Василь Земляк (Вацлав Вацик) (1923-1977). Аналіз творчості, критика, Українська література ХХ століття (конспекти лекцій)

Василь Земляк (Вацлав Вацик) (1923-1977). Аналіз творчості, критика, Українська література ХХ століття (конспекти лекцій)

Василь Земляк народився 1923 р. на Вінниччині в селянській родині. По батьковій лінії його рід походить із Чехії, звідки в 1874 р. в Україну переселився прадід майбутнього письменника. Згодом Василь Земляк згадував своє дитинство: «Я люблю Україну, вважаю себе споконвічним українцем, але ніколи не забуваю про чехів, і коли приїжджаю в рідне село, то почуваюсь майже правовірним чехом. До речі, я закінчив з відзнакою чеську семирічну школу, хоча до п’ятого класу по-чеськи не вмів розмовляти». Навчаючись у школі Василь дуже любив читати, тоді ж написав свої перші вірші, п’єси, оповідання. Закінчивши середню школу, він вступив до Харківського авіаційного училища, мріючи стати льотчиком. Але війна перервала навчання: вісімнадцятирічний юнак потрапив на фронт. Побачене й пережите він пізніше використав у своїх творах. Після війни він навчався на заочному відділі Житомирського сільськогосподарського інституту (1949-1953), працював у газеті, на кіностудії імені О. Довженка. У спогадах про Василя Земляка неодмінно підкреслюється його тонкий артистизм, делікатність, замріяність і рідкісна душевна щирість, любов до природи. Мабуть, саме тому в його творах ця тварина описана з найбільшою теплотою. Помер Василь Земляк в 1977 р., не встигнувши реалізувати свої численні творчі задуми.
Ім’я письменника привернуло увагу громадськості після появи друком його повістей — «Рідна сторона» (1956) та «Кам’яний брід» (1957), які він присвятив темі українського повоєнного села. До літературної спадщини Земляка також відносимо повісті «Гнівний Стратіон» (1960), «Підполковник Шиманський» (1966), роман-дилогію «Лебедина зграя» (1971) і «Зелені млини» (1976), трагедію «Президент» (1974-1976), кіносценарії «Олесь Чоботар», «Новели Красного дому», «Останній патрон». Писав також оповідання, нариси та літературно-критичні статті.
Зміст «Лебединої зграї» і «Зелених млинів», здавалося б, зовсім неважко окреслити, взявши до уваги зовнішньо-подієве начало дилогії. Це — перш за все втілена в образі села Вавилон історія українського Побужжя, починаючи з пореволюційних подій, коли виникали комуни у точилася смертельна «класова» боротьба, й кінчаючи визволенням краю навесні 1944-го від фашистських окупантів. Можна було б звести цей зміст до висловленої наприкінці твору думки про рідну землю й відповідальну любов до неї: «Батьківщино моя!… Ти в кожного одна, бо хто хоче мати дві батьківщини — той залишається без жодної. Доки є ти — ми вічні. Ми вистояли завдяки тобі, найвищому з понять, яке коли-небудь сотворяли і обіймали люди. Моя вина не в тому, що, маючи можливість померти за тебе, я все ж живу. Вина в іншому: у стражданнях твоїх, у смерті мільйонів, які врятували мені життя».
Знайдений Земляком підхід до теми й до героїв, точка зору на події більш і менш віддаленого минулого, нарешті, спосіб розповіді про Вавилон і вавилонців по-своєму відкриті для осмислення й переосмисленя, для своєрідного «збільшення» змісту безпосереднього, зовні даного. Елементи умовності, фантастики, гротеску допомагають читачеві помічати в історії й історіях вавилонських не тільки пряме, а й додаткове, друге значення, що асоціюється не просто з ідеєю, а з її філософічністю. Не випадково майже все, що відбувається у Вавилоні чи поблизу нього, знаходить відповідний коментар в устах доморощеного, «самодіяльного» філософа Левка Хороброго: це, так би мовити, перша спроба осмислення історії, доступна очевидцю, й перше посильне узагальнення, до якого ще доведеться повертатися наступникам, спадкоємцям, нащадкам.
Автор, до речі, вміло «приховує» себе в романі й за цим філософом, і за оповідачем, яким щоразу виступає один із героїв (спочатку малолітній, а потім дорослий Валах). У цьому творі проблема оповідача взагалі належить до винятково складних і значущих, оскільки йдеться не про стиль, не стільки про точку зору, як про оцінну позицію — героїв, автора, читача.
