної хати були жердки, на яких завішували одяг, різні види полиць, мисник. Останній являє собою вид відкритої шафки або етажерки для начиння.
До давніших за походженням предметів сільського обладнання належать скрині, які довгий час у деяких місцевостях України замінювали стіл. У західному регіоні України побутували столи-скрині. У своєму розвитку основні види меблів, їх форми були успадковані ще з часів Київської Русі. Із письмових джерел давньоруського періоду дізнаємось, що в побуті феодальної знаті вживали такі меблі, як столи, стільці, лави, ліжка (постіль, кровать, одр). Відомо, що ліжко князя Володимира Васильковича застелялось соломою, а одяг зберігався у скринях («коробицях»).
В літературних джерелах XV ст. знаходимо підтвердження збереження в українському інтер’єрі згаданих меблів. В описі подільських замків 1494 р. про замкові будівлі в Скалі сказано, що там була чорна хата, а в ній — два столи і чотири лави. У Кам’янець-Подільському замку, вказується в описі, що в більшій кімнаті було чотири столи, п’ять лав під вікнами та дві перед столами; у другій хаті — мазанці — стіл простий і три лави. Такою, в основному, в ті часи була обстановка й урядових приміщень. Дещо багатшими були інтер’єри в будинках козацької старшини, хоча основу їх складали також столи і лави. їх застеляли килимами та іншими коштовними тканинами. Наприклад, в охтирських полковників Івана і Данила ГІерехрестових у 1705 р. на столі була турецька скатертина з червоного шовку зі срібним і золотим шиттям. Часто столи оббивали сукном або тканинами, гаптованими сріблом і золотом. У побуті старшини були також стільці, оббиті шкірою, фотелі. Побутували шафи, скрині. Ліжка були різьблені й позолочені. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. на території України активізується будівництво панських садиб. Великі поміщики завозять стильові меблі з країн Західної Європи, дрібніші — організовують виготовлення їх за зразками у себе вдома, запрошуючи для цього місцевих майстрів. Таким чином, до початку XX ст. народними майстрами було створено комплекс нечисленних і нескладних, але зручних у користуванні, органічно пов’язаних з внутрішнім оформленням хати меблів, які стали урадиційними в цій галузі української народної творчості.
Український народний рушник — твір декоративно-ужиткового мистецтва, призначений для внутрішнього оздоблення житла та використання в побуті. Він має глибоку історію. Ще за язичництва рушниками обв’язували дупла дерев, де, за уявленнями наших пращурів, проживали божества. Найдавнішу археологічну знахідку — рушник зі слідами вишивки — добуто на території України в Києві; вона датується кінцем X — початком XI ст. Рушники передавали з роду в рід, вони оспівані в українській народній творчості.
За технікою оздоблення українські рисунки бувають тканими, вишитими, вибивними або декорованими засобами аплікації; за призначенням — декоративними, побутово-гігієнічними й обрядовими. Форма і розміри рушника цілком залежали від їх призначення. Так, довгими і дуже довгими (інколи завдовжки до 7 м) рушниками прикрашали образи в хатах, встеляли дорогу молодим на весіллі, на них опускали домовину в могилу. На житомирському і київському Поліссі такі рушники (ткані й вишивані) були вузькими й називалися завісками.
Рушники коротенькі й вузькі та вишивані лише по краях, а то й з одним вишитим краєм, на Чернігівщині називали набожниками. Рушники середнього розміру, але широкі, переважно вишивані, що побутували по всій Україні, призначалися «на кілок», себто їх просто вішали як прикрасу на стіну і називали кілковими. Такі рушники вишивали не лише на білому, але й на червоному полотні (кумачі) білими та різнобарвними нитками. На Закарпатті їх здебільшого ткали і декорували лише на одному кінці. Такі рушники називали тут грядовими, бо їх вішали на гряді (жердці) декорованим кінцем до виду.