Однак події, зображені в романі-дилогії, без будь-якої двозначності адресовані в життя, в реальність з конкретним змаганням сил, соціально, історично визначених. У «Лебединій зграї» це — бідняки, яких об’єднують у комуну, а з другого боку, на другому полюсі — багатії, колишні власники. Мабуть, тільки Явтушок Голий стоїть посередині, вагаючись, перебігаючи з табору в табір залежно від політичної погоди.
Одна з найприкметніших ознак твору — багатство й виразність соціально-психологічного типажу, героїв, які справді сягають рівня типів, розмаїття живих, тонко вималюваних характерів. Кожен із них постає перед нами як живий, думає, говорить і діє по-своєму, за велінням тільки йому притаманної «природи». А разом узяті вони й утворюють ту цілісність, ім’я якій народ — у конкретно-історичній соціальній його характеристиці.
Широке «представництво» персонажів, складні стосунки між ними, численні події, не кажучи вже про хронологічну тривалість зображеної Земляком історії Вавилона, спричиняють щільну насиченість дилогії з усіх поглядів цікавою «інформацією». Здається, автор невичерпний у розповіді й може говорити про героїв та їхні життєві пригоди нескінченно. Політ уяви, фантазії супроводить чи не кожен з епізодів роману, повертаючи його сутність різними гранями, обставляючи її неповторними подробицями, що дають вірогідності зображуваному. Відтак відносини у Вавилоні, Глинські, в цілому краї вимальовуються докладно й глибоко, в різних аспектах — від економічного до морально-етичного. Важить при цьому подробиця, більш і менш значна. Хто знає, як сприймався б читачами «філософ» Левко Хоробрий, коли б не було в нього незмінного супутника — цапа на ім’я Фабіян. Це він не тільки в разі потреби допроваджує підпилого господаря додому, а й допомагає в розв’язанні суто філософських загадок буття.
Важливо також підкреслити, що за багатством деталей і подробиць майже ніде не губиться значущість: різні «побіжні» описи, сцени, міркування не просто цікаві, а й важливі, змістовні з погляду загальної ідеї твору.
Щоправда, критика закидала — і не без підстав — авторові, особливо з появою «Зелених Млинів», деякі композиційні провали та штучність деяких сюжетних рішень. Вийшло, що він якось поспіхом пройшов 30-ті роки з їхнім драматизмом, зокрема у способах та наслідках колективізації (тут панують здебільшого любовні колізії героїв).
Діалектика життєвих змін і сталості «основ життя» — це стихія Василя Земляка. Вавилон із його глибинними традиціями перетворюється на очах у читача, щоб під кінець роману «вичерпати себе історично і соціально» (мовиться, правда, про назву) та стати Веселими Боковеньками. Разом із тим, є й у Вавилоні, й у Глинську щось вічне, неперехідне — як народ, що тут живе і буде жити. Левко Хоробрий, не без філософського натяку, так підсумовує життєвий шлях: «Він оживе в синах, в онуках і правнуках, і буде сукатися його ниточка в народі, доки існуватиме любов до землі й доки житиме носій тієї любові — селянин, з усіх суспільних витворів людських, може, найскладніший і найсуперечливіший». Вірний собі автор не втримується, щоб і тут не підправити високості цих слів уже Прісиним висновком у стилі цілого роману: «Згадаєте мене, що цей диявол переживе і сам Вавилон…».
Концепція людини в творчості Василя Земляка не замикається на національному типі чи характері, хоч прикмети національного в його творчості надзвичайно виразні. Це, загалом, концепція гуманності, доброти, співчуття аж до тієї міри, за якою починається протест, спричинена необхідністю боротьба. Ось чому герої Земляка, навіть негативні з звичному розумінні слова, мають у нього право на самовиправлення. Важливу роль відіграє в утвердженні людського в людині авторська іронія як прийом, як світоглядна опора, як спосіб пом’якшити в людині й у житті зіткнення добра зі злом, благородної сили з властивою багатьом слабкістю, духовної високості з приземленими спонуками душі й тіла.
Порівняно невеликий за обсягом творчий доробок Василя Земляка мав виразне звучання у літературному процесі свого часу, неповторним колоритом надійно прописаний на стильовій палітрі українського письменства.

Василь Земляк (Вацлав Вацик) (1923-1977). Аналіз творчості, критика, Українська література ХХ століття (конспекти лекцій)

Повернутися на сторінку Українська література ХХ століття

Комментарии закрыты.