За характером та способами декорування українські рисунки можна поділити на такі етнографічні художні групи. Полтавські рушники прикрашали особливим декоративним (рушниковим) швом або техніками вирізування і настилування. Типовими орнаментами полтавського рушника є своєрідно стилізовані квіти у вигляді вазончика, на якому можна розпізнати форми соняшника, калини, китиці винограду і рожі, тюльпана, гвоздики, барвінку, дубових листочків, жолудів, суниці, вишні. З квітами на цих рушниках уміло переплітається пташиний світ — зображення півника, зозулі, голуба, сороки, а також фантастичних птахів. Зрідка трапляються постаті людей і тварин. Вишивали полтавські рушники здебільшого червоними нитками, рідше — в поєднанні з синіми. Наприкінці XIX — на початку XX ст. вишивали й різнобарвними нитками.
Рушниковим багатством відзначається Київщина. Тут побутують майже всі типи рушників, які зустрічаються в інших регіонах України. На півдні Київщини був поширений цікавий тип рушника, так званий черницький (його в давнину вишивали черниці в монастирі), прикрашений типовим для центральної Наддніпрянщини рослинним орнаментом — великими вазонами з оригінально стилізованими квітами і зображеннями птахів. Вишивали їх червоними, синіми, чорними нитками, а пізніше й багатобарвними. На Київщині виготовляли й ткані рушники (особливо на Богуславщині) з геометричним та геометризовано-рослинним візерунком, розміщеним по всьому полотнищу і виконаним здебільшого червоним кольором.
Серед подільських рушників майстерністю виконання відзначаються невеликого розміру клембівські рушники, які часто вишивали сухозліткою, по-місцевому — щиром, геометричним орнаментом різнобарвними нитками. На Поліссі був поширений вузький, переважно довгий рушник, декорований геометричним орнаментом по всьому простору полотнища сірими та білими (біллю) нитками і перетканий, крім того, ще й смужками червоного і чорного кольорів. Такі смужки нерідко виконували вовняними нитками, забарвленими у різні кольори. Рушники цього типу називали на Поліссі рябчунами.
Рушники волинські мають також особливості. Для Північної Волині більш характерними є ткані рушники, для Південної — вишивані. Одні й другі прикрашалися мотивами геометричного і дуже геометризованого рослинного орнаменту великого розміру. Рушники львівські, тернопільські та Івано-Франківські — невеликі за розміром, декоровані подібно до волинських геометричними і геометризовано-рослинними візерунками. Якщо раніше їх ткали і вишивали у два-три кольори, то в XX ст. зараз виготовляють багатобарвні. Рушники Закарпаття зазвичай також невеликого розміру, ткані або вишивані гладдю і хрестиком. Декор їх різнобарвний, здебільшого на кінцях рушника.
У XX ст. рушникове мистецтво набуло в Україні подальшого розвитку. Поряд з орнаментальними створюються орнаментально-і сюжетно-тематичні рушники. Промислове виробництво рушників здійснюється на багатьох ткацьких і вишивальних підприємствах України. У цій галузі народного мистецтва працювали і працюють талановиті майстри. Кращим із них присвоєно звання майстрів народної творчості, а Г. В. Василищук і Г. І. Верес відзначені високою урядовою нагородою, їм присуджено Державну премію України ім. Т. Г. Шевченка. Унікальна колекція українських народних рисунків (понад 800 зразків з усіх регіонів України) міститься у приватній збірці творів народного мистецтва заслуженого діяча мистецтв України І. М. Гончара. Митець не тільки колекціонував рушники, але й уважно їх вивчав.
Український хатній інтер’єр — обладнання та оздоблення традиційного українського селянського житла, що характеризується яскравими національними рисами. Він відзначається простим, доцільним і зручним у користуванні обладнанням, стриманим, але виразним і художньо довершеним декоративним оздобленням.
У процесі пошуку доцільних форм планування інтер’єру української хати склалися в основному два його типи — двокамерний (хата — сіни) і трикамерний (хата — сіни — комора або хата —сіни — хата). У деяких районах хату поєднували спільним дахом з господарськими будівлями (наприклад, бойківська «довга хата») або включали її у замкнені комплекси (гуцульська ґражда чи полісько-волинський підварок).
В однокамерному житловому приміщенні тіснота примусила зробити чіткий поділ на зони: робочу (біля печі), вільний простір (у центрі хати), святкову (стіл, покуть), відпочинкову (на печі, піл та лави). Відповідно до цього кожний предмет обладнання мав своє постійне місце. Значну площу при стіні від сіней займала вариста піч, що подекуди розросталася до великих розмірів за рахунок припічка, комина, лежака та груби. Її в першу чергу й декорували тягами та розписами.
Особливістю української печі в більшості регіонів є те, що первісна курна система (вихід диму на хату, а відтак через каглу — отвір у стелі — на горище) тут порівняно рано була замінена напівкур-ною (через димар у стіні дим виходив у сіни і відтіля — на горище) і хатою із звичайним димоходом. У куті проти печі, по другий бік дверей, розташований мисник, часом поєднаний з полицею над дверима (намісником), де виставляли декоративний посуд. У протилежному від печі (по діагоналі) куті була покуть з божницею, під нею, вздовж чільної та причілкової стін — вмонтовані довгі дерев’яні лави, подекуди дубові, а перед ними — стіл. По другий бік — між піччю та причілковою стіною, було місце полу (лежанки), пізніше — ліжка. Над ним закріплювалася до стелі жердка для одягу та збита з дошок або плетена з лози колиска для дитини. Між полом і столом, біля віконця у причілковій стіні, ставили скриню або ткацький верстат. Місце ослінчика було поруч печі, в куті біля неї стояли також обов’язкові рогач та коцюба.
У регіонах, що найдовше зберігали архаїчні риси (Полісся, Карпати), стіни зрубу мили капустяним розсолом, у всіх інших обмазували і білили. Рівна білена стіна створювала фон для розписів, у яких жінки виявили себе незрівнянними майстринями. Різьблений декор зустрічається в інтер’єрах хат Полісся і Лівобережжя, проте найбагатший він на Гуцульщині, де ним покривали сволоки, одвірки, меблі, інше обладнання. Також поширене на Лівобережжі облицювання печей поліхромними кахлями набуло особливо широкого застосування на Гуцульщині. Хатній інтер’єр у всіх регіонах України здебільшого прикрашали вишиваними (кілковими) рушниками, килимами, узорними скатерками, налавниками, подушками з вишитими пошивками, веретами, ліжниками або ряднами, декоративним посудом (на миснику і полицях) та іконами (образами), часто в декоративному обрамленні. Оздоблення інтер’єру української хати доповнювалась також стриманим, але художньо виразним прикрашенням її екстер’єру.
На Поліссі декор відзначався простотою: тільки фронтони або наличники вікон прикрашалися глухим або контурним різьбленням. На Житомирщині на фронтонах приміщували також різьблені фігурки тварин. У південних районах Полісся та на частині Волині зруби житлової половини білили, наличники вікон фарбували синьою, блакитною або цеглястою фарбами, а на Київщині, крім того, застосовували ще й орнаментальні мотиви.
У гуцульських та бойківських хатах зруби лишалися відкритими, а фасад оточувався відкритою галереєю, часто багато прикрашеною різьбленням. На Буковині наскрізним та плоским різьбленням майстри прикрашували дверні отвори, наличники вікон, опорні стовпи галерей, брами тощо. У Закарпатті було поширене фарбування стін, переважно у синій колір, а в його східних районах — у кілька кольорів. Екстер’єр подільської хати часто відзначається особливою кольоровістю: по суцільній обмазці (навіть поверх зрубу) чільну стіну білили і розписували рослинними та геометричними орнаментами; інші стіни фарбували жовтими або червоними глинами.
На Лівобережжі (Полтавщина) стіни обмазували і білили на всю довжину фасаду або тільки житлових приміщень, влаштовували відкриті галереї, стовпчики яких підтримували глибокі виноси даху. Яскраво зафарбовані наличники та віконниці, різьблені коники на дахах надавали особливої привабливості цим хатам. Декор масивних глиняних або кам’яних стін Півдня України часто використовує класицистичні мотиви: членування стін рельєфними пілястрами та карнизами, розетками тощо.

Додаток з. Довідник з українського декоративно-прикладного мистецтва, образотворче мистецтво, уроки малювання, 7 клас

Повернутися на сторінку Конспекти уроків малювання, образотворче мистецтво 7 клас

Читайте також:

Комментарии закрыты.